Соціально-економічний розвиток: феодальне господарство; село і місто
У результаті тривалого процесу політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племен на рубежі VIII--IX ст. виникла Київська Русь з центром у Києві. Досить швидко вона зайняла провідні позиції в старому світі. Тогочасні арабські та візантійські автори, скандінавські саги, французькі епічні твори розповідали про Русь як могутню державу, що посідала важливе місце в системі європейських політичних і економічних відносин. АльМасуді називав русів «великим народом». Славнозвісна «Пісня про Роланда» засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Нікіта Хоніат повідомляв, що «християнніший» руський народ врятував Візантію від навали половців.
Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало й зміцнювалося власне усвідомлення безпосередньої причетності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославича великий князь київський зображувався як візантійський імператор.
Київська Русь відігравала особливу роль в Історії Східної Європи. К. Маркс вважав цю роль аналогічною тій, що її відігравала імперія Карла Великого в історії Західної Європи.
Завершення процесів формування Давньоруської держави позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, які поступово складалися в єдину давньоруську народність. її основу становили спільна територія, єдина мова й культура, відносно міцні економічні зв'язки. Протягом усього періоду існування Київської Русі давньоруська народність спільна етнічна основа українців, росіян і білорусів -- розвивалася шляхом дальшої консолідації.
Русь справляла великий вплив на сусідні неслов'янські народи. її досягнення в галузі суспільного, економічного й культурного розвитку ставали надбанням Литви, естів, латишів, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових народів південно-руських степів. Частина цих народів етнічно й політично консолідувалася у складі Русі.
Існування Київської Русі як єдиної держави охоплює період з IX ст. по 30ті роки XII ст. Політична форма -- ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. її територія простягалася тоді від Балтики до Чорного («Руського») моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. В 30х роках XII ст. на Русі розпочалася епоха феодальної роздробленості, яка характеризувалася подальшим розвитком продуктивних сил і феодальних виробничих відносин, кристалізацією федеративних форм правління. Видозмінюючи свою форму, Давньоруська держава проіснувала до 40х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.
Київська Русь відкрила новий -- феодальний -- період в історії народів Східної Європи. Вони не знали в своєму розвитку рабовласницької формації: феодалізм зароджувався в них на базі первіснообщинного ладу. Головною особливістю раннього етапу східноєвропейського феодалізму було панування данинної форми експлуатації, так званого «полюддя». За словами К. Маркса, у Київській державі існувала васальна залежність без ленів, або лени, що полягали у виплаті данини. В міру захоплення князями і знаттю общинних земель формувався феодальний маєток, який викликав до життя таку форму експлуатації, як відробітки. Вперше про них згадує літопис під 946 р. у зв'язку з реформою княгині Ольги. Запроваджені київською адміністрацією «уроки» фактично стали нормованими виробітками в господарстві феодалів. Зростання їхнього значення обумовлювалося розвитком товарного виробництва і збільшенням попиту на сільськогосподарську продукцію.
Основною категорією населення, зайнятого на виробітках, були феодально залежні смерди. Вони мали власне господарство, проте певний час повинні були працювати і на феодала. В історичних джерелах згадується й інша категорія підневільного населення: дворова челядь, або холопи, які перебували у цілковитій залежності від свого господаря. Близьким до холопського було становище рядовичів і закупів -- колишніх смердів, які внаслідок посилення експлуатації втрачали власне господарство й ішли в кабалу до феодала. Вони працювали за договором -- «рядом» (звідси «рядовичі») або відробляли позичені гроші -- «купу» (звідси «закупи»).
Третьою формою феодальної експлуатації на Русі була грошова рента, засвідчена в письмових джерелах уже в X ст. Згодом вона значно поширилася.
Форми феодальної експлуатації визначалися рівнем розвитку виробництва і, в свою чергу, впливали на економічне становище суспільства. Характерною особливістю Київської Русі були прискорені темпи її соціально-економічного розвитку.
Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство, збагачене давніми традиціями. Для обробітку ґрунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні вживалася парова система землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій -- підсічна і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна значно більше, ніж це було необхідно для задоволення біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати у феодальних господарствах велику кількість худоби.
Важливу роль у господарському розвитку Київської Русі відігравало розвинене ремісниче виробництво, в першу чергу чорна металургія та металообробка. Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, а давньоруські ковалі опанували всіма відомими тоді технічними і технологічними прийомами його обробки: куванням, зварюванням (зокрема, сталевих лез), гартуванням, інкрустацією кольоровими металами.
Високим рівнем майстерності відзначалися вироби «кузнецов злату и серебру»: золоті діадеми і барми, колти і ланцюги, срібні браслети-наручі тощо, виконані у техніці перегородчастих емалей, скані, черні, литва, карбування. Майстерність давньоруських ремісників набула міжнародного визнання. У відомому трактаті ченця Теофіла із Падерборна «Про різні художества» Русь названо країною, яка відкрила таємниці «мистецтва емалі й різноманітності черні».
Ремесло розвивалося як у структурі господарства феодалів, так і на вільній міській основі. У XII--XIII ст. посадські ремісники починають об'єднуватися в корпорації, свідченням чого є назви міських кінців (районів) гончарський, теслярський, міських воріт -- ковальські та ін., а також згадки письмових джерел про артілі городників і мостників.
Стан сільськогосподарського І ремісничого виробництва визначав рівень розвитку торгівлі -- як внутрішньої, так і міжнародної. Найбільшими торговельними комунікаціями були шляхи «от Грек», або «Грецький», який зв'язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, «Соляний» і «Залозний», котрі вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ -- Галич -- Прага Регенсбург сполучав Київську Русь з країнами Центральної та Західної Європи.
На міжнародні ринки Русь поставляла хутро, мед, віск, шкіри, деякі види ремісничих виробів, продукцію сільського господарства, рабів, завозила ж золото, срібло, коштовні тканини, вина, посуд, предмети християнського культу, зброю. Основними торговельними партнерами Давньоруської держави були Візантія, Волзько-Камська Болгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, скандинавські, центрально та західноєвропейські.
В Русі існували купецькі об'єднання, що спеціалізувалися на торгівлі з певними країнами або певними видами товарів. Відома, наприклад, іванівська община у Новгороді, яка зосереджувала у своїх руках торгівлю воском, мала свій статут, розроблений майже одночасно з гільдійськими статутами європейських країн. Купецькі корпорації «гречників» і «залозників» торгували з Візантією і країнами Кавказу. В Києві, Новгороді, Смоленську, Володимирі та інших містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців.
Не можна не згадати й практику кредитних операцій, відбиту в законодавстві. В «Руськой правде» містяться статті з регламентуванням порядку одержання боргів з купців-боржників і сплати ними процентів під позичені суми грошей.
Торгівля викликала до життя грошовий обіг. На ранньому етапі (VIII--X ст.) на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські номісми і міліаресії, західноєвропейські динари. За Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Русь карбувала власні гроші -- срібники і златники. З XI ст. при розрахунках у великих торговельних операціях використовувалися срібні зливки -- гривни. Відомі гривни трьох типів: київські, новгородські та чернігівські.
Розвиток феодальних відносин зумовлював поглиблення соціальної диференціації поселень. Більшість населення була зайнята в сільськогосподарському виробництві й проживала у селах, відносно ж нечисленний адміністративний апарат землеробських округ зосереджувався у феодальних дворах -- замках. У письмових джерелах сільські поселення часів Київської Русі мають кілька назв: «село», «сельцо», «деревня», «погост», «двор», «дом». Вони відрізнялися не лише розмірами, а й соціальними функціями. «Погост» джерела визначають як центральне поселення округи (можливо -- сільської общини), де знаходилися торги, культові та общинні установи, «деревню»-- як невеликі дочірні поселення, засновані вихідцями із великих сіл, «дворы», або «домьг»,-- як садиби окремих феодалів, осередки феодальних володінь. Двори-замки мали міцні укріплення.
Зміни, що відбувались у сфері суспільно-політичного й економічного життя східних слов'ян у третій чверті І тис, супроводжувалися виникненням нових форм поселень -- укріплених «градов», у яких слід убачати зародки міст. Це були міжплемінні центри, порубіжні фортеці, пункти зосередження зібраної данини, общинні сакральні місця. Саме з таких градів зросло чимало найдавніших східнослов'янських міст -- Київ, Чернігів, Псков, Ізборськ, Стара Ладога та ін. За «Повістю минулих літ», у IX--X ст. на Русі налічувалося понад 20 міст, у XI ст.-- ще 32. Згідно з літописними даними, в XIII ст. у Давньоруській державі було близько 300 поселень міського типу, з яких 100, за П. П. Толочком, являли собою справжні міста. Головні з них -- столиці земель-князівств -- займали площу в кількасот гектарів і в них мешкало по кілька десятків тисяч чоловік. Ці міста були складними соціальними організмами, що виконували в системі феодальної держави цілий комплекс функцій -- економічних, політичних, адміністративних, культових.
Господарське життя міст характеризувалося високим ступенем концентрації в них ремесла і торгівлі, а також тісним зв'язком з сільським господарством. Останнє засвідчується численними знахідками при розкопках землеробських знарядь праці, залишків садиб феодалів тощо.
Суспільні відносини. Народні рухи. В умовах розвитку феодальних виробничих відносин у Київській Русі відбувалася певна поляризація майнового й соціального становища різних груп населення. Величезній масі сільської та міської бідноти протистояли феодальні верхи, пов'язані між собою системою васальних взаємин. Главою держави і верховним власником усієї державної території був великий князь київський. Під його рукою -- «світлі князі» і великі бояри, які володіли окремими князівствами та містами. У залежності від останніх перебували дрібні феодали (бояри, дружинники), влада яких поширювалася на невеликі міста і села.
Соціально стратифіковане, давньоруське суспільство характеризувалося станово-класовими суперечностями, які нерідко переростали в народні повстання. В літописах збереглися відомості про ряд таких повстанських рухів -- у 1068--1069, 1113, 1146--1147, 1157 рр. у Києві, в 1024, 1070--1071, 1175 рр. у Ростово-Суздальській землі, в 1069--1070, 1136, 1209, 1228 рр. у Новгороді, в 1219 р. У Галичі. Іноді вони набували широких масштабів, і до них разом із зубожілими міськими верствами населення втягувалися і селяни. Народні рухи в Київській Русі час від часу набирали релігійного забарвлення й зливалися з боротьбою проти християнства. Так, повстання 1024 р. у Ростово-Суздальській землі очолювали язичницькі жерці; літопис засвідчив участь жерців у київському повстанні 1068--1069 рр. Нерідко правлячі феодальні угруповання, які постійно ворогували між собою, використовували невдоволення «низів» у своїх інтересах. Та всі ці форми боротьби експлуатованих мас у Київській Русі мали під собою спільне підґрунтя -- важке, часто-густо нестерпне становище трудящого люду. Його виступи проти феодального гноблення об'єктивно сприяли прогресивним змінам у суспільстві. Даючи таку оцінку місцю й ролі повстань у соціальному житті Русі, необхідно разом з тим мати на увазі: феодальна система тоді ще не вичерпала своїх прогресивних можливостей. Отже, конструктивність народних рухів полягала не в підважуванні цієї системи, розумної й прогресивної альтернативи якій у той час просто не могло бути, а в її вдосконаленні, зокрема в сприянні виробленню під тиском «знизу» найдоцільніших форм господарського управління.
Страницы: 1, 2
