СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВОЇ СФЕРИ НА ВОЛИНІ
У ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД (1944-1953 РР.)
Соціально-економічні реформи, що нині відбуваються в Україні, вимагають реалізації принципу соціально орієнтованої економіки й підвищення ефективності соціальної політики. Особливої актуальності набувають проблеми захисту громадян, оплати праці та пенсійного забезпечення, налагодження роботи торгівлі, транспорту, зв'язку тощо. Вирішення вищезазначених питань залежать від врахування досвіду, помилок і прорахунків попередніх років, у тому числі повоєнних.
Чимала кількість радянських дослідників, серед яких можна виділити в якості типових і найбільш ґрунтовних праці М. Арсентьєва, М. Івасюти, В. Засанського присвячені перетворенням в економічній, соціальній та культурній сферах у повоєнні роки. Однак автори змушені були беззастережно визнавати лише позитивні сторони відбудови народного господарства, в тому числі й соціально-побутової сфери. Першими вдалими спробами сучасної історіографії в Україні підійти до проблем етносоціального розвитку західних областей республіки в другій половині 40-х - 50-ті роки стали роботи І. Волкова, О.Гараня, Ю. Курносова, О. Рубльова та Ю. Черченка, О. Гаврилюка, В. Гулая. Для них характерний критичний підхід, що відбиває суперечливість та болісність процесу інтегрування західних областей України в радянську суспільну систему. Однак проблеми соціально-побутових змін в регіоні не дістали достатньо повного розгляду.
Метою даної статті є об'єктивне висвітлення сталінської тоталітарної системи у соціальній сфері. Досягнення мети передбачає розв'язання наступних завдань: показати рівень забезпечення населення продуктами першої необхідності через державну та кооперативну торгівлю; динаміку розвитку будівельної індустрії; налагодження роботи міського й міжміського транспорту; здійснені заходи щодо благоустрою населених пунктів.
Політика повоєнних змін, яку здійснював більшовицький режим після звільнення Волинської області від окупантів, поширювалася на таку важливу сторону життя як соціально-побутова сфера. Переборюючи великі труднощі, вже у перші мирні роки волиняни робили все можливе не тільки для відбудови зруйнованої економіки, а й покращення свого життєвого рівня. Серед першочергових завдань були забезпечення населення продуктами першої необхідності через державну та кооперативну торгівлю, відбудова й дальше розширення житлового фонду, налагодження роботи міського й міжміського транспорту. Здійснювались заходи щодо благоустрою багатьох населених пунктів: приведення їх у належний санітарний стан, ремонт доріг, тротуарів та водогону, створення зелених зон, електрифікація тощо.
Слід зауважити, що перетворення у цій галузі були започатковані ще в 1939-1941 рр., після встановлення радянської влади на території Західної України. Вже тоді почали запроваджуватись такі елементи радянської моделі, як націоналізація житла, підпорядкування державному контролеві торговельних закладів і, зокрема, знищення такої вагомої сили українського економічного та суспільно-політичного життя, як український кооперативний рух, організація нової системи охорони здоров'я, введення деяких, елементів соціального забезпечення населення, налагодження діяльності комунального господарства. Так, у Волинській області на комунальне й житлове господарство з бюджету 1940 р. асигнувалося 12,7 млн. крб., в тому числі на будівництво електростанцій у Луцьку, Володимирі-Волинському та Камені-Каширському - майже 1 млн. крб.1 На кінець того ж року кількість електростанцій зросла з 11 до 18, ними було вироблено за рік близько 1,4 тис. кіловат-годин електроенергії.2
Загальний стан, як і зовнішній вигляд повоєнної Волині, були надзвичайно злиденними: розруха, голод, чимало людей жили в бараках, землянках, пристосованих під житло виробничих спорудах, нерідко без найнеобхідніших для існування речей. Тому у перші мирні роки головна увага зосереджувалась на ремонті наявного житлового фонду та відбудові зруйнованих будинків. У міру розвитку будівельної індустрії велось спорудження й нових жител.
Питання про хід житлового будівництва в містах і селах республіки розглядалися на червневому (1945 р.) травневому (1946 р.) і березневому (1949 р.) пленумах ЦК КП(б)У. Крім того, влада запевняла, що кошти на цю галузь в роки четвертої п'ятирічки становили майже п'яту частину капітальних вкладень у народне господарство країни і наче б то перевищували відповідні асигнування за всі довоєнні п'ятирічки разом узяті. Однак реалії повоєнного життя були далеко не такі вражаючі, як їх декларували на папері. Однією з причин цього стала інтенсивна відбудова об'єктів промисловості з відповідним пріоритетним їхнім фінансуванням та забезпеченням необхідною кількістю робочої сили, матеріалів тощо. Досить часто навіть ті незначні кошти, що виділялися на відбудову житлового фонду, використовувалися не в повному обсязі.
Особливо складна ситуація з будівництвом склалася у сільській місцевості. За неповними даними на Волині фашистами було зруйновано 54 тис. селянських хат, 70772 господарські будівлі, 451 школу, 23 лікарні, 389 клубів та хат-читалень, 61 аптеку і фельдшерсько-акушерські пункти. Саме тому особлива увага приділялась сільському будівництву і впорядкуванню сіл. Забудовникам відпускались кредити в розмірі від 5 до 15 тис. крб. на сім'ю строком до 10 років. Інвалідам Великої Вітчизняної війни, сім'ям загиблих воїнів, демобілізованим солдатам, матросам і офіцерам кредити надавалися на пільгових умовах. Чимало будинків для трудівників села споруджували колгоспні будівельні бригади. До серпня 1946 р. у селах Волині було збудовано 11788 хат, 8970 господарських будівель, 158 шкіл, 16 лікарень, 128 клубів, 20 будинків сільських Рад, 5 лазень. У стадії будівництва перебувало 4066 будинків, 266 господарських будівель, 78 шкіл, 45 клубів і 33 сільські ради. Для розширення сільського будівництва Волинь отримала від держави близько 6 млн. крб. у формі довготермінових кредитів.3
Впорядковувались волинські міста і райцентри. Так, м. Ковель, яке було практично повністю зруйноване війною, до річниці перемоги звітувало про вагомі здобутки: менш, ніж за два роки у Ковелі відбудовано 108200 м2 житлової площі, понад 144 тис. м2 шляхів і тротуарів, посаджено понад 5 тис. дерев, пущено водогін, відкрито три лазні. Ковель знову набув значення одного з великих залізничних вузлів країни. За порівняно короткий термін тут побудовано паровозне і вагоноремонтне депо, електростанцію, ремонтні майстерні й склади.4 За підсумками соцзмагання Ковельський район був визнаний кращим з відбудови зруйнованих сіл і райцентру та премійований грошовою премією у сумі 20 тис. крб. Непогано велось сільське будівництво в Ківерцівському й Турійському районах, які отримали відповідно 15 і 10 тис. крб. преміальних коштів. На 1 серпня 1946 р. в області було завершено планування 35 населених пунктів та райцентрів - Старої Вижви, Торчина, Іванич, Олики, Ратно.5
Однак, як в обласному центрі, так і в області в цілому, повільно розгорталось індивідуальне житлове будівництво. Причиною цього було незабезпеченість будівельними матеріалами, зокрема покрівельними - черепицею, шифером, придбати які було практично неможливо. У 1948 р. в 11 райспоживспілках області з 30 взагалі були відсутні магазини з продажу будівельних і господарських товарів та лісоматеріалів.6 Незадовільно поставлена торгівля будматеріалами і лісом привели до того, що навіть у 1950-1952 рр. у Луцьку залишилось 70 незавершених будов.7
Загалом динаміка розвитку будівельної індустрії з початку досліджуваного періоду і в наступні роки йшла по висхідній лінії, проте темпи будівництва залишалися недостатніми, а рівень забезпеченості населення житлом - досить низьким. Так, житловий фонд в містах і селищах міського типу на початку 1945 р. становив 457 тис. м2 загальної (корисної) площі житла, в тому числі у м. Луцьку - 174,0 тис. м2. На початок 1950 р. він змінився і склав 815,3 тис. м2, (Луцьку - 267,9 тис. м2). Збільшення житлового фонду відбулося і протягом 50-х років, а на початок 1960 р. він становив 2156,6 тис. м2 площі.8 Ці відчутні зміни сталися після того, як ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову „Про розвиток житлового фонду в СРСР” (липень 1957 р.). У ній ставилося завдання в найближчі 10-12 років забезпечити людей житлом. Саме тоді площа введених в дію житлових будинків різко зросла і тисячі людей залишили бараки й комуналки, переселившись у нові квартири сімейного типу.
Потребувало великих коштів і житлово-комунальне господарство області. Якщо у 1950 р. на ці потреби було відпущено 5 млн. 292 тис. крб., то за 1951-52 рр. ця сума досягла 16 млн. 485 тис. крб., що сприяло розширенню мережі комунальних підприємств. Так, за два роки, з 1951 по 1953, довжина водогону області збільшилася на 11,3%, подача води населенню - на 17,7%. Кількість точок вуличного освітлення зросла на 45,3%. Вдвоє збільшились капіталовкладення на будівництво і на 81% на капітальний ремонт закладів, що займалися благоустроєм.9 Що стосується радіофікації, то вже у вересні 1944 р. в області було створено 16 радіовузлів і 600 діючих радіоточок, а також широко розгорнута мережа вуличного радіомовлення. У Володимирі-Волинському районі, зокрема, у 1944 р. нараховувалось 60 радіоточок, до січня 1953 р. їх стало 2500. До кінця року планувалось радіофікувати ще 15 населених пунктів району.10 Якщо у 1950 р. в області нараховувалось 139 підприємств зв'язку, в тому числі в сільській місцевості 111, то у 1955 р. їх стало відповідно 160 і 129. Кількість трансляційних радіоточок зросла з 16,8 тис. у 1950 р. до 76,4 тис. у 1955 р.11 Радіофікація завжди розглядалась радянською владою як важливий засіб поширення комуністичної ідеології, а тому у цій сфері коштів не шкодували.
На кінець 40-х років розгорнулись роботи з телефонізації області. Першочергово мали бути сполучені телефонним зв'язком сільради і МТС, які й мали забезпечити виконання всіх вказівок з центру щодо невідкладних сільськогосподарських робіт, зокрема посівної, жнив. Станом на 1948 р. в області планувалося телефонізувати 35 сільрад і 2 МТС.12
Вживались заходи з відбудови мережі побутових закладів: пралень, лазень, перукарень, готелів, різного роду майстерень тощо. Однак, вони довгий час не могли забезпечити потреби населення, а деякі з них навіть досягти довоєнного стану. Так, якщо в містах області у 1940 р. нараховувалось 16 готелів, то у 1950 р. їх було лише 4, у 1955 р. - 10. За 1940 р. лазнями надано послуг всього 195,2 тис. осіб, у 1950 р. - 144,0 тис., у 1955 р. - 286,5 тис. осіб.13 Ще гіршою була ситуація з пральнями та перукарнями, які, звичайно, були потрібними, але в важких повоєнних умовах не користувались популярністю серед населення через відсутність коштів.
Важливою проблемою післявоєнного періоду стало відродження та розвиток пасажирського транспорту, поліпшення обслуговування ним населення. Так, у 1945р. в розпорядження Волинського автотресту надійшло 4 автобуси, що дало можливість встановити автобусний зв'язок між найбільшими містами області.14 У наступні роки і, зокрема в 1952 р., автобусний парк області збільшився у 2,5 рази, а його місткість - у 4 рази. Таксомоторний парк зріс у 5 разів, а перевезення ним пасажирів - більше ніж у 5 разів. Станом на 1953 р. в області постійно діяли 6 міжміських автобусних ліній (Луцьк - Володимир-Волинський, Луцьк - Берестечко, Луцьк - Ратно, Луцьк - Ківерці, два маршрути республіканського значення: Луцьк - Київ і Луцьк - Львів). У 1952 р. автотранспортна контора виконала план перевезення пасажирів на 123,8% .15
У новій п'ятирічці планувалось зв'язати обласний центр автобусним сполученням з районними центрами - Рожище, Олика, Устилуг, Горохів, Любомль, Шацьк та іншими. Реалізувати всі намічені плани заважали істотні недоліки, а саме: перебої у роботі транспорту внаслідок технічних й організаційних неполадок; відсутність коштів на розвиток автобусного парку та ремонт. Ще й у 1953 р. в Луцьку не було приміщення автобусної станції для пасажирів міжміських маршрутів і вони були змушені чекати відправки автобусів під відкритим небом. Через ці та ряд інших причин автотранспорт не користувався популярністю серед населення, а перевага віддавалася залізничному транспорту.
Страницы: 1, 2
