Соціально-політичні аспекти створення фашистської системи в Італії початку 20 – початку 30 рр. - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Соціально-політичні аспекти створення фашистської системи в Італії початку 20 – початку 30 рр.

гідно офіційних даних, уже восени 1926 року нараховували 9472 фаші з 938000 членів, 1185 жіночих фашів з 53000 учасниць, 4390 фашів авангардистів загальною кількістю 211000 осіб, а також 4850 організацій „балілла” з 269000 дітей відповідно. Отже, бачимо всебічний нагляд із боку фашистів за життям громадян, виховання їх із самого дитинства в дусі войовничого націоналізму, безперечного підкорення Дуче, який, за висловом Лео Лонганезі, завжди правий. Передбачалося, що вся нація, незалежно від розподілу на класи та майнові стани, об'єднається в єдиному русі до світлого майбутнього. Засвідчити цей загальний потяг італійської нації мало реформування державного устрою на корпоративних засадах.

Корпоративна система в Італії.

Корпоративна держава є синонімом Фашистської держави і означає таку

систему взаємовідносин, за якої

державна влада здійснює керівництво над

профспілками, перетворюючи їх на корпорації,

тобто у знаряддя загальних інтересів...

„Critica fascista”, 1.4. 1928р.

3 квітня 1926 року було прийнято закон „Про правову організацію колективних трудових відносин”. Він передбачав дві форми зв'язків між юридично визнаними профспілками: вертикальну(синдикальну), яка пов'язувала профспілки, що представляли окремі елементи тієї чи іншої галузі(таким чином створювались галузеві федерації та конфедерації), а також горизонтальну (корпоративну), яка мала пов'язувати паралельні конфедерації підприємців і робітників. Окрім того, весною та влітку того ж року було прийнято ряд нормативних актів із відповідною тематикою, що отримали назву „Хартії праці”. Але проект не вдалося відразу втілити. По-перше, до кінця року Італію накрила хвиля фінансової кризи, що ускладнила реформи в економіці. По-друге, за словами фашистського історика Ф. Ерколе, корпоративні зв'язки не вдалося швидко налагодити, бо профспілки підприємців об'єднувалися в окремі конфедерації, а наймані робітники - ні. Справді, робітники складали єдину Фашистську конфедерацію праці, до складу якої вже входили окремі федерації. Залишаючись разом, робітники могли отримати більше користі. В свою чергу, представники конфедерацій підприємців не горіли бажанням об'єднуватися з робітниками. Пояснюючи труднощі, Муссоліні казав про першочергову необхідність налагодити синдикальні зв'язки, а вже потім переходити до зв'язків корпоративних.

Проте корпоративна система мала стати апофеозом фашизму та фундаментом для всієї подальшої політичної розбудови, тобто стати не лише стратегією розвитку економічних відносин, а формою політичного представництва. Тому, як тільки з'явилася можливість провести в життя реформу, це було використано. В грудні 1928 року, як розвиток положень закону „Про реформу політичного представництва”, було проведено очікувану деблокацію по галузях єдиної Фашистської конфедерації робітників, при чому, щоб не викликати великих протестів, екс-голова Конфедерації Е. Россоні був введений до складу Великої фашистської ради. Владі було вигідно розділити силу в 3 млн. осіб, що могла стати політичною. Було створено окремі Конфедерації найманих робітників паралельно до Конфедерацій працедавців. Під час виборів до Парламенту кожна Конфедерація висувала для загального списку певну кількість кандидатів, а саме: зі 100 кандидатів по 12 висували Конфедерації Сільських господарів та робітників і службовців сільського господарства; по 10 - Конфедерації промисловців та робітників і службовців промисловості; по 6 - від торговців та робітників і службовців торгівлі; по 5 - підприємці та робітники й службовці морського та повітряного транспорту; по 4 - підприємці та робітники й службовці сухопутного та каботажного транспорту; по 3 - від господарів банків та банківських службовців; 20 кандидатів висувала Конфедерація осіб вільних спеціальностей. Після відбору кандидатів ВФР вносила їх до списку, який і підлягав обранню чи не обранню на виборах до Парламенту. Цікаво, що паралельні Конфедерації підприємців та робітників і службовців висували однакову кількість кандидатів, не зважаючи на те, що кількість їхніх членів була досить неоднаковою.

Нарешті, 24 березня 1929 року були вперше проведені вибори до Парламенту за корпоративною моделлю. З 9673000 зареєстрованих виборців участь у виборах узяли 8663412 осіб, із яких 8519559 проголосували „за”, а лише 135671 - „проти”. Це було висвітлено як наслідок виняткової єдності громадян, але насправді це був наслідок кризи демократії в Італії. Окрім іншого, 1929 рік став роком початку великої всесвітньої кризи, яка для Італії була тим більше жахливою, що країна прийшла до неї не після періоду стабільності, а ледь оговтавшись від власної економічної кризи та ще не розрахувавшись із боргами. Держава вирішує прискорити реформи та більш рішуче взятися за економіку країни. Одним із пунктів програми було регулювання ситуації з корпораціями. В вересні були розділені Міністерство національної економіки та Міністерство корпорацій. Перше отримало статус Міністерства сільського господарства та лісів, а друге фактично отримало повноваження першого.20 березня 1930 року прийнято закон „Про реформу Національної ради корпорацій”. Цей орган мав існувати вже кілька років, але тепер його повноваження розширилися, а його постанови з регулювання колективних економічних відносин були визнані обов'язковими до виконання. Він мав стати центром, де регулювалися б відносини працівників і працедавців, і на урочистому відкритті Нацради її голова Бенито Муссоліні порівнював її значення в економіці зі значенням генерального штабу в армії. Національна рада складалася з секцій та підсекцій. Сімом із секцій було надано статус корпорацій: ліберальних професій та мистецтв, промисловості та ремісництва, сільського господарства, торгівлі, сухопутного транспорту і внутрішнього судноплавства, морського та повітряного транспорту, а також банківських установ. Таким чином кількість корпорацій досягла 22. Корпоративна система поступово стала одним з важелів державного регулювання економіки.

Відносини фашистського режиму та католицької церкви.

Світовий розвиток католицизму, ця

чотирьохсотмільйонна маса людей,

що з усіх кінців світу дивиться на Рим, -

не може не бути для нас предметом

зацікавлення та пишання як для італійців.

Бенито Муссоліні.

Стосунки Беніто Муссоліні та християнства були складними з самого дитинства, оскільки його батько, Алессандро, якщо вірити Ц. Кін, як і багато ремісників Романьї, був „відчайдушним безбожником”. Цю позицію закріпив Ніцше, якого дуче шанував протягом усього життя. Тож не дивно, що в 1904 році він називав релігію хворобою та абсурдом. У 1913 році в передмові до праці про Гуса Муссоліні застерігав від католицької тиранії. Після свого переходу до табору прибічників війни Муссоліні виступає проти папи Бенедикта XV, який закликав припинити бійню. Крім того 18 січня 1919 року офіційно створена Італійська народна партія(Partio popolare italiano). Її керівник Луїджі Стурцо був католицьким священником, а крім того він був одним із перших, хто вказав на небезпечні ознаки фашистського руху. Того ж року пополярі отримали на виборах 100 місць із 508. Слід сказати, що фашисти тоді ще не складали партію, а їхні лідери не були обраними. В майбутньому ППІ продовжувала бути в опозиції до режиму, не завжди перебуваючи під контролем і Ватикану.

Але поступово відносини фашистів та католиків змінюються. По-перше, до лав ПНФ входило все більше людей, які не розділяли ніцшеанських та футуристичних поглядів. Тому треба було прилаштовувати до них ідеологію фашизму. По-друге, антихристиянська політика фашистів зміцнювала позиції їхніх супротивників, насамперед, пополярі. По-третє, папа Бенедикт XV помер, і на його місце прийшов папа Пій XІ. Ще перебуваючи на посаді архієпископа Міланського, Акілле Ратті був відомий як друг фашистів(наприклад, дозволив освятити їхні прапори в Міланському соборі). Таким чином, багато чинників призвело до того, що 21 червня 1921 року на першій своїй парламентській промові Муссоліні стверджував, що католицька ідея - єдина, яка є універсальною для зміцнення Риму. Віднині починається щира дружба Фашів та Хреста, корисна для обох груп. Так, готуючись до державного перевороту, 27 червня 1922 року Муссоліні пише в „Пополо д'Італія”, що фашизм жодним чином не збирається виганяти Бога з неба та релігії з землі, як цього глупо добиваються деякі матеріалісти. За рік, 25червня 1923 року, у впливовій католицькій газеті „Коррьєре д'Італія” з'являється стаття єпископа Пуччі, в якій він пропонує Л. Стурцо не створювати складнощів Святому престолові(в липні дон Стурцо має покинути Батьківщину). А на виборах 1924 року католицьке духівництво вже агітує італійців голосувати за фашистів.

Виникає необхідність приготувати проект конкордату держави та церкви, автором якого виступив сенатор-католик Карло Сантуччі. З боку Ватикану до проекту залучений кардинал Гаспаррі, а з боку Уряду - міністр юстиції Рокко. Навесні 1926 року проект закону мав розглянути Парламент. Проте папа 18 лютого пише кардиналові, що обурений через ігнорування світської влади позиції влади духовної. Відносини Риму та Ватикану холоднішають до 20 січня 1928 року, коли в будинку Карло Сантуччі відбулася таємна вечеря за участю статс-секретаря Ватикану в закордонних справах і дуче власною персоною. Нарешті, 11 лютого 1929 року підписано так звані Латеранські пакти. Їх підписали від імені папи кардинал Гаспаррі, а від імені короля(!) Прем'єр Муссоліні. Пакти супроводжував Конкордат. Обидва боки пішли на компроміс, наприклад, була дозволена діяльність католицької організації Azione cattolica за умови її позапартійності. Після підписання Конкордату папа дав Прем'єрові аудієнцію, і цю подію деякі називають апогеєм католицько-фашистських відносин. До речі, після цих подій дуче навіть бере собі духівника, а саме єзуїта Таккі Вентурі, який дуже багато зробив задля підписання пактів.

Але політика фашистів була не більше як вимушеним зверненням за допомогою. Коли необхідність у допомозі зникла, зникли й домовленості з боку влади. Навесні 1931 року було розпущено юнацькі секції Azione cattolica, тобто фашисти логічно продовжили свою політику виховання молоді лише в дусі власних ідеалів. У відповідь папа написав енцикліку „Non abbiamo bisogno”(„Ми не потребуємо”), де різко критикував ці дії влади. Відносини влади та церкви знову стали дуже прохолодними. Пій XІ навіть декларує можливість відходу церкви від принципів позапартійності. У відповідь фашисти в 1932 році таємно пропонують Луїджі Стурцо повернутися на Батьківщину. Проте це було виставлено як акт великої милості дуче, а це не викликало адекватної відповіді старого католика, який сказав, що його смерть в Англії принесе більше користі Італії, ніж повернення додому. Таким чином, фашизм, не зміг домовитися з католиками ні домінуючого, ні опозиційного напрямку, не дивлячись на гучні промови, зроблені, коли режимові ще була потрібна допомога церкви.

ВИСНОВКИ
Говорячи про перше десятиліття перебування при владі в Італії фашистського режиму, можна, по-перше, виокремити цілі, які він перед собою мав, а по-друге, побачити, як йому це вдалося. Щодо цілей, то першою з них було власне захоплення влади в країні. Так званий „похід на Рим” був скоріше не окремою акцією, а цілеспрямованим і жорстким усуванням конкурентів. На початковому етапі це частіше було фізичне усунення комуністів, пополярі тощо. Після офіційного приходу до влади усунення конкурентів проходило більше політичними методами. Репресії проти комуністів, наприклад, ультралівого угруповання під керівництвом А. Бордіги, набули характеру судових процесів. А про не дуже агресивну політику фашистів каже ситуація з убивством Дж. Матеотті, коли після його викрадення 10 червня 1924 року країною прокотилася хвиля демонстрацій протесту, що ледь не коштували режимові влади. Чи була можливою така ситуація в СРСР, де людей викрадали сотнями й тисячами? Тобто для Італії це було рідкістю, по-перше, а влада тут не була настільки тоталітарною, по-друге. Не всі автори погоджуються навіть із тим, що це дуче віддав наказ знищити складного супротивника. Ще до того, 1923 року, було випроваджено з Італії(за допомоги Ватикану) лідера ППІ Луїджі Стурцо, який потім відмовився повертатися до країни за фашистського режиму. Серйозним супротивником у впливі на маси була католицька церква. І якщо перші напівфутуристичні промови були спрямовані жорстко проти релігії взагалі й католицької церкви окремо, то до 1921 року фашисти змінили свою політику, визнавши виняткову роль Ватикану. На виборах 1924 року, коли фашисти завдяки законові Ачербо та терористичній кампанії отримали більшість місць у Парламенті, церква також їм допомагала своєю агітацією. Проте реально налагодити дружбу їм не вдалося, ні в тих ні в сих не було постійних друзів, а лише постійні інтереси.

Коли владу вже було взято, почала втілюватися наступна мета режиму: забезпечити собі монополію на вплив на громадян в Італії. Першими, як пам'ятаємо, були привернені до лав руху вояки, які опинилися поза увагою інших політичних сил після війни. Після приходу до влади почався процес проникнення фашистського впливу в найактивніші й найбільш впливові в принципі організації, а саме - в профспілки. Оскільки нефашистські профспілки поступово ліквідувалися, в фашистів не було такої проблеми, як демонстрації робітників. Якщо якісь комуністи тощо й намагалися проводити страйки, то це було короткочасне явище.

Наступним напрямком соціальної політики фашистів було встановлення контролю над вихованням наступного покоління в дусі власних ідеалів. Задля цього було створено дитячі та юнацькі організації, структура яких на початку 30-х років уже передбачала механічний перехід до лав фашистської партії. В цьому напрямку фашисти активно конкурували з католицькою церквою. Латеранські пакти ледь не були зірвані через намагання фашистів узяти під монопольний контроль виховання дітей. А закінчилася дружба Риму й Ватикану, коли було заборонено юнацькі підрозділи організації Azione cattolica. Дійсно, від виховання дітей залежить майбутнє будь-якої соціально-політичної сили, партії або церкви.

Кульмінацією фашистської єдності громадян мало стати створення монолітної корпоративної держави, де кожна людина мала б заздалегідь прописану роль, позицію, місце в структурі держави. Така система мала забезпечити єдність великого організму, яким повинно було стати позакласове фашистське суспільство. Але цей проект був великою мірою утопічно-популістським, бо громадяни Італії не жагали об'єднуватися за таким взірцем і всіляко противилися цьому процесові.

Проте перше десятиліття перебування фашистів при владі можна вважати досить успішним прикладом авторитарно-тоталітарного управління державою та тримання соціально-політичних процесів під своїм контролем. На відміну від наступного десятиліття, а особливо останнього п'ятиліття, коли Італія вже перебувала сама під контролем Германії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. История новейшего времени стран Европы и Америки: 1918-1945г. г.: Учеб. для студ. вузов по спец. «История»/ Л.С. Белоусов, И.В. Григорьева, В.П. Смирнов и др. / Под ред. Е.Ф. Языкова. - М.: Высш. шк., 1989. - 463 с.: карты.

2. Кин Ц.И. Итальянский ребус. - М.: Политиздат, 1991. - 415 с.: ил.

3. Лопухов Б.Р. История фашистского режима в Италии. АН СССР, Институт всеобщей истории. - М.: Наука, 1977. - 296 с.

4. Спасти Италию! 1922 - 1945: Антифашистская борьба и движение Сопротивления в Италии в документах, воспоминаниях участников, письмах, ист. исследованиях/ Сост.А. А. Крылов. - М.: Политиздат, 1990. - 542 с.

5. Устрялов Н. Итальянский фашизм. Проект Италия на www. italyproject. ru

Страницы: 1, 2