3 II Універсал Центральної Ради й реакція Тимчасового уряду
Отже, компроміс з Тимчасовим урядом у політичному відношенні був кроком назад. Щоб зрозуміти чому, варто проаналізувати політичне становище в Петрограді, згадати три кризи (квітневу, червневу, липневу) Тимчасового уряду і дійти висновку, що, незважаючи на перемогу над більшовиками, яку він здобув, розстрілявши мирну демонстрацію робітників 16--18 липня в Петрограді, уряд почував себе надзвичайно непевно. У свою чергу, Центральна рада не використала цього сприятливого моменту, щоб закріпити свою владу на українських землях.
Виконуючи домовленість з Тимчасовим урядом, Центральна рада виробила конституцію автономного устрою України під назвою «Статут вищого управління України», який був ухвалений у серпні 1917 р. Статут містив 21 параграф і мав стати основою діяльності адміністрації краю та регулювати відносини з Тимчасовим урядом.
У вступній частині Статуту Центральна рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України. Наголошувалося також, що головна мета її діяльності полягає в тому, щоб підготувати Україну «до остаточного здійснення автономного ладу і довести її до Українських Установчих Зборів і Російського Учредительного зібрання». Центральна рада «утворює Генеральний Секретаріат, який є вищим органом управління на Україні». Були також сформульовані положення, що регламентували роботу Генерального секретаріату, визначали межі його компетенції, права та обов'язки. Генеральний секретаріат мав формуватися Центральною радою, бути відповідальним перед нею й затверджуватись Тимчасовим урядом.
В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального секретаріату. Він зобов'язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти, ухвалені Центральною радою.
Такі масштабні повноваження місцевого урядового органу значно перевищували загальноприйняті до того часу межі компетенції органів управління автономних і крайових державних формацій. Не важко було передбачити, що офіційний Петроград не погодиться з таким Статутом.
Для затвердження Статуту до Петрограда відбула делегація у складі В. Винниченка, X. Барановського і М. Рафеса. Делегація прибула до Петрограда в досить невдалий політичний момент. Тільки-но Тимчасовий уряд розстріляв липневу демонстрацію робітників та солдатів, як розпочався заколот Корнілова.
Під час обговорення документа Тимчасовий уряд одностайно виступив проти Статуту. Голова уряду заявив: «Вироблений у Києві Статут порушує укладену у Києві угоду... і його треба докорінно переробити». Після тривалих дискусій Тимчасовий уряд затвердив 17 серпня «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату Тимчасового Правительства на Україні». Інструкція містила 9 пунктів замість 21. Найважливішими були 2-й і 3-й. Так, відповідно до 2-го пункту компетенція Генерального секретаріату поширювалася тільки на територію п'яти губерній -- Київщини, Волині, Поділля, Полтавщини та частину Чернігівщини. Щодо автономії, то Інструкція передбачала лише шістьох міністрів, які мали діяти при Тимчасовому уряді.
Генеральний секретаріат розглядався не як крайовий уряд, а як орган центрального уряду для місцевої адміністрації. Згідно з Інструкцією кількість генеральних секретаріатів зменшувалася з 14 запропонованих до 9. За Інструкцією можна було призначати спеціального комісара України при російському уряді. Крім того, Тимчасовий уряд залишав за собою право передавати свої накази безпосередньо місцевим органам влади без відома Генерального секретаріату.
Отже, О. Керенський думав не про дійсну автономію України, а про генерал-губернаторство Росії зразка часів Катерини II.
Обговоривши Інструкцію на засіданні Центральної ради, де звучали суперечливі оцінки, різні заяви на адресу Тимчасового уряду, її прийняли до відома. Водночас резолюція різко засудила Інструкцію як вияв недовіри демократії України. Проте більшість не підтримала пропозиції розриву з Росією. І все ж авторам Інструкції не вдалося перетворити Україну на провінцію Росії, а Генеральний секретаріат -- на орган, підпорядкований виключно Тимчасовому уряду. Тому Центральна рада й надалі продовжувала вести відносно самостійну політику в Україні. Була подолана перша криза українського уряду, сформовано новий Генеральний секретаріат. Центральна рада затвердила новий уряд на чолі з В. Винниченком, хоча Тимчасовий уряд розглянув та затвердив його лише наприкінці вересня.
Вивчаючи й оцінюючи діяльність Центральної ради в цей період (вересень -- жовтень), варто зважати на всю сукупність внутрішніх і зовнішніх обставин. Потрібно враховувати, що хоча Тимчасовий уряд і захитався під натиском корніловців, а більшовики набирали сил, посилилися анархія й економічна криза, досягти незалежності Україні було важко.
У суперечливій обстановці, що склалася в Росії, Центральна рада непогано розібралася і зрозуміла ситуацію, але поставилась надзвичайно поверхово до проблеми державності в Україні. Тому не слід ідеалізувати Центральну раду та її практичні кроки. Вона добре усвідомлювала загрозу анархії, корніловщини, більшовизму, загрозу застосування сили військами Київського воєнного округу, а також своє становище, яке полягало у відсутності власних збройних сил, які стали б на її захист. Саме ці чинники були визначальними у вичікувальній тактиці Центральної ради стосовно проголошення самостійності Української держави.
В історичній літературі радянських часів дещо скупо йшлося про з'їзд народів, що відбувся в Києві та мав широке представництво. Скликаючи 21 вересня 1917 р. цей з'їзд, Центральна рада намагалася використати політичний момент для згуртування народів Росії навколо проблеми демократичної федерації. Це вельми переконливо обґрунтовано у виступі М. Грушевського на з'їзді. Він закликав до братнього союзу народів, в якому б не було місця нерівності між малими чи великими націями і який ґрунтувався б виключно на рівноправності всіх народів.
У прийнятих резолюціях «Про федеративний лад республіки», «Про національно-персональну автономію», «Про Установчі збори» втілились принципи федеративної теорії М. Грушевського, ідеї національно-персональної автономії: «Основне положення сучасної демократії -- широка участь громадян у державному житті, тенденція регулювання її законодавчим шляхом, а не адміністративним, -- можливе тільки при федеративному устрої». Резолюція «Про загально-федеративну мову і мови крайові» містила новаторське розв'язання мовної проблеми: усі мови оголошувалися рівними з російською. Цікавий факт, що заключну промову М. Грушевський проголосив російською мовою, підкресливши, що «встал твердо на принцип полного самоопределения народов и областей... В результате наших трудов, мы увидели то реальное, твердое, что объединяет нас, ... то великое здание... дворец народов».
Отже, Центральна рада розширювала соціальну базу борців за автономно-федералістичний, демократичний розвиток російського суспільства й очікувала найзручнішого моменту для проголошення Української Народної Республіки.
Свій історичний шанс Центральна рада використала. До осені 1917 р. у боротьбі за владу в Росії відбулася поляризація політичних сил. В активну політичну боротьбу вступили більшовики, соціальною базою організації яких було в основному робітництво. Жовтневий переворот у Петрограді 7 листопада не залишав шансів іншим політичним силам. Тимчасовий уряд, з яким Центральна рада вела діалог на демократичних засадах про українську державність у формі автономії, було повалено, і влада в Росії перейшла до більшовиків, які проголосили диктатуру пролетаріату.
В Україні більшовизм як політична сила був слабким. Він не мав за собою широкої соціальної бази й спирався лише на російський і зрусифікований український пролетаріат. Тому перспектив на перемогу він тут не мав.
Чи розуміла це Центральна рада? Якщо так, то як поставилася вона до більшовицького перевороту в Петрограді? Уже 8 листопада на засіданні Малої ради спалахнули гарячі дебати щодо ставлення демократів до подій у Петрограді. Після тривалих дискусій Центральна рада винесла таку резолюцію: «Визнаючи, що влада, як у державі, так і в кожному краї, повинна перейти до рук усієї революційної демократії, визнаючи недопустимим перехід цієї влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, які є тільки частиною з організованої революційної демократії, Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді і буде енергійно боротися з усякими спробами підтримувати бунти на Україні».
Це була чітка заява проти монополії більшовиків на владу. Вона була виявленням вимог національно-визвольного руху. Щодо цього дуже виразно висловився III військовий з'їзд, який саме тоді відбувався в Києві. Він ухвалив таку резолюцію: «Виходячи з принципу повного, нічим не обмеженого самовизначення націй, вимагати від свого найвищого революційного органу -- Центральної Ради, негайного оголошення української демократичної республіки в етнографічних межах України».
На вимогу військового з'їзду Центральна рада відповіла мудрим тактичним кроком. Проаналізувавши ситуацію в Києві, скориставшись виступом більшовиків, які мобілізували й озброїли б тис. робітників проти 10-тисячного гарнізону Київського воєнного округу, Центральна рада, спираючись на 8 тис. бійців, скориставшись з капітуляції військ Київського воєнного округу й придушивши більшовицьке повстання, захопила владу в столиці України. Це був справді виважений політичний і тактичний маневр.
Висновки
Отже, стратегія Центральної ради з самого початку її діяльності визначалася політичними партіями, які становили її основу. Головним її змістом стало домагання автономії у складі демократичної Росії. Ставлячи це завдання, діячі Центральної ради щиро вірили, що російська демократія й справді проводитиме демократичну політику щодо інших народів, які входили до складу Росії. Проте дуже швидко з'ясувалося, що українці глибоко помиляються в намірах російських демократів. Усі наступні політичні кроки розвінчували їхні демократичні заяви та розкривали великодержавну шовіністичну політику щодо інших народів, у тому числі українського.
На основі постанови Тимчасового уряду та II Універсалу Центральної ради Україна набула статусу окремого територіально-адміністративного утворення з власним представництвом.
Список літератури
1. Грицак Я. Нарис історії України:Формування модерної української нації XIX - XX ст. - К., 1996.
2. Історія України/ Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Л., 1996.
3. Історія України: нове бачення: У 2-х т./ Під ред. В. Смолія. - К., 1995.
4. Лановик Б. Лазарович М. Історія України: Навч. Посібник. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.
5. Мороз В. Україна в XX ст. - Т., 1992.
6. Новітня історія України (1900 - 200): Підручник / А. Слюсаренко, В. Гусєв, В. Литвин. - К.: Вища шк., 2002. - 719 с.
Страницы: 1, 2
