2. Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму

19 жовтня Вітте був призначений на пост прем'єр-міністра - посаду, створену заради зміцнення нового принципу міністерської солідарності. На нього покладалася задача забезпечити обіцяні Маніфестом 17 жовтня свободи, підготувати вибори в Думу, відновити порядок. З перших днів свого призначення Вітте виявився в ізоляції, зіткнувшись, з одного боку, із зростаючою неприязню Миколи II (який називав свого прем'єр-міністра "політичним хамелеоном") і двору, а з іншого - з недовірою навіть найбільш помірних лібералів, таких, як Шипов та Львов, що відмовилися увійти до складу уряду. Вітте не зумів втримати рівновагу між реформами і репресіями і пішов по шляху репресій.

Жовтневий маніфест являв собою значний етан в політичній боротьбі лібералів, яку вони вели вже більше року. Однак він не зміг обмежити революційні виступи і розрядити обстановку, яка особливо розжарилася в останні місяці 1905 р. Щойно закінчився загальний страйк у Санкт-Петербурзі і в Москві (21 жовтня), спалахнув заколот на військово-морській базі у Кронштадті (26-27 жовтня). Слідом за ним інший - на військово-морській базі в Севастополі. Під керівництвом лейтенанта П.Шмідта бунтівники створили Раду робітничих, солдатських і матроських депутатів, якій призначено було проіснувати всього лише з 1 і до 15 листопада. Тим часом безладдя охопило всю Транссибірську залізницю, збунтувалися військові частини, що очікували повернення додому після закінчення російсько-японської війни.

Витлумачивши Маніфест 17 жовтня як зняття всіх заборон і під впливом есерівських рішень II з'їзду селян (6-10 листопада, Москва), які підтверджували принцип націоналізації землі, почали бунтувати селяни. Кульмінаційної точки їхні виступи досягли в листопаді-грудні 1905 р. Рух охопив головним чином Симбірську, Курську, Чернігівську і особливо Саратовську губернії. У ряді місць були розгромлені всі поміщицькі садиби. Уряд вимушений був вжити суворих заходів - послати каральні війська, оголосити в багатьох місцях надзвичайний стан, - щоб зупинити безладдя, однак літом 1906 р. вони поновилися. У розпал заворушень консервативні сили організували так звані чорні сотні. До них набирали як селян, так і міських люмпен-пролета-рів, розпалюючи в них почуття антисемітизму. Користуючись прихильним заступництвом царської поліції, чорні сотні влаштовували численні погроми. Тільки за жовтень число їх перевалило за 150 - в основному в південних містах, де єврейське населення становило досить значний відсоток. 8 листопада за потурання Вітте з допомогою Трепова і нового міністра внутрішніх справ Дурново крайньо-празі кола створили "Союз російського народу" на чолі з О.Дубровіним і В.Пуришкевичем. Проголосивши лозунг "Православ'я, самодержавство і народність", вони закликали до боротьби проти "внутрішніх ворогів".

Найзначнішим випробуванням, що випало на долю уряду Вітте в останні місяці 1905 р., виявилося його протистояння Санкт-Петербурзькій Раді, а потім і Московській Раді робітничих депутатів. Санкт-Петербурзька Рада, яка сформувалася 13 жовтня під час загального страйку переважно з депутатів, обраних на підприємствах, і членів революційних партій, зуміла домогтися неухильного зростання свого впливу і, зрештою, стала представляти інтереси половини найманих робітників столиці. Так, після публікації Жовтневого маніфесту, адвокат-меншовик Хрустальов-Носарь, який очолював Раду, продовжував агітувати робітників не припиняти боротьбу аж до повної перемоги над царською владою. 2 листопада Рада закликала робітників до нового загального страйку, так і не домігшись поступок від уряду. Через деякий час Рада проголосила восьмигодинний робочий день на заводах, але власники оголосили локаут, і Раді довелося "тимчасово припинити" введення оголошених заходів. Ці невдачі викликали у робітників почуття безглуздості боротьби, чим скористався уряд для контратаки. 25 листопада влади арештували Хрустальова-Носаря; Раду очолило колективне керівництво, серед членів якого виділявся молодий талановитий оратор Троцький. З грудня під час засідання були затримані всі 267 делегатів Ради. Таким чином, Санкт-Петербурзька Рада робітничих депутатів за п'ятдесят п'ять днів свого існування із звичайного страйкового комітету зуміла перетворитися на справжній робітничий парламент, де більшість робітників столиці, користуючись немислимою ще кілька місяців тому свободою зборів і слова, змогла познайомитися з політичним словником і поняттями, які раніше були в ходу тільки у небагатьох присвячених. Санкт-Петербурзька Рада продовжила досвід Іванівської Ради. До кінця 1905 р. в головних промислових центрах країни вже нараховувалося кілька десятків Рад,

У кінці листопаду робітничі заворушення в країні спалахнули з новою силою. Ідея Леніна, висловлена в книзі "Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції", про необхідність озброєного повстання для вступу в наступний етап революції, проникала все глибше в свідомість маси. її втілила в життя Московська Рада. Вона була заснована 22 листопада і об'єднала членів різних соціалістичних партій, обраних внаслідок багатоступінчастих виборів. Досить численні в Раді більшовики організували "бойові дружини". 2 грудня в одній із частин Московського гарнізону почалися заворушення. Рада вирішила, що настав час діяти, і призначила на 7 грудня початок загального політичного страйку і повстання, яке повинне було скинути царську владу. Незважаючи на підтримку значного числа страйкуючих Раді все ж не вдалося, як в жовтні, зупинити роботу життєво важливих галузей, зокрема залізничного транспорту. Повстання було приречене. За чотири дні (15-18 грудня) війська під командуванням адмірала Дубасова зуміли розправитися з осередками повстання, на чолі яких стояли бойові загони більшовиків, сконцентрованими головним чином в районі Пресні, на заході Москви. Незважаючи на невдачу, революціонери визнали, що підсумки повстання не були тільки негативними. Якщо ще рік тому робітничий рух був "політично аморфним і позбавленим класової свідомості", то досвід, набутий в ході повстання, повністю перетворив його, остаточно вбивши в робітниках патріархальні ілюзії і лояльність по відношенню до монархії. В історичній перспективі розгром Рад сприяв зміцненню в країні консервативних позицій, а жорстка політика репресивних заходів остаточно зупинила реформи і "мирне оновлення" Росії.

Власті, відчувши свою силу в боротьбі з соціальною революцією, зважилися переглянути свої обіцянки, дані 17 жовтня. Усього за кілька місяців вони перетворилися "в недосяжні золоті яблука саду Гесперід", як з гірким гумором писала газета "Право". Перша з обіцяних свобод - недоторканість особистості - була не більш ніж пустим звуком, бо повсюди йшли арешти підозрюваних. За один тільки грудень і 905 р. в столиці було арештовано близько 2 тис. чоловік. Навесні 1906 р. загальне число взятих у в'язниці і висланих перевищило 50 тис. чоловік. Такої кількості репресованих при царській владі ще ніколи не було.

З прийняттям 24 листопада "Тимчасових правил" преса користувалася відносною свободою. Однак через кілька місяців набагато жорсткіші правила знову обмежили свободу преси. Право на страйк фактично зводилося на нівець законом від 2 грудня, який забороняв страйкувати державшім службовцям, працівникам громадських установ і робітникам підприємств, "життєво важливих для економіки країни".

Про свободу слова варто було й говорити. Як могла вона поєднуватися із законом від ІЗ лютого 1906 р., згідно з яким можна було піддати переслідуванню будь-яку особу, винну в "антиурядовій пропаганді"? Прийнятий 11 грудня виборчий закон обманув надії ліберальної опозиції, хоча в порівнянні її законом від 6 серпня все ж являв собою крок уперед. Виборчий ценз став менш суворим, 25 мли. чоловік дістали право голосу. Однак вибори залиша-мюі багатоступінчастими, а права виборців - нерівними. Всі виборці ділилися па чотири курії (поміщики, міські власники, робітники і селяни). Кожна з них вибирала своїх вибірників у виборчі округи. Закон про вибори, дуже складний і заплутаний, прагнув насамперед забезпечити права поміщиків. І Іовповаження Думи заздалегідь сильно обмежувалися. Напередодні передвиборної кампанії уряд вирішив провести реформу Державної ради. З адміністративного органу вона перетворювалася на вірну владі верхню палату майбутнього парламенту і наділялася рівними з Думою законодавчими повноваженнями.

Одночасно з цими заходами 24 квітня, всього лише за три дні до відкриття Думи, були ухвалені Основні закони, які сильно обмежували її законодавчі, бюджетні та політичні права. Дума позбавлялася багатьох своїх повноважень. їй заборонялося обговорювати питання, які відносяться до "ведення государя", такі, як міжнародні, військові і внутрішні справи двору. Фінансові прерогативи Думи були ще більш куцими, ніж законодавчі. До її компетенції не входили всі витрати, пов'язані з питаннями "ведення государя", а також із державною заборгованістю; в кінцевому результаті половина бюджету країни не підлягала контролю з боку Думи. Государ зберігав "вищу самодержавну владу" (з офіційних документів було виключене лише слово "необмежену"); в перервах між сесіями Думи (а час сесій визначався государем) тільки він міг проголосити і затвердити новий закон, оголосити або відмінити надзвичайний стан, припинити по своїй волі дію будь-якого закону або цивільних свобод. Міністри призначалися і знімалися зі своїх постів згідно його побажанню і відповідали за свої дії перед ним одним. Таким чином, про парламентське правління не могло бути й мови.

Єдиною невдачею консервативної реставрації, яка блискуче проводилася Вітте, стали вибори в Думу. Закон про вибори робив ставку на монархічні і націоналістичні почуття селянської маси. Насправді ж селяни підтримали опозиційні партії. З урахуванням відсутності досвіду, вибори розтягайся на три тижні (з 26 березня по 20 квітня 1906 р.) і пройшли дуже погано. Власті мало втручалися в хід виборів; участь в них прийняла лише половина виборців.

Це були перші вибори за всю історію Росії. Багато які партії претендували на голоси виборців:

- Союз російського народу - партія, націоналістична за духом, дотримувалася монархічних і антисемітських поглядів.

Союз 17 жовтня (так звані октябристи) - представляв помірне крило ліберального руху, цілком задоволене обіцяними свободами і скликанням Думи.

- Партія конституційних демократів (кадети) - ліве крило лібералів, об'єднувало земських діячів, які стояли на конституційних позиціях, а також більш радикальних елементів з професійних союзів. На відміну від октябристів кадети вважали Маніфест 17 жовтня початковою стадією політичної боротьби, яку вони мали намір продовжити в самій Думі, з метою встановлення справжнього парламентського правління в країні. У зв'язку з тим, що більшість соціалістичних партій бойкотувала вибори, кадети зуміли залучити на свою сторону багато виборців, не тільки своїх співчуваючих - освічену буржуазію та середній клас, - але й представників національних меншин, на захист яких вони виступили, а також частину селян, яким вони обіцяли проведення земельних реформ.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6