У 1684 р. бєлгородському воєводі Шеїну була направлена царська грамота, в якій пропонувалося “для захисту від нападів військових людей... від міста Ізюма... вниз по Дінцю, по степу і по урочищах через Черкаський ліс і Голу Долину, по Торцю (Сухий Торець - В.П.) до ріки Тору (Казенний Торець - В.П.) насипати земляний вал і збудувати різні дерев'яні укріплення, де які можливо, а від гирла Торця лівим берегом Тору до впадіння в Донець - земляні укріплення; містечко Маяки перенести до гирла р. Тор ” [20].
Відписка воєводи і “строельная книга” (звіт харківського полковника Г.Дінця, під керівництвом якого виконувалися роботи) свідчать, що більша частина запланованих робіт улітку 1684 р. була виконана. Однак, через неявку служилих людей з південно-західних повітів Росії, Торська укріплена лінія залишилася незавершеною. В ході її зведення у межиріччі Казенного Торця й Сіверського Дінця збудували ще одне укріплене містечко, в районі згадуваної з кінця XVI ст. Козацької пристані, яке на перших порах називали просто Городок, а з початку XVIII ст. (після перенесення його на більш підвищену місцевість) і понині за ним закріпилася назва Райгородок (селище міського типу Слов'янського району Донецької області). У ньому передбачалося поселити маячан, але вони, посилаючись на те, що “кормятся” доставкою дров на соляні промисли, відмовилися переселятися. Тому призначено було осадчим Городка С.Бронку, який і став «скликати» мешканців до нового містечка [21]. Зведенням Торської лінії московська влада намагалася не тільки захистити від нападів татар Торські соляні промисли й Святогірський монастир, але й найбільш небезпечну ділянку південного кордону, через яку до центру Росії вела найкоротша з Криму дорога - Ізюмська сакма. До речі, у XVIII ст. Торська лінія розмежовувала Землі Війська Запорозького та Слобідських полків і згадується вона в багатьох дослідженнях під назвою Барвінківської стінки.
Постійна загроза татарських нападів, а також порівняно низька концентрація солі в Торських соляних озерах змушували місцевих солеварів шукати нові соляні джерела з більш високою концентрацією ропи. Очевидно, часті набіги татар і визначили те, що пошуки, в основному, велися на лівому боці Сіверського Дінця. У результаті чого у 1681 р. мешканцями Соляного були розвідані соляні джерела на правому березі Чорного Жеребця, а згодом і на лівому. До 1690 року по обидва боки ріки функціонувало 70 колодязів, з ропи яких виварювали сіль. Солеваріння на Чорному Жеребці започаткувало нинішні населені пункти: Торське і Кіровськ Краснолиманського району Донецької області. У той же час ізюмський полковник Ф.Шидловський почав виварювати сіль у своїх володіннях біля с. Співаківки, на лівому боці Дінця, на захід від м. Ізюма, що поклало початок нинішньому селу Заводи Харківської області.
Щодо початку розробок соляних джерел на берегах р. Бахмут (у межах нинішнього м. Артемівська Донецької області), то із матеріалів суперечок донських і слобідських козаків можна дійти висновку, що вони були відкриті козаками Сухарівського юрту (поселення донських козаків на лівому березі Дінця - нині с.Ямпіль Донецької області) в 1683 р. [22, с.63-67] З 1697 р., після зруйнування татарами соляних варниць на Торі, розпочався масовий перехід торян, маячан і райгородців на Бахмут, оскільки місцева ропа виявилась майже втричі вищою за концентрацією солі від торської. У 1701 р. вони уже побудували на Бахмуті свої варниці, а через рік звернулися до російського уряду за дозволом збудувати острог, щоб можна було захиститися від нападів «воїнських людей». У складеному у 1703 р. першому описі містечка зазначається, що «на новооселеному місці на р.Бахмут росіян - торських і маяцьких мешканців - 36 осіб, черкас Ізюмського полку - торян і маячан - 112 осіб, донських козаків - 2, тай ті зайшли для виварки солі. У тих мешканців 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор і землянок. У 1702 р. на Бахмуті сіль виварювали в 170 казанах, з яких 140 належали козакам слобідських полків, а 30 - мешканцям південно-західних міст Росії [23].
Зруйнування Бахмутських соляних промислів і самого м. Бахмут під час повстання сприяло розширенню Торських промислів і розвиткові солеваріння в маєтках Шидловських, де у 1709 р. виварювали сіль на 10 сковородах. Але місцева ропа виявилася дуже низької концентрації і виварку солі незабаром тут було припинено [25]. На Торських промислах, навпаки, виробництво солі розширилося. У 1714 р. тут нараховувалося 234 сковороди, у 188 з них виварювали сіль торяни і маячани, а в останніх приїжджі солевари, у тому числі і ті, хто до зруйнування бахмутських заводів надавав перевагу Бахмутським промислам, а також і бахмутчани, що переселилися на Тор. Солеваріння в Бахмуті відновилося у липні 1709 р. за вказівкою Петра І, який наприкінці травня, направляючись з Троїцької фортеці під Полтаву, ознайомився не тільки з містом, але й промислами та розпорядився відновити їх роботу. З того часу воно стало поступово розширюватися і в 1714 р. тут уже казенну сіль виварювали на 187 сковородах [26].
У 1715 р. до казни відійшли й Торські соляні промисли. З переходом соляних промислів у відання казни царський уряд намагається розширити на них виварку солі, щоб отримати більші прибутки від її реалізації. У 1718 р. Камер-колегія затвердила управляючим промислами С.Чиркова (до 1724 р.). Обстеживши стан промислів, 20 грудня 1718 р. він повідомляв Колегію, що у Торі «варити казенним коштом сіль» не вигідно, тому що багато витрачається дров, від чого «лісам втрата велика». З однієї сковороди на добу одержували до 50 пудів солі, тоді як у Бахмуті за добу виварювали в середньому понад 100 пудів солі, а дров витрачали менше [27].
Для переконання в об'єктивності висновків Чиркова Колегія направила на промисли ландрата Київської губернії М.Вепрейського, доручивши йому разом з Чирковим провести пробні виварки солі на обох промислах і визначити, який прибуток вони можуть давати [28].
Після приїзду на промисли Вепрейський разом з Чирковим провів пробні виварки солі і в рапорті до Камер-колегії від 12 січня 1720 р., повідомляли, що під час приїзду до м. Тор місцеві мешканці виварювали сіль на багатьох сковородах. Проби було проведені тільки на трьох. За добу отримали від 20 до 30 пудів солі. Також зазначалося, що в Торі вигідно сіль варити тільки «у сухменний час», бо під час дощів опріснюються озера і на виварку солі витрачається багато дров [29].
У січні цього ж року Чирков виїхав до Співаківки для обстеження місцевих соляних заводів, «які були приховані». У повідомленнях Колегії від 26 січня 1720 р. вказується, що співаківські соляні колодязі були засипані і засмічені та затоплені прісною водою. Їх розчистили і провели пробні виварки. Під час проб в середньому одержали з однієї сковороди по 16 пудів і 10 фунтів солі. Собівартість солі складала 8 копійок. У записці також вказувалося, що проби проводилися у «весняний час» і що побудовані взимку печі ще «не осохли», а коли виварювати сіль влітку, то може бути «проти зазначеного вдвічі більше». Чирков і Вепрейський вимагали дозволу на розробку Співаківських соляних джерел [30].
Згідно з рішенням Колегії від 16 травня 1720 р. їм було направлено «указ и велено ... вышеписанные Спиваковские заводы размножити» [31]. 12 липня 1720 р. Чирков направив до Камер-колегії листа, в якому зазначав, що соляна ропа в Торі гірша за співаківську і бахмутську та вимагав дозволу припинити виварку солі в Торі. 9 серпня Колегія направляє Вепрейському і Чиркову відповідь, в якій зобов'язує їх відновити Співаківські заводи, а на Торських сіль не виварювати до нових розпоряджень. Наявні в Торі солеварні сковороди й інший інвентар, придатний для виварки солі, перевезти на Співаківські заводи. У Співаківку також пропонувалося переселити торських солеварів і робітних людей [32].
Однак Співаківські заводи не виправдали сподівань. Сіль виварювали тут з великими перебоями. Чирков і Вепрейський не змогли налагодити виробництво солі в таких розмірах, щоб казенні прибутки від Співаківських і Бахмутських промислів складали на рік в межах 328 500 крб. [33]. Залишений замість них керуючим промислами підполковник Н.Львов повідомляв Колегію у 1726 р., що Співаківські промисли часто «за полою водой бездействуют», що вони не тільки не дають прибутків, але й навіть не забезпечують утримання солеварів. Натомість у Торі не тільки виварюється більше солі, але й більші від неї прибутки [34]. У зв'язку з цим у 1726 р. Колегія направила на промисли стольника Л.Сенявіна з дорученням на місці розібратися у всьому та провести нові пробні виварки солі в Торі та в Співаківці, щоб остаточно зробити висновки, які з промислів можна утримувати на казенний кошт, а які варто віддати на відкуп.
Із рапорту Л.Сенявіна від 5 лютого 1728 р. видно, що після прибуття на промисли в жовтні 1726 р. він розпорядився провести пробні виварки солі. У Співаківці за добу виварили 12 пудів солі на одній 5-аршинній сковороді, на що витратили один сажень дров. У Торі на таких же сковородах і при такій же витраті дров виварили 32 пуда солі на одній сковороді, а на другій - 39 пудів солі за добу. До того ж торська сіль виявилася якіснішою за співаківську. У зв'язку з цим Сенявін заборонив виварку солі на Співаківських промислах і дозволив виварювати сіль у Торі на 50 сковородах. На думку Сенявіна, на Торі, як і в Бахмуті, вигідно було варити сіль «на казну», віддаючи сковороди в оренду по 1 крб. і 80 коп. за добу [35]. Таким чином, у жовтні 1726 р. відновилося солеваріння в Торі і було припинене солеваріння в Співаківці.
До 1732 р. Торські промисли, як і Бахмутські, знаходились на казенному утриманні, але за рентабельністю значно поступалися останнім. Якщо у Бахмуті, за повідомленнями воєводи С. Коріна, за добу виварювали до 120-130 пудів солі, то в Торі в «кращий час» одержували 40-45 пудів, а в основному - 30 і менше [36].
Імператорським указом від 21 грудня 1732 р. Торські та Бахмутські промисли віддавалися на відкуп московському купцеві Василю Озерову «с товарищи» на 10 років [37]. Відкупщики зобов'язувалися щорічно вносити до казни 50000 крб. і половину чистого прибутку. У їхнє розпорядження передавалися всі будівлі, устаткування і робоча худоба. За ними закріплювалося право заготівлі дров у прилеглих казенних лісах, користування пасовищами і сінокосами. Компанії надавалося монопольне право продажу солі на Слобідській Україні. Правда, уряд оговорив ціну на сіль: за пуд бахмутської солі - 8 коп, торської - 11 коп. [38]. Контроль за передачею промислів відкупщикам був покладений на коменданта Бахмутської фортеці підполковника І. Спешнєва. При передачі було складено «опис заводів», згідно з яким вартість будівель, інвентарю, робочої худоби оцінювалася в 16657 крб. 88,8 коп, а разом із сіллю, що знаходилася в коморах - 18386 крб. і 2,2 коп. [39].
Страницы: 1, 2, 3
