Устрій і повноваження Центру, за програмою Української радикальної партії, були сформульовані коротко. Федеративний парламент мусив формуватися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Федеральний парламент мав виконувати чотири функції: «зносини між іншими державами; фінанси для загальнодержавних справ; позадержавна торгівля і мито; загальнодержавна армія та справа війни і миру»/18,84/ Справами на території України має відати українська виборна Народна Рада, обрана на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування, особам, яким виповнився 21 рік. Термін роботи Ради був визначений трьома роками. Громадяни України мали самостійно визначати свою долю:» Народня Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може ні відміняти, ні касувати загальнодержавний парламент. Краєва конституція мусить дати право широкого самоврядування громадам сільським і городським і тим округам, у які громади могли б об'єднатися. Кожна така округа має свій окружний сейм, з правом самоврядування в межах округи. Краєва Народня рада, окружні сейми й громади приручать виконувати свої постанови вибраним людям, відповідальним перед тими зборами, які їх вибрали. Ця виборна влада і взагалі всі урядовці мусять бути краєві люде; вони одвічальні також перед судом, до якого може їх позвати кожен, минаючи їх зверхність»/19,346/

Українська радикальна партія в 1905 р. розгорнула порівняно енергійну публіцистичну діяльність, видаючи велику кількість політичної літератури. Основну свою діяльність партія зосередила на видання політичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі, які б підняли національну свідомість українців. Українська радикальна партія намагалась знайти підтримку як серед пролетаріату, селянства, демократичної інтелігенції. Представники партії брали участь у роботі з'їздів лікарів, журналістів, учителів, українських клубів, «Просвіт». УРП пішла на певне співробітництво з іншими партіями. Так, у червні 1905 р. українські радикали взяли участь у зібраннях різних політичних сил, зокрема УНП і УДП.

Однак партія не мала очікуваного впливу на маси українського населення і залишалася переважно інтелігентською організацією.

Самостійне існування Української Радикальної Партії тривало всього кілька місяців. Наприкінці 1905 року Української демократичної партії і Української радикальної партії об'єдналися в нову Українську Демократично - Радикальну Партію (УДРП). Ці партії висували гасла автономії, національної школи, використання української мови в державних установах. Провідними діячами партії були Євген Чикаленко, Федір Матушевський, Лев Жебуньов, Ілля Шраг, Сергій Єфремов. Проте навіть після об'єднання «демократична «і «радикальна» частини діяли автономно. Програма нової Української Демократично-Радикальної партії, щодо майбутньої організації нової держави, повністю співпадала з платформою Української Радикальної партії.

«Українська Демократично-Радикальна Партія, - зазначається в програмі, - обстаючи в справах політичних за глибоко-демократичну державну конституцію, в той же час розуміє се так, що реформована держава мусить бути федерацією рівноправних автономних національно-територіальних одиниць. Такої автономії вимагає Партія і для свого Українського Народу на всій тій території, яку він фактично тепер заселює суцільною масою»/19,333-334/.

УРДП проголошувала, що не дивлячись на те, що вона сформувалась і діє на території російської України, вона не відділяє себе від українського народу, який живе поза межами Росії. Партія визнавала право на самовизначення кожної нації. «Кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою крайовою репрезентаційною радою.»/18,89/ Федеративний парламент повинен був об'єднувати не тільки ці автономні одиниці, але й забезпечувати контроль за виконанням наданих прав громадянам і нації на території всієї держави. Парламент повинен був складатися з послів, обраних на основі вселюдного, рівного виборчого права з таємним голосуванням, національні меншини мали право брати участь у виборах і бути політично захищеними.

Програма УДРП включала ті вимоги, які були висунуті ще в програмах УДП і УРП. Не дивлячись на схожість цих програм, програма УДРП була кроком назад. «Українська народна Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може не відміняти, ні касувати загальнодержавний парлямент, але ся конституція не може суперечити вище згаданим основним вседержавним законам»/ 19, 335/

Структура УДРП уявляла собою синтез традиційних форм українського і нових партійно-політичних. Первісні партійні організації - громади - очолювались губернськими і повітовими комітетами. Губернські комітети були в Києві, Одесі, Полтаві, Петербурзі, повітові - в Чернігові, Харкові, Катеринославі, на Волині, Поділлі, Кубані. Керівним органом УДРП - Рада - у 1906 році входили Б.Д. Грінченко, С.А. Єфремов, Ф.П. Матушевський, М.П. Левицький, Є.Х. Чикаленко. Районами найбільш інтенсивної діяльності партії були Київська, Полтавська і Чернігівська губернії. Потенційною соціальною основою партії були інтелігенція, заможне селянство, представники деяких інших соціальних прошарків, разом з тим за своїм складом УДРП була, як писав С. Єфремов, «найдужча і найсолідніша з усіх українських сучасних партій».

Фінансову підтримку партії надавали великий цукровиробник В.Ф. Симиренко, поміщики Чикаленко і В.Н. Леонтович.

Однією з своїх першочергових завдань радикал-демократи розглядали розвиток української культури, просвітництво народу. Основними друкованими органами були: газети «Громадська думка», «Рада», «Рідна справа (Вісті з Думи)», щотижневик «Рідний край», журнали «Нова громада», «Український вісник». Радикал-демократи приймали участь в роботі «Просвіт», підтримували рух молоді за заснування кафедр українознавства у Київському, Харківському та Новоросійському університетах. /24, 634-635/

УДРП своєрідно поєднувала ліберальні елементи та ідеї гуманістично-демократичного соціалізму, цінності лібералізму та соціальної справедливості. Вона прагнула стати загальнонаціональною організацією, виражати інтереси всього українського народу. Проте на практиці цю роль радикал-демократи здійснити не змогли.

У 1905-1907 рр. відбулося шість з'їздів УДРП, на яких було оформлено створення партії, визначена тактика взаємовідносин з іншими політичними силами, ставлення до виборів в Думи. Взагалі, УДРП була партією парламентського типу, яка значно пожвавлювала роботу в період виборів і в найбільш гострі моменти діяльності Думи. Завдяки ініціативі діячів УДРП в І Думі була організована українська думська фракція, в основу політичної діяльності якої було покладено програмні вимоги радикал-демократів.

Арешти на початку 1906 р. призвели до організаційно-політичного ослаблення УДРП. Внаслідок подальших політичних репресій і знищення кадрів партійне життя поступово завмирало, частина партії стала на шлях культурницької діяльності. Партія існувала до 1907 року, коли посилюється натиск царизму вона припиняє своє існування.

Українські ліберали у вересні 1908 р. створили Товариство українських поступовців (ТУП) з метою об'єднання українських політичних сил у блок на між партійній основі.

Висновки

Отже, на початку ХХ ст. український національний рух активізувався і політизувався. Поряд з загальноросійськими виникають українські політичні партії різних напрямків: соціалістичного - РУП, УСП, Українська соціал-демократична «Спілка», УСДРП; національно - революційного - УНП; ліберально-демократичного - УДП та УРП, які об'єдналися в УРДП.

В програмах українських політичних партій було багато спільного, однак були й відмінності. На відміну від загальноросійських, в Україні не було ні крайніх лівих, як більшовики, ні крайніх правих, які носили монархічний характер.

Національно-революційна течія в українському русі початку ХХ ст. представлена Українською народною партією, на чолі якої стояв М.Міхновський. Ця партія послідовно відстоювала ідею самостійності України. Проте вона не стала масовою загальноукраїнською організацією - час для таких ідей не настав. Соціалістична течія в українському русі була представлена в першу чергу Революційною українською партією, яка утворилася у 1900 р.

Список літератури

1. Галерецький Ю.М. До вивчення національно-визвольного руху // Український історичний журнал (далі УІЖ) - 1990.- №12.-С. 60-73.

2. Курас І.Ф. Торжество пролетарського интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине.-К., 1978. - 316 с.

3. Курас І.Ф., Турченко Ф.Г., Геращенко Т.С., М.І. Міхновський: постать на тлі епохи // УІЖ. -1992. - №9-11.

4. Панчук М.І. Партії українського національного комунізму // Наукові праці з питань політичної історії. - 1992. - №172.-С. 85-105.

5. Шморгун П.М. Політичні партії України на початку ХХ ст.: соціальний склад, чисельність, типологія // Наукові праці з питань політичної історії. - 1992. - №172.-С. 85-105.

6. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. - К., 1993 -288 с.

7. Павко А.І. Політичні партії, організації в Україні: наприкінці ХІХ - початок ХХ століття.-К., 1999.

8. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т.- Т.6.- К., 2001.

9. Політична історія України ХХ ст.: у 6 т.- Т.1. -К., 2002-2003.

10. Міхновський М. Самостійна Україна.-К., 2003.

11. Головченко В.І. Від «Самостійної України» до союзу визволення України. - Харків, 1996.

12. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. -К., 2000.

13. Рибалка І.К. Історія України.- Част. 2.-Х., 1997. - 180 с.

14. Вєтров Р.І., Донченко С.П. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900-1925 рр.) - Дніпропетровськ-Дніпродержинськ, 2001.

15. Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного відродження.-К., 1998.

16. Левенець Ю.А. Ліворадикальні партії в Україні напередодні жовтневого перевороту // Український історичний журнал. - 1992.- №3.-С. 27.

17. Гермайзе Й. Нариси з історії революційного руху на Україні.-К., 1926

18. Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХ ст.: програмові і довідкові матеріали.-К., 1993.

19. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. У 2 ч. - Ч. 1.-К., 1997.

20. Тимошик М.С. Українське питання.-К., 1997.

21. Політична історія України / За ред. Танцюри В.І.-К., 2002

22. Верига В. Нариси з історії України (кінець ХУШ-початок ХХ ст.) - Львів, 1996.

23. Н. Полонська-Василенко Історія України в 2-х т.-Т.2.-К., 1995.

24. Политические партии Розсипи. Єнциклопедия.-М., 1996.

25. РеєнтО.П. Україна в імперську добу (ХІХ-початок ХХ ст.) - К., 2003.

26. Новітня історія України (1900-2000) /А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін.-К., 2000.

Страницы: 1, 2, 3, 4