Розвиток писемності, освіти та науки в Київській Рус - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Розвиток писемності, освіти та науки в Київській Рус

рім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в «єдиного учителя» і, за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі «граматикия».

Про існування школи грамоти в Софійському соборі Києва свідчать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями. Один із них увічнив своє ім'я: «Пищанъ писалъ в дяки ходилъ ученикомъ». Новгородський хлопчик Онфім лишив для нащадків свої школярські вправи на бересті.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його книги почали красти, він, щоб не вводити злодіїв у спокусу, подарував частину свого зібрання «властелину града», іншу продав. Згодом він почав збирати нову бібліотеку.

На Русі було багато бібліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона так детально описана літописом. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівельну діяльність, поширення християнської віри, літопис особливо підкреслює його любов до книг. Він не тільки сам читав часто «в ночи и в дне», а й «собра писцъ многы и перекладаша от Грекъ на словънское письмо. И списаша книги многи... положи в святій Софъи церкви, юже созда самъ». Літописець, вважаючи Ярослава достойним продовжувачем справи свого батька, відзначає, що «Володимеръь землю взора и умягчи, рекше крещеньем просвътивь. Сей же насъя книжними словесы сердца върных людий, а мн пожинаемъ ученье приемлюще книжное».

За студійським монастирським статутом, бібліотека перебувала у віданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпорядженням, повинна була приходити в певний час для читання книг. Частина братчиків займалася переписуванням книг. Про «книжное строение» дуже добре розповідається в «Печерському патерику».

Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, подібних печерському Іларіону, знаходилась при Софії Київській. Тут працювали писці як духовного звання, так і миряни. М.М. Розов, досліджуючи книги бібліотеки Софії Новгородської, встановив, що із понад 100 переписувачів, які лишили свої автографи на книгах, близько половини були писцями-ремісниками. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130 -- 140 тис. томів. Крім Києва центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов, інші міста.

На час прийняття Руссю християнства вже існувала велика кількість перекладів богослужбових книг, богословських та історичних творів слов'янською мовою. Вони з'явилися завдяки кирило-мефодіївській місії в Моравії, а потім перейшли до Болгарії. Немає сумніву, що на Русі використовувались слов'янські книги, але робилися переклади і безпосередньо з грецької мови. Церковний історик Іоанн Мейєдорф, посилаючись на Початковий літопис, доводить, що переклади грецьких книг створювались у Києві. Серед них були: Новий і Старий завіти, візантійська гімнографія, богослужбова література.

Але поряд з церковними перекладались, безперечно, й інші книги, які містили відомості з світової історії, географії, астрономії, філософські і юридичні трактати, публіцистичні і розважальні твори. Це Хроніка Георгія Амартола, Хроніка Георгія Сінкелла, «Історія іудейської війни» Іосифа Флавія, «Християнська топографія» Козьми Індікоплова, «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна, «Повість про Акіра Премудрого» та ін. Не пізніше XI ст. на Русь потрапив оригінальний твір болгарського екзарха Іоанна «Шестоднев», у якому подані тлумачення біблійних оповідей про шість днів творення світу.

У давньоруських школах і бібліотеках виховувалося багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена деяких з них за умов, коли авторству не надавалось такого значення, як пізніше, дивом збереглися до наших днів.

У справі освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, служили основою для створення нових бібліотек, у тому числі і великої бібліотеки Печерського монастиря. З кінця XI ст. він став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі. Згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастирях за прикладом Софії Київської виникли свої майстерні по переписуванню книг що разом з бібліотеками стали базою для розвитку давньоруського літописання.

3 Наукові знання та література Київської Русі
Науково-природничі знання в Київській Русі, як і в інших країнах середньовічної Європи, перебували під сильним впливом «Шестоднева» Іоанна, екзарха болгарського, а також трактатів Козьми Індикоплова. В уяві останнього земля становила собою чотирикутник, який омивається з усіх сторін океаном, всередині має моря -- Середземне і Каспійське -- і два заливи -- Перський і Аравійський. За океаном знаходиться земля, оточена стіною, що переходить у небосхил.

Звичайно, ця фантастична будова землі і неба задовольняла далеко не всіх. Із географічного опису «Повісті минулих літ» можна зробити висновок, що Нестору земля уявлялась інакше. Говорячи про спадщину трьох синів легендарного Ноя, він називає майже всі країни Європи, Азії і Північної Африки, їх моря, ріки, острови. В детальному описі шляху «Із Варяг в Греки» він підкреслює, що із Варязького моря можна припливти до Риму, а від Риму в Понтійське (Чорне) море, в яке впадає річка Дніпро, котра системою річок і озер пов'язана з тим же Варязьким морем.

Широка виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного та інших ремесел обумовили освоєння знань в галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математичних і астрономічних знань. Згідно з дослідженнями Ю.К.Афанасьєва і Б.О.Рибакова, на Русі добре знали формулу обчислення площі кола.

Певних успіхів досягла також медицина, що базувалася на лікуванні травами. В «Печерському патерику» розповідається про двох київських «лічців» -- професіоналів кінця XI -- XII ст. -- Агапіта і Вірменина, які користувалися великою популярністю серед населення Києва і, певною мірою, конкурували один з одним. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це, можливо, промовляють знахідки медичних інструментів, зокрема пінцетів і ножів. З літопису відомо, що київському князю Святославу Ярославичу видаляли пухлину -- «ръзанье желве», щоправда, операція була невдалою.

Поряд з історичною писемністю на Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Характерно, що київський епос зберігся у народній пам'яті не в Україні, а в далекій Півночі Росії. Відомі билини київського і новгородського циклів. В них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Всі вони -- це безкорисливі захисники Руської землі, «вдов и сиріт». Найпоширенішими були билини: «Ілля Муромець і Соловєй-розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня Никитич і Альоша Попович» та ін.

Оригінальна літературна творчість XI -- XIII ст. представлена невеликою кількістю творів. Більшість їх не дійшла до наших днів. Але збережені пам'ятки, кожна з яких є справжнім шедевром, дають підстави для висновку про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі. Мова йде про видатний твір митрополита-русича Іларіона «Слово о законе и благодати», агіографічні твори Нестора «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба» і «Житие Феодосия Печерского», «Поучение детям Володимира Мономаха», «Послание митрополита-русича Клима Смолятича», проповіді і повчання єпископа туровського Кирила, «Слово о полку Игореве», «Хождение Даниила Заточника» та ін.

Глибоке враження на читача справляє «Слово о законе и благодати» Іларіона. Проголошене близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалося велике майбутнє і який не потребував опіки Візантії. Згідно з Іларіоном, київські князі «не въ худъ бо и невъдомъ земли владычьствоваша, но нъ Русьскъ, яже въдома и слышима єсть всъми четырьми концы земли». Розповідаючи про християнські діяння княгині Ольги і Володимира Святославича, він порівнює їх з візантійським імператором Костянтином Великим і його матір'ю Оленою. Ярослав Мудрий продовжив добрі справи батька, став будівничим великого міста і знаменитого храму. «Слово» закінчується зверненням до Ярослава Мудрого, який, як Соломон після Давида, «великий дом Божий святой Божьей премудрости создал на святость и на освящение твоєму городу, которнй украсил всякой красотой».

Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. був «Ізборник» 1076 р. Велике місце в ньому займає повчання про те, «како подобаєть человеку быти», тобто якими правилами необхідно керуватись людині у житті. Вперше в давньоруській суспільній думці визнається наявність соціальних протиріч в реальному житті. Невелика кількість багатих розкошує, тоді як «большая часть мира сего в нищтете єсть». При цьому праведні і бідні живуть мало, а багаті «многия лета». «Ізборник» 1076 р. закликає багатих і бідних в дусі християнської моралі до загальної любові і взаємного всепрощення ,

Видатним публіцистом був великий князь Володимир Мономах, перу якого належить відоме «Повчання» дітям. Основна його ідея -- тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю і її підданих. Князь не повинен покладатися на своїх безпосередніх помічників, на тіунів і отроків, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам розоряти села і житниці. Князь мусить знати іноземні мови, як знав їх його батько Всеволод, який, «дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель». «Повчання» закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.

Вихідець з Чернігівської землі ігумен Даниїл на початку XII ст. відвідав «святі місця» Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у творі «Хождения Даниила». Цей твір є кращим не лише в давньоруській, ай у європейській середньовічній літературі, тут подається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою без усіляких повчань і ораторських красивостей. Зроблено це свідомо, щоб мати широкого читача. «Аз написах не хитро, но просто», -- зауважив Даниїл. Певно, ця простота, а ще ідея руського патріотизму спричинились до значної популярності твору, його поширення на Русі. Паломник Даниїл в «святих місцях» поминав руських князів, молився за весь руський народ і від його імені ставив свічку на гробі Господньому.

Серед церковної літератури виділяється «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба» Нестора Печерського. Він розповідає про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученицькою покорою і тим самим, на думку Нестора, прихильника принципу старшинства на Русі, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.

Митрополит Клим Смолятич, відрекомендований літописцем як філософ і книжник, яких до того не було на Русі, у «Посланні до Фоми пресвітера»

виказує широку ерудицію, знання класичної філософії, проводить ідеалістичну концепцію нестяжательства. Йому не треба ні влади, ні багатства. Він проти розбудови церковних господарств, у яких працює підневільне населення. Незвичайною для багатьох сучасників Клима Смолятича здавалась його сентенція: «Премудрість це божество, а храмом є людство». Клим Смолятич відкидав докори смоленського пресвітера Фоми в тому, що, використовуючи твори грецьких авторів Гомера, Арістотеля і Платона, він тим самим хвалить поганську віру. Філософія знаменитих греків йому потрібна, щоб «знать праведно и духовно об описываемых у евангелистов чудесах Христовых».

Із літературної спадщини Клима Смолятича збереглися лише окремі твори, хоч, згідно з Никонівським літописом, він «много писання написав предаде».

Широкою популярністю користувалися на Русі твори Кирила Туровського. В його повчаннях, проповідях і молитвах, написаних з неабияким ораторським і поетичним хистом, відчуваються традиції грецької літератури з її драматизмом і постійним протиставленням позитивного негативному. Як і Клим Смолятич, Кирило Туровський брав активну участь у політичному житті країни. Його «Притча про людську душу і тіло» засвідчує опозицію до діянь Андрія Боголюбського. У «Слові про царя» Кирило закидає сильним світу, що вони піклуються тільки про своє тіло, а не про душу, ними володіють житейські пристрасті, а не думки про смерть.

Наприкінці XII ст. було написано «Слово о полку Ігоревім» -- перлина давньоруської художньої літератури. Гарячі дискусії з приводу авторства «Слова» і місця його написання, що дедалі більше стають цариною місцевих любителів-патріотів, мало конструктивні і, до того ж, безперспективні. Та й не це в «Слові» основне. Важливо, що воно з'явилося на Русі і належало перу видатного нашого співвітчизника. Розповідаючи про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. на половців, автор поеми вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз'єднаності руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з такою силою звучить в «Слові» ідея єдності руських князів, єдності Руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатьма містами, з повноводними ріками, безкрайніми просторами. Заклик до єднання автор вкладає в уста великого київського князя Святослава Всеволодовича -- як глави держави. У «Золотому слові» він звертається до удільних князів «встать в злат стремень», «прилететь издалеча» і захистити Руську землю, батьківський стіл.

На початку ХШ ст. було складено «Києво-Печерський патерик», до якого увійшли повчання братії Феодосія Печерського, житійні твори Нестора, послання суздальського єпископа Симона печерському ченцю Полікарпу, Полікарпа до ігумена Акіндіна. В посланнях Полікарпа, викладених у формі переказів, утримуються важливі дані про будівництво Успенської церкви Печерського монастиря, про зодчих, живописців, зокрема київського художника Алімпія, котрий пройшов школу царградських майстрів. Цікаві розповіді «Патерика» про київське життя.

Чудовою пам'яткою мистецтва «книжного строения» є Радзивіллівський літопис, прикрашений кольоровими мініатюрами (їх 618). Вони виготовлені у XV ст., але з давньоруських оригіналів кінця XII -- початку ХШ ст. Як вважає Б.О.Рибаков, який зіставив мініатюри з текстом літопису, багато з них зв'язані не тільки з Володимирським лицевим зводом 1212 р., а й з деякими київськими літописами. Завдяки пензлю невідомих художників, які користувалися лаконічною і об'ємною мовою символів, ми маємо можливість заглянути в живу історичну дійсність X -- ХШ ст.

Висновок
Дослідження культури Київської Русі ІХ-ХІІІ ст. мають велике значення для вдосконалення та розвитку культури сьогодення.

До них відноситься розвиток писемної культури, завдяки якій давньоруська література, суспільна думка, літописання досягли світового рівня.

Створення кирилиці набуло широкого вжитку і залишилося основою сучасного алфавіту ряду слов'янських народів. Важливою сторінкою давньоруської писемності є графіті, яке збереглося у наші часи, це малюнки, виконані на стінах споруд: храмів, в'язнях брам.

Освіта того часу була під владою держави та церкви. Школи мали на меті виховати освічених людей і державних діячів. В Київській Русі, як і зараз, існувало приватне навчання. Тут видатною подією було заснування бібліотек у Софії Київській. У давньоруських школах і бібліотеках виховувалось багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена деяких із них за умов, коли авторству не надавалося такого значення, як пізніше, дивом збереглися до наших днів. Це літописці Никон Великий, Іоанн, Нестор, Сільвестр та інші.

У справах освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, служили основою для створення наукових бібліотек. У великих монастирях за прикладом Софії Київської виникали свої майстерні по переписуванню книг, що разом з бібліотеками стали базою для розвитку писемності, літератури та взагалі освіти того часу, що стало основою сучасної освіти.

На Русі широкого розповсюдження набуло освоєння знань в галузі фізичних та хімічних властивостей матеріалів, набуло розповсюдження математичних і астрономічних знань, що слугувало базою для розвитку у сучасності усіх наук.

Таким чином, На погляд авторки, часи Київської Русі слугували «великою сходинкою» у розвитку сучасної культури суспільства.

Список використаної літератури
1. Греков Б.Д. Київська Русь. - М., 1953. - 351

2. Замалеев А.Ф., Зоу В.А. Мислители Киевськой Руси. - К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1981. - 159

3. Історія Української культури./За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. - К, 2000. - 606

4. Ричка В.М. Київська Русь: проблема етнокультурного розвитку. - К., 1994. - 34

5. Параманов С.Я. Звідки ми, чиї ми діти? Нове з історії стародавньої Русі. - Вінніпер, 1963. - 118

6. Талочко П. Київська Русь. - К.: Абрис. - 360

Страницы: 1, 2