З середини XIV ст. визволенню України від монголо-татарського ярма сприяла й зовнішня обстановка. Позбавлена історичного підґрунтя, консолідуючої етнічної основи й прогресивної економічно-адміністративної системи, Золота Орда у цей час почала невпинно розпадатися. Після вбивства хана Бірдибека в 1359 р. загострилася збройна боротьба між претендентами за владу. Посилилися відцентрові устремління ханів і мурз окраїнних територій Золотої Орди, що багато в чому зумовило успіх визвольного руху пригноблених народів. Частину військової сили Монгольської держави від-тягло на себе міцніюче Московське князівство. Зростаюча небезпека з боку Тевтонського ордену й Польщі спонукала Ольгерда на тісніший союз з українськими можновладцями. На Литву тисли із заходу, й вона розширювалася на схід та південь.
Зайнявши в 1359 р. Брянськ, Ольгерд вийшов на кордони Чернігово-Сіверщини й Київщини. Велику допомогу у визволенні Подніпров'я подали Ольгерду місцеві бояри, київський князь Федір і митрополит Роман, якого він нещодавно призначив своїм ставлеником у Києві. Наприкінці 1361 -- на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда. Поповнені київськими воїнами українсько-литовські війська влітку 1362 р. вирушили визвольним походом на схід. Паралельно їм сунула орда кримського хана Мамая, який виступив проти тих претендентів на ханський престол у Сараї, чиї володіння лежали поміж Дніпром і Доном. У боротьбі із Золотою Ордою литовський князь, українські бояри й кримський хан стали союзниками. З допомогою місцевої знаті українсько-литовські війська швидко визволили територію колишнього Чернігово-Сіверського князівства до Дону з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ. На зворотному шляху переможці звільнили землі Переяславщини й рушили на Правобережжя проти невеликих татарських орд Кутлубаха-султана, Качибея-карея й Дмитра-султана, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою. У битві при Синіх Водах (притока Південного Бугу р. Синюха) українсько-литовські війська восени 1362р. наголову розгромили татарські загони й звільнили Поділля від загарбників. Союз литовських і українських можновладців дав Україні довгоочікувану свободу. За межами союзницької держави опинилися тільки окремі регіони -- Галичина в складі Польщі, Північна Буковина -- Молдавського князівства, Закарпаття -- Угорщини. Кримський півострів перетворився на окремий татарський улус, який щодалі більше відділявся від Золотої Орди.
Визволена спільними силами Україна об'єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, що найповніше відповідало національному й територіальному складу нової держави. Українські, білоруські й частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства. У складі спільного державного утворення Україна відновила адміністративно-територіальний устрій, типовий для її попередниці Київської Русі. Давня мрія української знаті здійснилася. Вся територія України була поділена на удільні князівства, що являли собою автономні державні утворення. На чолі князівств були поставлені представники переважно великокнязівської литовської родини. Це була своєрідна дяка української аристократії литовському князю за видатну роль у визволенні українських земель. Київське князівство разом з Переяславщиною припало сину Ольгерда Володимиру, Чернігівське й Новгород-Сіверське -- другому синові Корибуту (в християнстві Дмитро), Брянське й Трубчевське-- старшому сину Дмитру, Стародубське -- племінникові Патрикію Наримуновичу. В чотирьох уділах на Поділлі вокняжилися племінники Ольгерда -- Юрій, Олександр, Костянтин і Федір Коріатовичі. У невеликих уділах до влади прийшли українські князі, далекі нащадки Володимира Святославича. Національна знать залишилася відсунутою від влади тільки на вищих щаблях управлінської системи.
Удільні князі перебували у васальній залежності від великого князя, присягали йому на вірність, давали щорічну данину, дружно виступали у походи. Разом з тим вони складали великокнязівську раду й брали участь у вирішенні найважливіших державних питань. Удільні князі мали фактично необмежену владу на місцях -- на власний розсуд розпоряджалися землями й доходами, привласнювали мито, карали й милували. Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Для поповнення вояцького стану князі переводили в бояр представників інших станів, у тому числі й заможних міщан та селян. При цьому вони звільнялися від різноманітних повинностей і були зобов'язані відбувати військову службу. За це бояри діставали земельні наділи як на помісному, так і на вотчинному праві.
Боротьба знаті за перетворення удільних князівств на незалежну Українську державу в 70-- 90-х роках XTV ст. З одержанням автономних прав українські князі й найбільше боярство почали відверто претендувати на повну незалежність від литовської правлячої верхівки, їх підтримували й литовські удільні князі. На чільне місце в державотворчому процесі з початку 70-х років висунулося Київське князівство, яке стало центром консолідації української народності. За короткий час воно приєднало до себе Переяславщину, значну частину Чернігово-Сіверщини й простяглося від водо-розділу Південного Бугу, Тетерева й Случі на заході до притоки Сіверського Дінця р. Тихої Сосни на сході. Київський князь Володимир Ольгердович поділяв прагнення місцевої знаті до самостійності, чимдалі настійливіше виводив її з підпорядкування великому князю литовському, ігнорував розпорядження центральних властей, а то й протидіяв їм. Князь організував карбування власної монети, що фактично зробило князівство фінансове незалежним від Литви.
Перспектива виходу українських князівств з-під влади литовського центру й створення самостійної національної держави не влаштовувала правлячі кола Литви. Прийшовши до влади, великий князь Я г а й л о (1377-- 1392) доклав чимало зусиль до послаблення визвольного руху в Україні. З цією метою він почав тасувати удільних князів, давати їм землі в різних місцях. Становище Литовської держави ускладнювалося. Вона не змогла відстояти цілісність своїх володінь на заході. В 1377 р. угорсько-польські війська захопили Холмщину та Белзщину. Спочатку вони належали польській короні. Але наступного року угорський король відібрав у Польщі всю Галичину разом з окупованими територіями Західної Волині та приєднав їх до своїх володінь. Почалась заміна місцевих урядовців чиновниками-угорцями. Вища влада в регіоні перейшла до королівського намісника й була підкріплена введенням у галицькі міста угорських гарнізонів. Посилилося соціальне гноблення. У 1382 р. в Галичині спалахнуло народне повстання проти окупантів. Але власними силами повстанці не могли подолати угорське військо, і їхні зусилля були приречені на поразку. Дедалі більшу активність проявляв Тевтонський орден. Зі сходу Велике князівство Литовське зазнавало зростаючого тиску з боку Московського князівства, яке помітно зміцніло після перемоги над татарами в 1380 р.
3 Ліквідація удільного устрою України
Внутрішні й зовнішні обставини спонукали литовських і польських феодалів до об'єднання. В 1385 р. феодали підписали Кревську унію, за умовами якої Литва й Польща об'єднувалися в одну державу. Королем після шлюбу з польською королевою Ядвігою ставав Я г а й л о (1386-- 1434). Литва мала прийняти католицтво, віддати казну Польщі, заплатити 200 тис. флоринів Вільгельмові австрійському за відмову від Ядвіги, повернути захоплені території й приєднати до Польщі як литовські, так і українські землі.
Кревська унія значно зміцнила Польшу. З допомогою литовсько-українського війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини Галичину й встановила владу над Молдавським князівством. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобов'язавшися навічно зберігати її «собі, Ядвізі, дітям і короні польській». Зовсім не однозначно сприйняли Кревську унію литовські та українські можновладці. Вже перші дії Ягайла щодо виконання її умов зустріли рішучий збройний опір литовської феодальної верхівки на чолі з Вітовтом Кейс-тутовичем. Та й удільні українські князі, змушені присягнути на вірність польському королю, дедалі більше виявляли невдоволення, не бажаючи втрачати здобуту, хоч і обмежену, самостійність.
Київський князь Володимир Ольгердович відмовився прийняти католицьку віру, його приклад наслідувало й київське боярство. Хоч Володимир Ольгердович і мусив взяти участь у боротьбі Ягайла проти Вітовта, але в інших питаннях проводив самостійну політику. Князь вів переговори з московським князем про допомогу у боротьбі з Вітовтом, відмовлявся виконувати його накази. Ведення незалежної політики щодо Литви й Польщі не на жарт стурбувало польського короля й литовського князя. Вони примушували Володимира Ольгердовича ще двічі присягати Ягайлу, але приборкати його так і не змогли. У своїх діях київський князь спирався на місцеве боярство, життєво зацікавлене в державній незалежності. Протистояння між центром і периферією закінчилося компромісом. У 1392 р. Ягай-ло визнав Вітовта довічним правителем Литви. Так литовські й українські феодали домоглися відстрочення повної інкорпорації Литви й України до Польщі. Централізація князівства зміцнила великокнязівську владу, створила передумови для успішної відсічі іноземній агресії й водночас для обмеження автономних прав удільних князівств. Вже перші дії уряду в цьому напрямі викликали адекватну реакцію в Україні.
На початку 90-х років більшість українських князівств відмовилися визнати Кревську унію, а разом з нею владу як польського короля, так і великого князя литовського. Тобто була зроблена спроба добитися державної незалежності автономних князівств. На чолі патріотичних сил стали київський князь Володимир Ольгердович, новгород-сіверський -- Дмитро Корибут і подільський -- Федір Коріатович. Але діяли вони розрізнено, неузгоджено й тим самим прирекли визвольний рух місцевої людності на невдачу. Наступ військ Дмитра Корибута на Литву в 1392 р. закінчився поразкою. Почався контрнаступ литовських загонів на Україну. Протягом 1392--1395 pp. Вітовт відібрав у повсталих князів найбільші удільні князівства й передав їх своїм прибічникам. Українська знать поставилася до них вороже. Коли на місце усунутого Володимира Ольгердовича до Києва в 1394 р. прибув Скиргайло, то боярство відмовилося йому коритися. Князь мусив відмовитися від обмеження прав місцевих можновладців і почав підтримувати їхнє прагнення до незалежності від центру. Однак така лінія поведінки київського правителя не влаштовувала Вітовта, й Скиргайло був отруєний. У 1399 р. до Києва приїхав намісник Вітовта, його племінник Іван Гольшанський.
Таким чином удільний устрій України було ліквідовано.
Література
1. Субтельний О. Україна: історія. - К.: Либідь, 2004. - 736с.
2. История Украинской ССР. Под ред. Ю.Ю. Кондуфора, т.4, в 10-ти т.к.: Н. д., 1983. - 694с.
3. Губарев В.К. История Украины: конспект лекций для студентов и преподавателей. Д.: БАО, 2004. - 384с.
4. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. -- К Либідь 1998.- 616 с.
Страницы: 1, 2
