- 2 -
Міністерство освіти і науки України
Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського
Індивідуальне навчально-дослідне завдання на тему:
«Римський нобілітет у ІІІ столітті до н. е.»
Вінниця. 2007
Вступ
В історії Стародавнього Риму виділяють такі періоди. VIII - VI ст.. до н. е. найдавніша історія Риму, або царський період. Наступний період - республіканський (VI - I ст. до н. е.).Він умовно поділяється на раню республіку (VI - IІI ст. до н. е.) коли відбулося формування раньорабовласницького суспільства і завоювання Римом Італії, і на пізню республіку (ІІ - І ст. до н. е.), для якої характерний розквіт рабовласницьких відносин і створення Римської середземноморської держави. Третій період - імператорський (кінець І ст. до н. е. - V ст. н. е.). Перші два століття імператорської епохи - це часи ранньої імперії (принципату), коли відбувався розквіт рабовласницьких відносин у всьому Середземномор'ї. У ІІІ ст. н. е. сталася криза Римської імперії, яка загрожувала розпадом держави. Остання фаза імператорської епохи - часи пізньої імперії (домінату), який охоплює період з кінця ІІІ до V ст. Історія Стародавнього Риму завершується умовною датою - 476 р. (рік падіння Західної Римської Імперії).
Темою мого реферату є Римський нобілітет у ІІІ ст. до н. е. Ця тема відноситься до республіканського періоду в історії Стародавнього Риму.
П'яте і четверте сторіччя до н.е. в історії римської общини були відмічені двома важливими політичними процесами: боротьбою плебеїв з патриціями і війнами Риму в Італії. Перший з них мав результатом виникнення нової знаті -- нобілітету, другий привів до утворення Римсько-італійської федерації. Обидва процеси були тісно взаємозв'язані і взаємообумовлені, оскільки війни були по суті своїй продовженням внутрішньої політики, що проводиться, правлячими кругами римського суспільства. Важливим підсумком обох процесів з'явилася значна зміна в співвідношенні соціальних сил, і як наслідок -- зміни в політичній сфері, що виразилися в стабілізації і деякої подальшої трансформації аристократичного режиму. Щоб зрозуміти суть подальшого процесу еволюції політичного порядку, необхідно дослідити його соціальні витоки, зрозуміти характер зрушень, відновити всю далеко не пряму лінію розвитку римського суспільства, розкрити, нарешті, особливості співвідношення класових сил на кожному відрізку історії римської общини. Лише після з'ясування всіх соціальних передумов політичного устрою, що сформувався в Римі в III--II ст. до н. е., можливий перехід до аналізу самого режиму, специфічних рис його розвитку.
Як вже мовилося, в обстановці постійних соціальних конфліктів, якими були багаті V і особливо IV ст.., природним було зближення патриціанської знаті з найбільш багатими і впливовими серед плебсу прізвищами. Справжня ж консолідація верхівки суспільства була досягнута до кінця IV ст. до н. е., коли багаті плебеї дістали доступ навіть до складу жрецьких колегій.
Обстановка подальшого п'ятдесятиріччя сприяла зміцненню політичних позицій нової знаті -- нобілітету. В першу чергу це обумовлювалося стабілізацією союзницьких відносин Риму з італійськими містами і общинами і особливо -- з розвиненими рабовласницькими грецькими полісами Південної Італії.
До 60-м рокам III ст. до н.е. Рим підпорядкував своїй фактичній владі весь Апеннінський півострів. Закінчився що тривав майже два з половиною сторіччя період воєн в Італії. Не дивлячись на те, що велика частина земель, фактично підлеглих Риму, формально не була включена в ager Romanus, по суті до 265 р. до н.е. Рим встановив над Італією своє панування. Специфічною особливістю створеної тут федерації були неоднакові політичні права союзників. Надаючи одним общинам більше за права, іншим менше, розділяючи їх по своєрідних рангах, Рим вносив такою градацією відокремлення в середу своїх союзників, закладаючи вже в IV--III ст. до н.е. основи політики, яка пізніше буде сформульована в гаслі «divide et impera». Але навіть нерівноправним характером договорів і неоднорідністю правового статусу членів федерації не вичерпувалася вся складність відносин усередині цієї організації. Поліси і общини Італії стояли на різному рівні соціально-економічного розвитку. Відсталі племена північних і східних районів Апеннінського півострова під впливом Риму зазнавали інтенсивний процес розкладання родоплемінного ладу. Розвиненіші, ніж сам Рим, грецькі поліси півдня переживали загострення соціальних суперечностей, обумовлене розквітом рабовласництва. І в тих і в інших політичних організмах обстановка була дуже складною із-за внутрішньої, соціальної боротьби. У такій ситуації пануючі верхи шукали підтримку правлячих кругів нобілітету могутнього Риму, союзу з самим Римом. Схожу позицію, видно, займала муніципальна, що виділяється, знати в середньо італійських міських общинах, де під впливом римського впливу відношення раньорабовласницькі переростали в розвинені рабовласницькі. До Риму тягнулася що навіть виділялася родоплемінна знати самих у відсталих північних і північно-східних районів римського світу і аристократична верхівка галлів, самнитів, етрусків. І якщо первинні союзницькі відносини Риму з кампанськими полісами, з латинськими общинами диктувалися загальними зовнішньополітичними цілями і турботами (боротьба з Порсеною, царем етруського міста Клузія, з багатим і могутнім етруським містом Вейямі) або загальною небезпекою з боку вольсків, герників, эквів, сабинів, пізніше -- з боку галлів, самнитів, то після першої Самнітської війни Рим веде абсолютно певний курс на зближення з кругами місцевої греко-італійської знаті, знаходячи при цьому стрічну підтримку з їх сторони. Так було при укладенні союзу з Неаполем, при підпорядкуванні Волсиній і в інших випадках. Негласний, не зафіксований ніякими документами, але очевидний з багатьох фактів союз між Римом і греко-італійською знаттю немало сприяв зміцненню позицій цієї знаті, але в першу чергу значно підсилював положення римського нобілітету в самому Римі і в Італії. Консолідація римської верхівки пануючого класу і опора нобілітету на знатні шари союзницьких общин і полісів в кінці IV -- початку III ст. до н.е. і зумовили важливі зміни в політичній системі, а саме -- стабілізацію аристократичного нобілітарного режиму.
Головною особливістю цього аристократичного по суті своїй режиму було те, що він з'явився виразом диктатури верхівки римських землевласників-рабовласників, що включала не тільки патриціанські, але і багаті і знатні плебейські прізвища, і що спиралася на союз з рабовласниками всієї Італії. Особливість цього режиму (на відміну від патриціанського, такого, що зберігало пережитки військової демократії) полягала у формальному; збереженні прямого полісного народовладдя. Переважне це була видимість демократії для громадян-воїнів, оскільки центуріатні коміції формально залишалися найвищим органом влади. Але все більш активно функціонували і збори по трибам, що були також уособленням прямого народовладдя. І тим і іншим нобілітет нав'язував свій авторитет обережно і приховано, не йдучи на прямій, відкрите захоплення влади, оскільки, армія, його політична опора, складалася з селян-громадян. В умовах територіального оформлення римської рабовласницької держави, де політика пануючого класу була направлена на ведення агресивних, загарбницьких воєн, що перетворилися на постійне джерело поповнення земель, рабів і іншої здобичі, видимість демократії тепер ще більшою мірою, чим раніше, була потрібна правлячим кругам: вона була найважливішою умовою збереження зовнішньої єдності общини, так необхідного для успішного продовження завоювань. Насправді ж в політиці правлячих кругів вже в III ст. до н.е. помітна певна тенденція до обмеження, згортанню навіть цієї зовнішньої демократії.
На перший погляд, істота нового політичного режиму, що оформився в Римі до часу розквіту республіки, в порівнянні з раньореспубліканським мало в чому змінилося: це був аристократичний режим, що як і раніше лише вдягнувся в демократичну форму, режим, при якому всі справи в державі, як і раніше, вершилися сенатом, що засновував свій авторитет на вищому розпорядженні озброєними силами. Фактичним знаряддям влади пануючого класу рабовласників в умовах нобілітарного режиму була та ж армія, яка на основі організаційно-правової її характеристики може бути визначена як селянська міліція. В умовах розвиненої рабовласницької держави з його достатньо вдосконаленим політичним механізмом ця армія ставала все більш слухняним знаряддям для здійснення класових завдань пануючої рабовласницької верхівки римського суспільства, перетворилася на рабовласницьку по своєму політичному характеру. Разом з тим відпадала поступово і необхідність збереження видимості народовладдя. Розвиток республіканського державного апарату і неписаної республіканської конституції, що відбувався в умовах нобілітарного режиму, вже на початку II в. до н.е. привело до майже повної відмови від демократії навіть для імущих громадян, демократії, що заснованої на тимократичному принципі і мала яскраво виражений рабовласницький характер.
Не всякі прояви політичного посилення нової знаті були закріплені де-юре, багато що увійшло до республіканської конституції як конституційний звичай. Проте навіть зафіксовані історичною традицією функціонально-структурні зміни державного ладу, що мали місце в III ст. до н. е., і особливості державно-правових норм, що склалися в це сторіччя, свідчать про послідовне зростання влади нобілітету і про посилення диктатури класу римських рабовласників.
Влада нобілітету зміцнювалася в умовах гострої соціальної і політичної боротьби. Часом знаті доводилося здавати позиції. Демократичні сили брали гору, добивалися певних економічних або політичних поступок з боку нобілітету. Про це свідчать; зокрема, перетворення, пов'язані з діяльністю цензора 312 р. до н.е. Аппія Клавдія Цека, Як відомо, ще в, початку IV ст. до н.е. (близько 394 р.) 400 плебеїв були допущені до служби в кінноті на власних конях. Судячи з того, що кожний з них міг купити дорогого бойового коня, вони були вельми багаті, але належали до громадян, що не мали нерухомого майна, а тому і політична роль їх була незначна. Ще меншу роль у військовій організації і в політичному житті грав порівняно численний міський плебс -- ремісники, роздрібні торговці, майно яких також було виражено в грошах, рабах, в гепестапс, але не в землі. Проте у міру захоплення крупних ремісничих і торгових центрів Італії, областей Етрурії і Кампанії з розвиненими ремеслом і торгівлею значення цих галузей господарства в економіці Риму зростало. Росло і значення плебейських торгово-ремісничих елементів римського населення. Ці чинники і стимулювали реформу центуріатної організації, що задовольняла вимоги плебеїв про збільшення політичних прав і що належала цензорам 312 р. (або 310 р.) до н.е. Аппію Клавдію Цеку і Гнею Плавцію. За даними традиції, Аппій Клавдій і Гней Плавцій дозволили громадянам, що не володіли земельною власністю, приписуватися не тільки до міських, але і до сільських трибам. На практиці це означало прирівнювання грошового цензу до земельного і відповідало інтересам спроможних плебейських елементів. Можливо, саме на той час відноситься і одна з останніх редакцій центуріатної системи, при якій в основу цензу була покладена грошова оцінка майна в асах. В результаті багаті городяни, що не мали земель, дістали доступ в число громадян першого сервіанського класу, разом з цим зріс їх вплив в центуріатних зборах.
У ряді успіхів демократичних кругів коштує також lex Hortensia 287 р. до н. e., що підтвердив обов'язковість плебісцитів (рішень, що приймаються трибутними коміціями) для всіх громадян, у тому числі і для патриціїв. Цей закон не тільки істотним чином нівелював стани патриціїв і плебеїв, але і значно підвищував роль найдемократичніших народних зібрань.
Страницы: 1, 2
