Якісно нові умови педагогічної діяльності виявилися непосильними і для багатьох викладачів, оскільки вимагали таланта особливого складу.

У найтіснішому зв'язку з проблемою перебудови системи викладання знаходилося питання про методичне оснащення навчального процесу. Розрив між розвитком науки і методами викладання, особливо в університетах, став надзвичайно відчутний наприкінці XIX - початку XX в. Гостро ставилося питання про модернізацію методичного інструментарію навчального процесу, у якому абсолютну перевагу одержала лекція-монолог. Академічна громадськість розбилася на абсолютних супротивників лекцій і тих, хто в тім або іншому ступені виступав за збереження їх у методиці університетського викладання. Супротивники лекцій затверджували, що «лекційна система, привчаючи до пасивного, некритичного сприйняття чужих думок, діє на розумові здібності слухачів образом, що притупляє, убиває в них прагнення до самостійної праці і мислення».2.3; 139

Що ж пропонували супротивники лекційної системи замість? Вони бачили вихід з положення в спільній роботі професорів і студентів над визначеними науковими проблемами. Професор В.М. Симоненко, наприклад, покладав великі надії на бесіди професорів по найважливіших питаннях, з якими студенти знайомилися по попередньо рекомендованій літературі. Досить доцільними він знаходив письмові курсові роботи з питань, що складають одну велику проблему курсу. Така система, на його думку, дозволила б професорові при розборі визначеного питання теми мати співрозмовниками не слухачів, що встигли лише ознайомитися з абеткою науки по тому або іншому керівництву, але з цілком підготовленими людьми, що мають свою сформовану думку.

Таким чином, мова йшла про активізації навчального процесу в університеті коштами лабораторних занять, семінарів, письмових робіт. У цій частині точка зору супротивників лекційного викладання стулялася з точкою зору тих, хто ратував за сполучення різних методів, включаючи і лекційний.

Поділяючі цю позицію професора намагалися переоцінити роль лекції, знайти її місце в ряді методичних прийомів викладання. Багато хто з них не схильні були розглядати лекцію як пасивний метод навчання. Професор Н.И. Кареєв, наприклад, указував, що лекція вимагає сильної напруги розуму, тому що слухачеві необхідно стежити за ниткою викладу в тім ритмі і порядку, що пропонує професор, що, у свою чергу, сприяє розвиткові здатності в студента активно мислити. Він підкреслював високу інформаційну мобільність лекції. Наука, писав Н.И. Кареєв, знаходиться в постійному русі і від цього руху друковані видання поступово відстають. Тому лекції є самою зручною формою ознайомлення студентів з останніми результатами науки. Багато учасників дискусії порушували питання про необхідність розумно використовувати лекційний метод, не зловживати їм.

До першої російської революції дискусія не дала відчутних результатів. У методиці викладання лекція, погоджена з твердою міністерською програмою, продовжувала займати пануюче положення. Правда, на початку XX ст. у міністерстві Боголепова дозволялися семінари і практичні заняття. Уряд пішов на це, розуміючи, що навчальний процес вимагає визначеної перебудови. І все-таки надмірна регламентація навчального процесу з боку міністерства стримувала самостійність професорів і студентів.

Пануюче положення лекції було істотно похитнуте введенням «предметної системи» викладання. Однак корективи, незабаром внесені в неї багато в чому повернули лекційному викладанню колишню значимість. На це, зокрема, указує наступна заява професора А.Ф. Фортунатова, зроблене їм у 1916 р.: «Ми рішуче відмовляємося визнати реальне значення за тим достатком лекцій, що на папері прикрашає наші розклади і на ділі так слабко відвідується студентами».2.3; 139

3. Студентство та вищі навчальні заклади України кінця ХІХ - початку ХХ ст.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. капіталізм у Росії вступив у свою вищу стадію - імперіалізм. Розвиток промислового і сільськогосподарського виробництва, ускладнення функцій державного керування викликали всезростаючу потребу в кваліфікованих кадрах - фахівцях різних галузей економіки, науки і культури, службовців бюрократичного апарата.

Потреби економічного, політичного і культурного розвитку країни вступали в протиріччя з охоронною політикою самодержавства в області вищої освіти. Однак усупереч прагненню царату штучно стримувати освіту мас, кількість вищих навчальних закладів у країні і студентів, що навчаються в них, неухильно росло. Якщо наприкінці XIX ст. у Росії нараховувалося 52 вузу, в яких вчилося 25 тис. студентів, то до початку 1914/15 н. р. у 105 вузах навчалося 127 433 чоловік.

Великим регіоном розвитку вищої освіти в країні була Україна. Наявність тут багатих природних ресурсів, подальший ріст промислового і сільськогосподарського виробництва поряд з підвищенням культурних запитів населення - усе це змушувало урядові кола миритися з відкриттям нових вузів. За десятиліття (1905-1914 р.) число вищих навчальних закладів на Україні (без її західних областей) і студентів, що навчалися в них, зросло більш ніж у 2 рази, досягши в 1914 р. 19 (більш 26,5 тис. студентів), а в 1917 р. - 26 вузів (див. табл. 1). Всі вони були зосереджені у великих містах, що були адміністративно - культурними центрами таких розвитих економічних районів, як Правобережжя і Донецько-Криворіжський басейн. Так. у 1917 р. у Києві було 10 вузів, Харкові - 8, Одесі - 4, Катеринославі -3 і в Ніжині - 1. Мережа вищих навчальних закладів на Україні складала 21,2% від усієї російської вищої школи.

Вузи поділялися на казенні (40%) і приватні, і суспільні (60%) і приблизно рівним співвідношенням числа тих, хто навчався в кожнім з цих секторів. Однак по темпах розвитку вони істотно відрізнялися. У той час як процес формування державного сектора вищої школи найбільше інтенсивно протікав у XIX ст. чисельність приватних і суспільних вузів різко зросла на початку XX ст.

У досліджуваний період мережа вищої школи України включала вищі заклади всіх основних груп. Найбільш великими були університети (Київський, Харківський і Новоросійський), в яких навчалася приблизно третя частина студентів. У Харківському університеті кількість студентів зросла з 533 чол. у 1861 р. до 1387-и у 1899 р., Київському - за ті ж роки - з 945-ти до 2606 чол., Новоросійському (Одеському) - з 178-и в 1866 р. до 714 чол. у 1899 р. При цьому слід зазначити, що зростання чисельності студентства не було постійним. У 70-80-і рр. у Харківському університеті, наприклад, кількість студентів зменшувалася внаслідок урядових гонінь за політичні виступи. Вузи відігравали значну роль у поповненні лав інтелігенції. Одеський університет за 1868-1900 рр. закінчили 2942 чол. Харківський і Київський з 50-х років XIX ст. до 1900 р., за неповними даними, - 9077 чол.2.8; 41

Зростанню чисельності студентства сприяло відкриття нових вищих навчальних закладів і розширення ряду факультетів в університетах. У 1859-1910 рр. в Україні були відкриті ветеринарний (1873 р.) і технологічний (1885 р.) інститути у Харкові, політехнічний (1889 р.) і комерційний (1908 р.) інститути у Києві, Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.), історико-філологічний інститут у Ніжині (1875 р.) та ін. З проведенням судової реформи 1864 р. збільшився контингент студентів юридичних факультетів університетів.

Напередодні Лютневої революції на Україні функціонували також 5 інженерно-технічних, 5 вищих жіночих, 3 комерційних, 3 сільськогосподарських, 2 педагогічних, 3 жіночих медичних курсів і інститутів, 2 музичні консерваторії і 1 духовна академія. По числу студентів слідом за університетами йшли вищі жіночі курси з університетською або близької до неї навчальною програмою. В роки першої світової війни в них навчалася п'ята частина контингенту вузів, що учаться, України. Вагомі і швидко зростаючі групи складали інженерно-технічні і комерційні інститути. Так у 1910-1917 р. інженерно-технічна освіта на Україні одержували близько 15% усіх студентів, а відсоток, що навчалися у вузах комерційного профілю зріс з 10 на початку нового революційного підйому до 15-17 -і напередодні й у період першої світової війни.

У трьох університетах України в 1855-1878 рр. частка вихідців з дворянства зменшилась з 65,3 до 39, 4%. Па початку XX ст. ця тенденція посилилась. Так, у Новоросійському університеті протягом 1903-1916 рр. частка дітей дворян і чиновників серед студентів зменшилась з 46 до 23,1%. Водночас кількість вихідців із середніх верств міста зросла до 41,6%, а вихідців із селянства з 2 до 5,5%.

Соціальний склад студентства трьох вищих технічних закладів України на початку XXст. змінювався таким чином: у Харківському технологічному інституті кількість вихідців із дворян зменшилась у 1894-1904 рр. з 40 до 32%; навпаки, кількість вихідців із міщан збільшилась з 41 до 44%, селян - з 7 до 11%. У Київському політехнічному інституті з 1898 по 1913 р. частка дворянських дітей зменшилась з 47,7 до 36,2%, вихідців із міщан - з 34, 6 до 27, 0%, але значно збільшилась кількість селянських дітей - з 5,9% до 16,3%. У Катеринославському гірничому училищі протягом 1900-1909 рр. частка дворян дещо зменшилася - з 15 до 14%, кількість міщан зросла 8 26 до 33%, селян - з 1З до 18%.

Незважаючи на послідовну демократизацію соціального складу студентства, вихідці з демократичних, переважно дрібнобуржуазних шарів населення складали тут меншість. Так, частка дітей міщан, селян, козаків, дрібних службовців, представників народної інтелігенції й ін. у загальній масі російських університетів, що навчаються, дорівнювала: у 1911 р. - 35,1%, 1912 р. - 40,6%, з 1913 р. -41,0%, 1914 р. - 41,3%, у 1915 р. - 45,3%. Якщо порівняти ці дані з динамікою зміни соціального складу студентів Київського, Харківського і Новоросійського університетів за відповідні роки, то неважко помітити, що три, що знаходилися на Україні університету мали у своєму розпорядженні більш демократичний склад студентства на 5-8%.

Представники демократичних шарів переважали в складі учнів комерційних навчальних закладів. Так, у Київському комерційному інституті вони складали 57,7% від загального числа студентів у 1910/11 н. р., а серед слухачок Харківських Вищих комерційних курсів - 72,2% у 1914/15 н. р. Гостра недостача фахівців для обслуговування промисловості і торгівлі, що надзвичайно зросла з початком війни, змушувала царат допустити подальше поповнення складу студентів вихідцями з демократичних шарів населення. Варто враховувати, що багато дворян і чиновники охоче віддавали своїх синів у привілейовані вузи, що полегшували одержання потрібного звання або чина для подальшого просування по службі. На складі студентів комерційних інститутів виявлялася і та обставина, що в них дозволялося надходити без класичної середньої освіти (досить було закінчити комерційне або реальне училище). До того ж дана група приватних і суспільних вузів була вільна від обмежень по національності і статі, що існували в державному секторі вищої школи. Відзначені фактори визначали порівняно демократичний склад студентів як вищих комерційних навчальних закладів, так і всього неурядового сектора вищої школи.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13