Ще одна наука потрактована як «ворожа» - кібернетика. Вона була фактично заборонена, що на тривалий час унеможливило дослідження у визначальній ділянці науково-технічного прогресу. Ідеологічних переслідувань зазнали українські фізіологи академік О. Богомолець, професори Р. Кавецький, Д. Воронцов, М. Сиротій, Ю. Спасокукоцький та ін. - за спроби захистити «метафізичні концепції» і «ревізувати матеріалістичне вчення І. Павлова».
Гостро критикувалися дослідницька і видавнича діяльність науковців Інституту української літератури імені Т. Шевченка за «помилки націоналістичного характеру», зокрема під час видання творів І. Котляревського, В. Стефаника, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, а також антології української класичної поезії, в яку «поряд з письменниками демократичного табору включили тори О Кониського, Олени Пчілки та інших письменників буржуазно націоналістичного табору».
Трагізм становища творця в радянському суспільстві полягав не тільки в тому, що його діяльність перебувала під жорстким контролем партійно-державних структур, а і у тому, що самі митці були знаряддям критики і розправи зі своїми побратимами. Безпідставно звинувачена І публічно спаплюжена творча інтелігенція, або, як її ще принизливо називали «гнила інтелігенція», змушена була писати листи-покаяння, клястися у відданості ідеалам правлячої комуністичної партії та радянській системі загалом.
Отже, українцям ще раз нагадали, що вони живуть у державі, не зацікавленій у розвитку їхньої національної культури.
«Радянізація» Західної України
У Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною. Основними напрямами перетворень були:
Ё насадження тоталітарного режиму, монополізація влади комуністичною партією. Чисельність комуністів зростала в основному за рахунок вихідців із Росії та Східної України. Чому? По-перше, західні українці не виявляли особливого інтересу до вступу в комуністичну партію. По-друге, радянська влада не довіряла місцевому населенню. Не тільки партійні органи, а й усі галузі народного господарства, освіта, наука, радянські, комсомольські, правоохоронні органи були насичені спеціалістами зі Східної України та інших республік СРСР. Унаслідок цього у жителів Західної України складалося враження, що територія знаходиться під чужоземним пануванням;
Ё утвердження комуністичної ідеології, боротьба проти так званого українського буржуазного націоналізму, приватно-власницької психології. Проти жителів Західної України розгорталися масові репресії, «ворожі елементи» депортувалися в східні райони СРСР.
У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію «Вісла» - насильницьке виселення українців (140,6 тис. чол.) з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. При цьому переслідувалася мета: 1) асимілювати українців; 2) ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА.
Ё здійснення форсованої і насильницької колективізації. 1950 рік став роком суцільної колективізації. Оскільки в Західній Україні переважало селянство, опір радянській владі набув всенародного характеру.
Таким чином за кілька років Західна Україна пройшла шлях Східної, повторивши всі соціалістичні реформи.
Рух Опору в західноукраїнських землях
Населення Західної України в цілому вороже поставилося до комуністичного режиму і вело боротьбу проти нього. Цю боротьбу очолювали дві сили: греко-католицька церква та ОУН-УПА.
Ліквідація Української греко-католицької церкви
У другій половині 40-х років ліквідовано Українську греко - католицьку церкву, яка відстоювала ідею національної державності і підтримувала рух опору. Уже в грудні 1944 р. під тиском влади делегація УГКЦ відвідала Московську патріархію, однак підсумки цієї поїздки не повністю задовольнили політичне керівництво держави. У квітні 1945 р. у Львові, Станіславі, Тернополі арештовано провідних представників греко-католицького духовенства - митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, М. Чарнецького, Г. Хомишина і І. Лятишевського, прелатів О. Ковальського і Л. Куницького, священиків В. Белея, Р. Білика, С. Сампару, Й. Труша, С. Веселовського.
28 травня 1945 р у Львові утворено Центральну ініціативну групу з возєднання греко-католицької церкви з православною.
Після арешту верхівки уніатського духовенства настала черга рядових свящезників: найбільш непокірних вистежували і затримували. Розгорнулась широка пропагандистська кампанія, спрямована проти унії, на підтримку православ'я.
8 - 10 березня 1946 р в кафедральній церкві св. Юра у Львові собор греко-католицької церкви скасував ухвали Берестейського собору 1596 р. У соборі брали участь 216 делегатів, які представляли три єпархії, а також 19 мирян, що мали право дорадчого голосу. Документи засвідчують, що возз'єднатися з московською православною церквою відмовилися 590 священиків з яких 344 були арештовані і засуджені.
Влітку 1949 р. після вбивства єпископа Теодора Ромжі Мукачівська греко-католицька єпархія теж була «добровільно возз'єднана з Руською православною церквою. Греко-католиків остаточно поставлено поза законом, але репресована церква продовжувала діяти у підпіллі.
Водночас посилився наступ на православну церкву За 1948 р. в СРСР було закрито 118, 1949 р. - 443, першу половину 1950 р. - 188 церков і молитовних будинків. Починаючи з другої половини 1948 р., Рада в справах Руської православної церкви при Раді Міністрів СРСР провела більш жорсткі заходи щодо обмеження діяльності церкви і духовенства. Серед них: припинення служби за межами храмів, заборона хресних ходів, крім пасхальних, зняття з реєстрації церков, у яких через відсутність священика тривалий час не проводились служби, вилучення у релігійних общин колишніх громадських будівель тощо.
Опір режимові: репресії і депортації
Насильницьке встановлення радянської влади, яке супроводжувалося масовими репресіями, зумовило наростання національно-визвольного руху, насамперед у західному регіоні України. Уже в березні 1944 р. для ліквідації підпілля ОУН і знищення формувань УПА було скеровано війська НКВС-НКДБ та підрозділи Червоної армії. До кінця 1944 р. у Львівській, Ровенській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Волинській та Чернівецькій областях органи НКВС провели майже 6,5 тис бойових операцій в ході яких вбито 57405 і полонено 50387 осіб.
Після закінчення другої світової війни головне командування УПА поступово скорочувало кількість загонів, зокрема груп «Захід» та «Північ». 3 весни 1946 р. УПА змінила тактику, перейшовши до дій меншими підрозділами. За окремими загонами закріплювалась певна територія, що робило бойові одиниці рухливішими, менш вразливими. УПА використовувала методи партизанської війни - рейди, засідки, терористичні акти.
Навесні 1946 р в західний регіон відряджено нові оперативні групи працівників центрального апарату МВС СРСР, збільшено кількість винищувальних батальйонів та ухвалено довести їх особовий склад до 35 тис осіб. На початку 1947 р. боротьба з національним рухом перейшла у виключну компетенцію органів безпеки і майже 2 тис. винищувальних батальйонів, у яких налічувалось 35,1 тис бійців, було передано МДБ УРСР.
Відділи УПА діяли не тільки в Західній Україні, а і на Лемківщині, Надсянні, Холмщині, які входили до складу Польщі. Між тим ще 9 вересня 1944 р. уряд радянської України та Польський комітет національного визволення підписали договір «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України». Депортація здійснювалась примусовими методами і призвела до численних людських жертв. На території сва-корайонів Польщі, тобто ЖсІІІувського, Люблінського та Краківського воєводств, па обліку перебувало майже 126 тис. українських родин, або 497682 особи, з яких евакуйовано в Україну 122,5 тис. родин, або 482109 осіб (це становило 97,2% родин, або 96,8% населення), їх розселили у різних регіонах в Україні, зокрема в західному - 80,3 тис. родин, або 322868 осіб.
Під час переселень українців на території Польщі, особливо в Лісківському, Перемишльському, Ярославському, Любачівському, Томашівському, Грубешівському повітах, активно діяли формування УПА і підпільні військові формування Армії крайової, що постійно перебували у протистоянні. Внаслідок нападів польських загонів постраждало мирне українське населення, в тому числі вбито понад 4,6 тис. осіб, пограбовано 2,2 тис. родин, спалено кількасот сіл тощо. В ході збройних сутичок чималих жертв зазнало також польське населення. Українсько-польські конфлікти в період війни - драматична сторінка в історії сусідніх народів. У квітні-липні 1947 р. відбувся завершальний етап депортації, що одержав назву акції «Вісла». Протягом трьох місяців за допомогою війська примусово виселено українців і членів змішаних українсько-польських родин з Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя до західних та північних регіонів Польщі. Це мотивувалося необхідністю розгрому угруповань УПА, але насправді йшлося про усунення українців зі споконвічних етнічних земель та їх асиміляцію у польському середовищі. Під час цієї операції було виселено 140,6 тис. осіб.
За тією ж угодою розпочалося переселення з України поляків. До 1 вересня 1946 р. з 305 226 родин, або 873 478 осіб, взятих на облік радянсько-польськими комітетами, було переселено 272 544 родини, або 789 982 особи. В ході евакуації вивезено 23143 коней, 60348 голів великої рогатої худоби, 6636 свиней, 17195 овець і кіз, а також 26327 знарядь для обробки землі, 767 сіялок, 3168 збиральних машин. Переселенці вивезли також 1,2 млн. ц продуктів, у тому числі - понад 690 тис. ц зернових. Тоді ж сталінський режим знищував і депортував у Сибір та інші регіони СРСР десятки тисяч членів сімей «оунівців» на спецпоселення. Уже влітку 1944 р. було виселено понад 17 тис. осіб, а до кінця року вбито 57,4 тис. та арештовано 51 тис. осіб. У жовтні 1947 р. з семи західних областей України було депортовано 26,3 тис. сімей, або 77791 особу. Найбільше українців тоді депортували з Львівської, Дрогобицької, Тернопільської областей, майно репресованих передали у державні органи. Серед виселених налічувалося 35,4 тис. жінок і 22,3 тис. дітей.
Крім того, було посилено наступ на формування УПА. Війська блокували великі території, на яких діяло збройне підпілля. У 1948-1949 рр. проти повстанців було кинуто чотири дивізії МДБ УРСР. Навесні 1950 р. в с. Білогорщі під Львовом загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка) Збройний опір режимові почав згасати. Органи радянської влади репресували не лише учасників боївок, а й членів їхніх родин. На 1 січня 1953 р. найбільше спецпоселенців з цієї категорії перебувало в Хабаровському, Красноярському краях, Кемеровській, Іркутській, Омській, Томській, Молотовській областях, у деяких автономних республіках Російської Федерації, у Казахській РСР.
Висновок
Таким чином, історичний розвиток України в 1945-1953 рр. відбувався в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму.
Утвердився режим одноосібної влади Сталіна, культ його особи досяг апогею. Україна не мала ніяких прав на здійснення самостійної політики і незалежно від того, хто стояв на чолі владних структур України, усі вони слухняно проводили політику центру, а будь-які спроби відійти від цього курсу закінчувалися перестановкою кадрів або репресіями.
Всі негаразди в державі тоталітарний режим списував на так званих «ворогів народу» і в ті часи будь-яка людина могла потрапити під цю категорію громадян за надуманими обвинуваченнями, а це в свою чергу виливалося у масові репресії проти українського народу, у знищення великої кількості невинних людей.
Література
1. Історія України / За ред. Ю. Сливка; Вид. 4-те. - Львів: Світ, 2003. - 520 с. з іл.
2. Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. / За ред Ю.М. Алексєєва. 3-е вид. - К.: Каравела, 2005. 408 с.
3. Історія України ХХ століття: - Торба, К.: Хрещатик, 1997 р., - 64 с.
Страницы: 1, 2
