Революційні організації на рубежі століть були ще дуже роздробленими та слабкими. Після кількох невдалих спроб марксистські гуртки в Росії з'явилися в 1890-х рр. Спочатку проникнення марксистських ідей ішло повільно й важко, бо ні в історії, ні в національних традиціях не було ґрунту, на якому вони могли б вкоренитися. Маркс та Енгельс, хоч і цікавилися Росією як деяким особливим випадком, однак не зробили ніяких конкретних висновків відносно революційних перспектив країни, де пролетаріат був ще дуже слабо розвинений. У 1880-их рр. Г.Плеханов, П.Аксельрод і В.Засулич, покинувши народницьку організацію "Земля і воля", не тільки видавали в Женеві теоретичні труди з соціалізму, але й створили політичну організацію, покликану розповсюджувати марксизм в Росії, так звану групу "Звільнення праці". Протягом ряду років діяльність групи обмежувалася боротьбою проти ідеології народництва. Члени групи прагнули довести, що Росії неминуче належить пройти капіталістичний етап розвитку і тільки тоді пролетаріат зможе стати тією єдиною силою, яка скине царизм в ході буржуазно-демократичної революції, а потім візьме владу і встановить соціалізм. А доти потрібно займатися пропагандистською та організаційною діяльністю в робітничому середовищі. Для початку вони організували в кількох містах країни підпільні гуртки, які незабаром були розігнані поліцією. Однак після 1890 р. ситуація змінилася: прискорений промисловий розвиток, поява пролетаріату, перші страйки - все це, здавалося, підтверджувало правильність марксистської теорії і сприяло пропаганді їхніх ідей. Голод 1891 р. спростував теорію народників про економічну рівновагу сільської громади і виявив крайню відсталість російського села. Розчаровані народники звернулися в більшості своїй до марксизму, який своєю видимою науковістю, здавалося, міг пояснити події, що відбулися і вказати альтернативу царському самодержавству.

Серед фундаторів марксистських гуртків досить скоро виділився молодий адвокат В.Ульянов, який облаштувався з 1893 р. у Санкт-Петербурзі. У 1887 р. він був виключений з Казанського університету за "революційну агітацію", а в 1891 р. екстерном здав екзамени за юридичний факультет Петербурзького університету. Для Ульянова першорядною задачею стало створення марксистської партії, до лав якої могли б вступити робітники, щоб поєднати боротьбу за свої права з політичною боротьбою. У 1895 р. Ульяиов їде в Швейцарію на зустріч із Нлехаиовим та його соратниками, щоб здійснити злиття столичних марксистських гуртків з групою "Звільнення праці". Восени 1895 р. була заснована нова підпільна організація - "Союз боротьби за звільнення робітничого класу", перша спроба соціал-демократичної партії. Однак пройшло ще немало років, перш ніж в Росії з'явилася справжня соціал-демократична партія. Такий повільний розвиток подій пояснюється багатьма причинами: протидією охранки, недосвідченістю революціонерів, нерозвиненістю робітників, протиріччями в середовищі ідеологів марксизму. У грудні 1895 р. Ульянов був арештований, ув'язнений і через деякий час засуджений до трьох років заслання в Сибір, де він і написав "Розвиток капіталізму в Росії". Однак вплив його на членів "Союзу" в столиці був, природно. дуже обмеженим. Те ж можна сказати і про іншого керівника соціалістів, Ю.Мартова, талановитого журналіста, товариша Ульянова по засланню.

Успіх страйку робітників-текстильників у Санкт-Петербурзі, поступка уряду, який погодився в червні 1897 р. на видання закону, що обмежує робочий день, сприяли появі нової течії в колах соціалістів, так званого економізму. За думкою теоретиків, які виступили на сторінках друкованого органу соціал-демократів "Робітнича справа", необхідно було висунути на перший план економічні вимоги трудящих, а боротьбу із самодержавством потрібно було залишити лібералам, віддаючи всі сили боротьбі за. насущні права робітників і посиленню впливу в масі. Поки йшли суперечки, невелика група маловідомих діячів соціал-демократичної організації заснувала в Мінську 1 березня 1898 р. Російську соціал-демократичну робітничу партію. Подія ця мала чисто символічне значення, бо, одразу по закінченні з'їзду, вісьмох із дев'яти фундаторів нової партії було заарештовано.

Після повернення із сибірського заслання Ульянов та Мартов покинули Росію, щоб об'єднатися з групою Плеханова в боротьбі проти економізму в соціал-демократичному русі. Важливим етапом розвитку руху став грудень 1900 р., коли Плеханов, Аксельрод, Засулич, Мартов, ГІотресов і Ульянов-Ленін (Ульянов користується цим псевдонімом з 1901 р.) починають видавати в Мюнхені нову газету "Іскра". Ленін, який став незабаром головним редактором "Іскри", з особливою чіткістю формулює в статтях свою концепцію організації партії. Через розповсюджувачів газети, навколо яких організовувалися перші осередки соціал-демократичної партії, розширилося коло ленінської аудиторії якраз до того часу, коли економічна криза жорстоко вдарила по робітниках. У 1902 р. вийшов у світ основоположний труд Леніна "Що робити?", де він сформулював головні напрямки своєї революційної стратегії. Цю роботу можна вважати першим маніфестом більшовизму. У ній Ленін висловлювався за суворо централізовану партію, що складається з професіоналів, бо тільки вони зможуть відвести робітничий клас зі шляху спонтанної профспілкової боротьби, привнесуть у нього справжню соціалістичну і пролетарську свідомість, властиву в повній мірі одним лите ленінцям.

Ця концепція спричинила за собою в 1903 р. відоме розділення партії на меншовиків та більшовиків під час II з'їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії, що відбувся у Брюсселі - Лондоні (бельгійська поліція заборонила його засідання). Думки делегатів, що голосували на з'їзді, розділилися з основного питання, а саме з питання про членство в партії (перша стаття Статуту партії). Ленін пропонував сформулювати її таким чином, щоб зобов'язати кожного із членів не тільки слідувати програмі партії, але й брати активну участь у діяльності низових організацій, пов'язаних із безпосередньою революційною боротьбою. Дане формулювання протистояло тому, що пропонував Мартов. Мартовський варіант, по суті, повторював статут німецької соціал-демократичної партії: бути членом партії - значить активно служити справі реалізації її програми і підкорятися центральним органам управління. Суперечка йшла не тільки навколо формулювання, за зовнішньою формою ховалися дві протилежні концепції. По Леніну, партія повинна була стати організацією із жорсткою структурою, суворо дисциплінованою, з повним підкоренням її членів від верху до низу. Партія, будучи авангардом революціонерів-професіоналів, відбирала кращих і найбільш діяльних; тільки вона могла привести до влади робітничий клас в такій відсталій в економічному і культурному плані країні. Мартов же уявляв собі партію інакше, на європейський манер - як союз широких кіл різних поглядів, здатний залучити якомога більше число робітників.

Мартовське формулювання отримало незначну більшість голосів (28 голосів, проти 23 за ленінське формулювання). Однак до цієї більшості входили п'ятеро делегатів Бунду (Загальний єврейський робітничий союз в Росії і Польщі): вони вимагали автономії всередині партії, а не отримавши її, покинули з'їзд. До того ж двоє делегатів, які представляли "економістів", наслідували їх прикладу. Таким чином, до кінця з'їзду прихильники Леніна виявилися в більшості. За всіма ознаками така розстановка сил не повинна була привести до розколу. Плеханов, який стояв на ленінських позиціях, Мартов і сам Ленін залишилися втрьох у керма "Іскри". Розрив, однак, виявився остаточним. Ленін був людиною, нездатною на компроміси, коли мова йшла про основний пункт його концепції; Мартов у свою чергу не міг слідувати шляхом, який здавався йому помилковим з політичної точки зору. Таким чином, починаючи з 1904 р. Плеханов зблизився з Мартовим, і більшість редакційної колегії "Іскри" порвала з Леніним. Після кількох невдалих спроб зберегти керівництво газетою, яка була центральним органом партії, Ленін, спираючись па ЦК, де більшість зберігалася за ним, вирішив заснувати свою власну газету "Уперед!". У 1905 р. відбулися паралельно два роздільних з'їзди -більшовиків у Лондоні і меншовиків у Женеві, - що закріпили розкол російського соціал-демократичного руху на дві партії. Він наочно показав наявність двох принципово різних стратегічних підходів. З одного боку, стратегію можливого, згідно з якою в Росії потрібно було застосувати "проспективу", намічену Марксом у ході вивчення капіталізму і пролетаріату на Заході, і, з іншого - волюнтаристську стратегію, несумісну із західною концепцією.

Зосередивши свою увагу, передусім на робітничому класі, російські соціал-демократи не надавали великого значення селянству, "святій Русі ікон і тарганів", як писав про неї Троцький. У російському селі був сильний вплив партії соціал-революціонерів (есерів), що утворилася в 1902 р. після злиття кількох розрізнених партійних угруповань, близьких одне одному за переконаннями. Після повернення із заслання в 1896-1897 рр. діячі народницького руху, такі, як К.Брешко-Брешковська, А.Гоц, М.Натансон, за підтримки студентської молоді - Г.Гершуні в Мінську, В.Чернова в Саратові - спробували організувати невеликі товариства революціонерів. їхньою найближчою метою було найшвидше досягнення політичної свободи конституційним шляхом, в перспективі вони мріяли про зміну політичного та суспільного режиму. Есери успадкували від народників симпатії до селян і схильність до тероризму. Подібно народникам 1870-1880 рр., вони вважали селян, на відміну від робітників, справжніми носіями революції і бачили в сільській громаді ядро соціалізму на селі, заснованого на кооперації і децентралізації.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5