Становлення державності та законодавства у ранньофеодальній слов`янській держав - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Становлення державності та законодавства у ранньофеодальній слов`янській держав

ро роль сеймиків в житті польського суспільства того часу говорять «Нешавські статути»: « Не буде встановлюватися ніяких нових законів та вказівок земянам, щоб вони виступали на війну без згоди загальних з'їздів, і повинні збиратися в окремих землях.»

Законодавче право дворянства на скликання своїх сеймиків було отримане в 1454 р. коли Казимир IV Ягеллончик був змушений прийняти т. зв. Нешавські статути. Але ще до цього королівська влада у Польщі пережила кілька дошкульних ударів. Шлюб дочки Людовіка Угорського з Великим литовським князем Ягайлом (1385 р.) обернувся сходженням останнього на польський престол. Згідно Кревської унії, новий король (Ягайло прийняв ім'я Владислава II) зобов'язувався приєднати Литовське велике Князівство до Польщі, перенести спільну столицю до Кракова, перевезти туди ж литовську скарбницю, перейти разом з своїм народом у католицизм. Тобто не король складав свої умови польській знаті, а вона диктувала йому свої. Фактично ж. у 1385 р. магнати вибороли собі право обирати короля. Казимир IV, син Владислава-Ягайла, зійшов на польський престол в складній зовнішньо- і внутрішньополітичній обстановці. В Нешавських статутах 1454 р. він був змушений погодитися з тим, що жодне важливе рішення королівська влада не могла прийняти без скликання генерального з'їзду шляхтичів - Сейму. Пізніше цей же порядок буде підтверджений Мельницьким і Радомським привілеями. Кешавські статути вилучали з юрисдикції королівського суду деякі категорії карних злочинів, здійснених дворянами. Цим же документом шляхта урівнювалася з магнатами в праві на заміщення певних державних посад.

Успіхи політики об'єднання привели в Польщі до створення єдиної держави. Але централізованого Польща так і не стала. Королівська влада залишалася слабкою, її обмежували різного роду договори і зобов'язання. Німецька колонізація польських міст стала причиною того, що король не отримав підтримки міщан. Це було на користь польському дворянству - шляхті, яка фактично стала господарем становища. Ось чому про станово-представницьку монархію в Польщі можна говорити лише з багатьма застереженнями.

Дещо подібне відбувалося і в Чехії. Керівне становище в чеських містах, як і в Польщі, належало німецькому патриціату. Чеські королі були змушені шукати собі підтримки лише з боку дрібного і середнього дворянства. Тому станово-представницька монархія в Чехії не набула свого повного розвитку.

При характеристиці політичного устрою ранньофеодальних слов'янських держав та їх політичного устрою обов'язково слід враховувати впливи на них інших країн, що існували в той час.

Так Візантія мала значний вплив на політичний розвиток народів Південної та Східної Європи. Зокрема, такі держави, як Болгарія та Сербія, сприйняли численні візантійські державно-правові інститути.

У IV-VII століттях Візантійська держава успадкувала основні риси пізньої римської імперії. Державу очолював імператор, у руках якого була законодавча, виконавча і судова влада. Централізований характер імперії різко відрізняв Візантію від сучасних їй феодальних держав Європи.

Влада візантійського імператора була великою, але не безмежною. По-перше, не було спадковості престолу. Новий імператор обирався сенатом, народом Константинополя (населення столиці збиралося на константинопольському іподромі) та армією. По-друге, існував дуже впливовий орган, що включав верхівку суспільства, - сенат. По-третє, величезну роль у державі відігравала Візантійська Православна Церква.

У VIII-X століттях відбувається посилення імператорської влади і припиняються вибори імператорів, втрачає свій вплив сенат. У цей час за імператором закріплюють грецькі титули василевса і автократора (самодержця). З XI ст. утверджується перехід престолу в спадщину. Однак надалі, у зв'язку з розвитком феодальних відносин, імператорська влада починає слабнути.

Для державного ладу Візантії була характерною наявність величезного бюрократичного апарату, як центрального, так і місцевого, з розподілом чиновництва на ранги.

Неабияке значення мало те, що Болгарія виникла на території колишньої візантійської провінції. А в 1018-1187 рр. вона взагалі перебувала під владою Візантії. Дуже схожою була і доля Сербії.

Спочатку на чолі Болгарського царства був хан (князь), який мав титул «івічі» (великий). Йому допомагала рада знаті. Інколи скликалися збори усього народу. Від часів князя Симеона (893 - 927 рр.) для позначення монарха стали використовуватися візантійські титули - кесар, василевс. Впливовим органом стає постійна рада - синкліт, народні собори (збори) втрачають свою роль.

Особливого значення в управлінні набирає логофет (перший міністр), фінансами відав протовестиарій, великий воєвода здійснював керівництво військом.

У Сербії деякий час зберігалися пережитки племінної демократії. Князь був передусім воєначальником, функціонувало віче. Із своїх дружинників князь призначав воєводу, скарбника, конюшого та ін.

Починаючи з XIII ст., відбувається посилення князівської влади. У 1217 р. сербський князь отримує королівський титул. Серед королівських слуг виділяється канцлер-логофет.

2.2 Причини та наслідки феодальної роздробленості

У політичній структурі ранньофеодальної монархії з визріванням феодальних відносин відбуваються серйозні зміни. Економічна роз'єднаність, що виникає з розвитком великого феодального землеволодіння і безперервних роздач земель васалам, спричиняла і політичну роздробленість. Щодалі сильнішими ставали відцентрові сили, відбувалася політична дестабілізація, поривалися зв'язки центру з периферією. Спершу єдині держави починають розпадатися на самостійні та напівсамостійні одиниці, великі феодали відмовляються визнавати верховну владу короля, вважаючи себе повністю самостійними і незалежними. Фактично влада короля обмежується в ці часи рамками його власного домена. Так розпочинається феодальна роздробленість.

З 1056 р. Чеська держава стає політичне роздробленою, держава зрештою розпалася на удільні князівства. Чеські князі були вимушені визнати себе васалами Німецької імперії. В 1419 р. князь Чехії отримав королівський титул, а князівство відповідно стало королівством. Залежність від Німецької імперії в певні періоди історії становила суто номінальний характер, оскільки номінальною була сама влада німецького імператора. В кінці XII ст. князь Оттон Зноймський робить спробу зміцнення королівської влади та обмеження свавілля місцевих феодалів. Однак, саме за Оттона Зноймського бенефіції були закріплені за феодалами в якості спадкових володінь, а духовенство звільнене з-під юрисдикції світської князівської влади. На початку XIV ст. династія Пржемисловичів обірвалася і чеським князем став Ян Люксембургський. Нова династія була вимушена піти на поступки магнатам. Саме в XIV ст. суттєво зміцнюється становий дворянський представницький орган - снем (сейм). З його допомогою магнати утримують свої права і привілеї. Так, спроба короля Карла І, який одночасно був і німецьким імператором, у 1355 р. ввести у дію свій судебник, закінчилася тим, що снем утвердив лише ті статті, що стосувалися прав панів щодо залежного населення.

Польща в цей час переживала період феодальної роздробленості, викликаної тими ж причинами, що й у західних та східних сусідів. У XII ст. вона фактично розпадається на незалежні князівства. Короля Болеслава III Кривоустого в 1138 р. змусили підписати статут про надання майже повної самостійності знаті. Після смерті цього правителя Польська держава була розділена між його чотирма синами. Ще більше права знаті та її імунітети були розширені у т. зв. Ленчинських статутах: посилюється незалежність від королівської влади І князів церкви, тобто вищого духовенства. Після з'їзду у Божикові (1210 р.) прелати вважають себе незалежнимн від світської адміністрації і суду. Канонічне (церковне) право поширюсться на все нові сторони життя. В XIII ст. встановлюється своєрідний звичай на успадкування окремих державних посад представниками відповідних родин феодальної знаті. Тоді ж, у кін. XIII ст., селянство опиняється у залежності від феодалів.

Клас феодалів на цей час поділяється на три основні групи: а) церковні феодали - єпископи, абати крупних монастирів; б) магнати - знать, можновладці; в) шляхта - дрібне рицарство.

Яскравою особливістю класової структури феодальної Польщі був непропорційно високий відсоток шляхти. Якщо у Франції дворяни складали разом з духовенством близько одного процента населення, в Іспанії та Португалії - два-три відсотки, то у Польщі шляхтичів (часто-густо безземельних і неімущих) налічувалося аж 12 відсотків від загальної чисельності населення. Цей прошарок особисто вільного населення становив основу збройних сил держави, допомагав вистояти у безкінечних війнах з агресивними сусідами: німцями, турками, татарами, росіянами. Однак, чисельна шляхетська верства, користуючись своїми привілеями, робила Польську державу практично некерованою, що в кінцевому підсумку і призвело до загибелі останньої.

Існували ще більш негативні наслідки децентралізації. Так, Болгарія в XIV ст., як і інші країни Європи, розпадається на низку феодальних самостійних держав. Знесилена феодальними чварами Болгарія не здатна була чинити серйозний опір загарбникам, і 1396-го року турки поневолили її. Самостійний розвиток Болгарії припинився. Така ж доля спіткала і Сербію, територія якої 1459-го року була включена до складу Османської імперії.

Отже, формування структури державного апарату у країнах південних та західних слов'ян мало свої особливості. Це визначалося економічним та політичним розвитком країн.

Певні тенденції прослідковуються у влаштуванні вищих органів влади на зразок інших іноземних країн. Адже багато країн південних та західних слов'ян або перебували під владою іноземних держав, або сильно відчували на собі їхній вплив, зокрема Болгарія та Сербія певні чинники будівництва та розвитку вищих органів влади у новостворених державах запозичили у Візантії, Чехія у Німеччини. Іноземними впливами визначалалася певна спрямованість у роботі вищезгаданих органів влади.

Процес феодальної роздробленості безумовно відіграв негативну роль у державнобудівничому процесі та все ж таки дав поштовх новітнім нововведенням на ниві державо та законотворчої діяльності.

3. Етапи формування та розвитку законодавства
3.1 Особливості становлення законодавства

Феодальне право Франції, Англії, Німеччини та країн Центральної і Східної Європи повною мірою відбило усю своєрідність феодального суспільства в окремих європейських країнах, а разом з тим і загальні закономірності, притаманні розвитку феодального права взагалі.

Історико-правова наука наголошує на низці характерних рис феодального права, що відрізняють його як від рабовласницького, так і від буржуазного права. Для феодального права європейських країн вони такі:

а) основне місце у феодальному праві посідають норми, які регулюють поземельні відносини;

б) феодальне право становить право-привілей. Воно закріплює нерівність різних феодальних станів. Права людини визначаються залежно від того, яке місце вона посідає у феодальній ієрархії;

в) феодальне право, маючи становий характер, не знало чіткого розподілу на галузі права. Воно складалося з денного прана, церковного (канонічного) права, міського (магдебурзького) права та ін.;

г) феодальному праву притаманний партикуляризм, тобто роз'єднаність права, відсутність єдиного права на всій території держави. Звідси характерною рисою феодального права є панування правових систем, заснованих на місцевих звичаях. Винятком була лише Англія, де на всій території держави діяло «загальне право», яке базувалося на судовому прецеденті;

ґ) феодальне право є правом сильного, «кулачним правом». Це зумовлено тим, що в руках феодалів об'єднувалася земельна власність з політичною владою над залежним населенням, і тому вони мали змогу змушувати селян до виконання різного роду повинностей і придушувати всілякі виступи проти експлуатації;

Страницы: 1, 2, 3, 4