Як уже сказано, негайно після того, коли Петро I дізнався про перехід Мазепи до Карла ХП, він наказав обрати нового гетьмана. Вибір його зупинився на Скоропадському. Це був один із найвидатніших полковників часів Мазепи, його щирий однодумець. Навіть обраний гетьманом, він ніколи не називав Мазепу «зрадником», як було прийнято в офіційній мові, а уживав назви «попередній гетьман» або «пан антецесор». Ці дрібні риски дають промовисту характеристику нового гетьмана та його моралі. Іван Скоропадський, коли його обрано гетьманом, мав понад 60 років. Походив він з Правобережжя, але перейшов на Чернігівщину і зробив блискучу кар'єру завдяки своїм дипломатичним здібностям. В 1709 році він мав усі права вважатися за одного з найповажніших полковників. Таким чином, обрання його на гетьмана, проведене під тиском Петра I, було цілком нормальним, і, якщо не було б цього тиску, його однаково обрали б «вільними голосами» старшини, бо мав тільки одного суперника - Чернігівського полковника Павла Полуботка.

Гетьманування Скоропадського припало на період швидкого зростання могутності Московської держави, яка офіційно перетворилася в Російську імперію, і приниження Української держави. Треба було багато такту, вміння лавірувати між тріумфуючим переможцем, який не приховував уже свого бажання остаточно знищити Українську державу і прагненням врятувати рештки державності.

Щоб уявити собі труднощі, які стали перед Скоропадським, треба познайомитися з листом князя Голіцина до канцлера Головкіна. Цей лист подає політичну програму російського уряду супроти України: «Задля нашої безпеки, - писав Д. Голіцин, - треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами… Треба, щоб у всіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні справи будуть нам відкриті».

Згідно з традицією Скоропадський після обрання звернувся до Петра I з проханням затвердити «статті». Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини. Після полтавської катастрофи Скоропадський знову звернувся до Петра з проханням підтвердити права та вільності України і ще з такими проханнями:

· щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів (Петро відмовив);

· щоб повернули Україні гармати, що їх взято в Батурині (відмовлено);

· щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України (Петро обіцяв, що накаже воєводам «не цікавитись» внутрішніми справами України);

· щоб не обтяжували населення постоями московських військ.

Підсумок того всього був такий: «український народ з ласки царя має стільки вільностей, як ні один народ на світі».

Петро I призначив стольника Ізмайлова, брутальну людину, міністром при гетьмані і дав йому дві інструкції - таємну і явну. В таємній інструкції наказував міністрові-резидентові стежити за гетьманом, прислухатися до розмов старшин та козаків і про все доносити. Гетьманську столицю перенесено до Глухова, на самий кордон з Московією.

Незабаром Ізмайлова відкликано і призначено на міністра-резидента Протасьєва, який своєю брутальністю перевищував Ізмайлова. Петро обіцяв амністію старшині, що повернеться від Мазепи, але після полтавської перемоги цю амністію скасував. Чуйкевича, Максимовича, Зелеяського, Кандибу, Кожуховського, Гамалію та інших «мазепинців» заслано на Сибір, а маєтки їх сконфісковано. Не рахуючись з правами України, Петро сам призначав полкову та сотенну старшину. На полковників Стародубського, Чернігівського, Ніжинського були призначені москалі; призначав він на різні посади сербів, німців, волохів; роздавав маєтки, конфісковані у «мазепинців», росіянам та іншим чужинцям. Призначені поза гетьманом, усі ці люди не рахувалися з ним, а визнавали тільки владу царя. Вони переселяли з Московії кріпаків і тим вносили кріпацтво, якого в Україні не було. Жадні скарги на них не мали наслідків. Так - на полковника Гадяцького призначено серба Милорадовича; на полковника Прилуцького - Гната Галатана, який допоміг зруйнувати Січ; на полковника Новгород-Сіверського - колишнього священика Лісовського. Багато українців також, поминаючи гетьмана, діставали посади та маєтки безпосередньо від царя. Значення та влада гетьмана сходили нанівець.

Петро вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей - козаків та поляків, виряджалося на спорудження фортець, копання каналів біля Ладозького озера (тому такі примусові роботи називали в Україні «канальськими»), будування нової столиці Санкт-Петербургу на фінських болотах, в тяжкому, особливо для українців, кліматі. Вони ж будували укріплення над Каспійським морем, під Тереком, на Кавказі, копали канал між Волгою і Доном, коло Царицина. Кожного року, на місце померлих, покалічених козаків, висилали нових - і знову тисячі їх умирали з холоду, голоду та епідемій, а додому верталися каліки. Тяжко підрахувати, скільки втратила Україна своїх людей, своєї молоді. На ладозьких каналах обраховували, що загинуло 30% усіх, що там працювали. Мабуть, не буде помилкою поширити цей обрахунок на загальну кількість усіх працівників. До цього треба додати вислання козаків на війну з Персією 1721 року - під Дербент, а особливо в так званий Гилянський похід, де загинуло їх величезне число не від куль, а від хвороб. За офіційними відомостями в 1725 році майже з 7 тисяч козаків тільки десь 700 повернулося додому…

Одночасно, коли козаки та поляки гинули на роботах, їхнє господарство руйнувалося: йшла конфіскація коней, волів, збіжжя; по селах стояли російські полки на повному утриманні населення. Наслідком цієї політики Україна після загибелі Мазепи збідніла, що стали помічати й московські воєводи, які перекидали один на одного відповідальність за зубожіння. Ця політика мала й моральний наслідок: протягом цих років козаків використовували як звичайних чорноробів, і козацький, військовий дух їх почав занепадати. На це скаржився ще в 1735 році фельдмаршал Мініх.

Українська старшина, щоб зберегти своє становище, звертає увагу на економічний стан: поширює земельні посілості, забезпечує себе робітними руками, включається в торгівлю.

Торговельні інтереси наприкінці XVII і на початку XVIII століття зв'язували Україну з Польщею, Німеччиною та Туреччиною, а не з Московщиною. Петро I вирішив спрямувати українську торгівлю на Московщину, і тому з 1701 року лише туди наказано було вивозити деякі продукти. В1711 році, коли було завойовано Ригу, дозволено вивозити продукти до Риги. У 1714 році було додано дозвіл вивозити й до Петербургу. Всі ці обмеження дуже гальмували експорт. Ще гірше було з імпортною торгівлею: Петро примушував купувати певні товари на російських фабриках і забороняв ввозити їх з-за кордону. До цього треба додати регламентацію торговельних шляхів, якими треба було везти товари, і тяжку митну політику. Все це руйнувало українську торгівлю.

Деморалізація дедалі більше охоплювала вищі верстви суспільства. Гетьман втрачав свій авторитет, і не тільки чужинці, але й українці, звертаючись до московських бояр, виходили цим брудним шляхом на поверхню життя - здобували вигідні посади і маєтки. Гетьман не почував себе в силах вести з ними боротьбу. Російське начальство охоче приймало скарги на українську старшину та на самого гетьмана, і Петро I вважав себе за захисника гнобленого старшиною народу.

1722 року засновано Малоросійську Колегію із шістьох московських старшин з президентом-бригадиром Віл'яміновим на чолі. Вона мала приймати від населення скарги на українські) суди, контролювати фінанси, стежити, щоб старшина не обтяжувала козаків. У грамоті до українського народу Петро I заявив, що Малоросійську Колегію засновано для того, щоб «народ український не був ні від кого обтяжений - ні неправими судами, ні утисками старшин».

Таким чином Малоросійська Колегія позбавляла гетьмана навіть тієї влади, яка йому залишалася. Скоропадський пробував був протестувати, але марно. Він не переніс удару і незабаром - 3 липня 1722 року помер.

Павло Полуботок

Негайно після похорону Івана Скоропадського старшина звернулася з проханням до Петра I дозволити провести вибори нового гетьмана, а тимчасово уповноважила Чернігівського полковника Павла Полуботка перебрати правління як наказний гетьман. Одночасно приїхав до Глухова бригадир Віл'ямінов і сформував Малоросійську Колегію. Так постали два уряди: Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком та Малоросійська Колегія з бригадиром Віл'яміновим, і між ними почалися тертя.

Павло Полуботок користався великою пошаною серед старшини й козацтва. Це була людина енергійна, твердої вдачі, оборонець автономних прав України. Він подав протест до Сенату проти Малоросійської Колегії, яка зверталася до Генеральної Військової Канцелярії з наказами, як до підвладної їй установи, і цим разом добився, що Сенат наказав Віл'ямінову звертатися до Військової Канцелярії з «про меморіями» і надалі працювати в контакті з вищими українськими установами. Але Віл'ямінов не відступив: він переслав Петрові проект реформи, і цар передав Малоросійській Колегії ведення

фінансових справ. Тим часом Полуботок провів реформу судів, зробив Генеральний Суд колегіальним, розгорнув боротьбу з хабарництвом та тяганиною в провінційних сулах і встановив порядок апеляцій. Цим він вибив зброю з рук Малоросійської Колегії, яка створена була нібито для охорони інтересів українського народу.

Діяльність Полуботка обурила Петра і він викликав до Петербургу наказного гетьмана, генерального писаря Савича, генерального суддю Черниша та інших старшин. Тоді старшина Стародубського полку подала Віл'ямінову петицію з просьбою передати суди росіянам і призначити росіян полковниками. Полуботок і старшина також подали петицію про привернення Україні старих прав і обрання гетьмана.

Петро наказав заарештувати Полуботка, всю старшину, що була з ним, і всіх українців, що підписали петицію. Полуботок та полковник Переяславський Карпека померли у в'язниці. Інших, після смерті Петра, в 1725 році, звільнено, але інтерновано в Петербурзі. Відпущено на Україну лише тих, хто мав синів, а синів узято закладинами. Це був повний розгром української старшини. В Україні все затихло, пригнічене терором. Правила Малоросійська Колегія разом з слухняною старшиною.

Малоросійська Колегія накладала щораз нові податки, збираючи їх грошима та збіжжям; щороку сума податків збільшувалась: до 1725 року зібрано 45 тисяч 527 карбованців, року 1725 - 244 тисячі 225 карбованців. Все надсилалося до російського уряду.

В пам'яті українського народу Павло Полуботок залишився як один із улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї життям. В «Історії Русів» змальовано його як сміливого борця за національну свободу. В домах багатьох свідомих українських патріотів XVIII-XIX століття висіли портрети Полуботка із зверненими до Петра словами, що їх приписав йому автор «Історії Русів»: «Заступаючись за Вітчизну, я не боюсь ні кайданів, ні тюрми, і для мене ліпше найгіршою смертю вмерти, як дивитися на загальну загибель моїх земляків».

У січні 1725 року помер Петро I. В хаосі, який почався, коли не стало твердої, жорстокої руки Петра I, несподівано дістала престол друга Петрова жінка, слаба волею, мало культурна Катерина I. Фактично правив Росією за Катерини I Меншиков, який допоміг їй здобути трон.

Престиж Петра I залишався таким великим, що коли в Найвищій Таємній Раді поставлено питання про полегшення режиму в Україні й обрання гетьмана, в зв'язку з можливістю війни з Туреччиною, граф Толстой виступив з протестом. При цьому він покликався на політику Петра I, якої, мовляв, треба дотримуватися. Цариця погодилася з Толстим. Взагалі питання про обрання нового гетьмана було дуже складне, бо, на думку царського уряду, в Україні не було надійного кандидата. Впливовий у Петербурзі герцог Голштінський, чоловік старшої Петрової дочки Анни, виставляв кандидатуру Пилипа Орлика, який тоді перебував у Туреччині.

Справи змінилися, коли Малоросійська Колегія наклала нові податки на землевласників України, в тому числі й на Меншикова, що володів величезними маєтками й цілими містами - Почепом, Стародубського полку, та Ямполем, Ніжинського полку, які подарував йому Скоропадський. Меншиков став ворогом Малоросійської Колегії.

1727 року померла Катерина I і престол перейшов до законного наслідника, Петрового внука, хлопчика Петра II, за якого фактично правив Меншиков. Негайно скасовано податки, накладені Малоросійською Колегією, відкликано Віл'ямінова до Петербургу і дозволено обрати гетьмана. Малоросійську Колегію зліквідовано. Справи України знову передано з Сенату до Колегії Закордонних Справ.

1-го жовтня 1727 року в Глухові, в присутності радника Наумова, обрано на гетьмана полковника Миргородського полку Данила Апостола, а Наумову наказано бути при ньому радником. Обрання Данила Апостола переведено дуже урочисто і воно викликало в Україні загальне задоволення, яке виявилося не в адресах, привітаннях, але в тому, що посилився поворот українців з-за кордону.

Висновок

За доби Руїни доля трагічно відвернулася від українського народу. З могутньої войовничої держави за 20 років після смерті Богдана Хмельницького, Україна перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. Вона вже не могла так боротися проти загарбників, незважаючи на те, що гетьмани намагалися підтримувати таку організацію війська, яка була у Хмельницького. Але все це було марно, бо вже не було такого розумного та освіченого у військовій справі гетьмана, яким був Богдан Хмельницький…

Список використаної літератури

1. Орест Субтельний. «Україна. Історія». - Київ, 1993.

2. В.А. Смолій. «Історія України. Нове бачення». - Київ, 1995.

3. Н. Полонська-Василенко. «Історія України». - 1995.

4. М. Грушевський. «Ілюстрована історія України». - 1913.

Страницы: 1, 2, 3