На початку 1940 р. Західне Поділля перетворилося на величезний полігон. Саме тут зосереджувалися армії, що мали завдати удару по території фашистської Німеччини. Перед початком війни на території Поділля швидкими темпами будувалися різноманітні об'єкти військового призначення. Місцеве населення залучалося до цих робіт у порядку трудової повинності і повинно було використовувати на будівництві свій інструмент та тяглову силу. На території Тернопільської області планувалося збудувати 36 військових аеродромів, на території Кам'янець-Подільської -- 37, Житомирської -- 17, Вінницької -- 2712.
На Поділлі будувалися також склади боєприпасів. На території Тернопільської області у 1941 році їх планувалося збудувати 11, Кам'янець-Подільської -- 17, Житомирської -- 11, Вінницької -- 1813. Примусове залучення населення до будівництва нерідко сприймалося негативно, особливо коли люди були відірвані від виконання робіт на власній земельній ділянці або використовували свою худобу на будівництві [26, с. 347-348].
У передвоєнні роки проходив процес переведення армії з територіально-кадрової комплектації на кадрову. Було різко збільшено кількість військових навчальних закладів, розширено різного роду курси по оволодінню військовою справою. У першу чергу, увага приділялася володінню стрілецькою зброєю, стройовій підготовці та ідеологічній роботі на основі "Короткого курсу історії ВКП(б)". У 1940 році лише у гуртках Тсоавіахіму на Вінниччині військовою справою оволодівали понад 120 тис. чол., на Кам'янеччині -- 103,5 тис. Систематично проводилися "тижні оборони", спортивні змагання. Однак, загалом рівень військової підготовки такого типу залишався на низькому рівні. Селяни відривалися від економічної діяльності, а замість того, отримували непривабливу перспективу вивчати зброю. Постановою Вінницького бюро обкому КП(б)У було запропоновано райкомам домогтися організації хат оборони при кожному колгоспі, перетворивши їх на центри проведення підготовки до війни.
У листі учасників наради активу хат оборони Хмільницького району говорилося про його зобов'язання щодо подальшого вдосконалення військової підготовки. Так, було взято наступні зобов'язання, що свідчать про підготовку населення країни до масштабних бойових дій: у кожній хаті оборони створити гуртки по підготовці ворошилівських стрільців, гуртки гранатометників і штикового бою, зв'язку та топографії. При хатах оборони створювалися навіть танкові екіпажі запасу.
На частини території Поділля ситуація перед початком війни була ускладнена нестачею продуктів харчування. Внаслідок неврожаю у 1940 році та наявності недоліків у організації роботи у колгоспах Теофіпольського, Ляховецького та Плужанського районів Кам'янець-Подільської області мали місце перебої із забезпеченням населення хлібом і навіть голод. По Теофіпольському району колгоспники с. Колісець отримували по 300 г хліба, с. Чулгузово -- 350 г, с. Святець -- від 300 до 700 г, с. Шибіно -- від 470 до 650 г на трудодень. Районні і обласні організації реальних заходів, що допомогли б вирішити питання із забезпеченням хлібом, не вживали. Внаслідок цього з метою придбання хліба у районах західних областей України велика кількість людей намагалася подолати зону загородження. Так, на ділянці 20 Славутського прикордонного загону у травні 1941 року було затримано 1040 чол., які були переважно мешканцями Теофіпольського району [26, с. 346].
На початок радянсько-німецької війни на території західних областей УРСР було утворено 2866 колгоспів, у яких нараховувалося 205140 селянських дворів, що складало лише 14,5 % від кількості всіх селянських господарств цих областей. Насильницька колективізація сільського госпо-дарства Західної України і Західного Поділля зокрема, викликала величезне невдоволення у місцевого населення.
За часів панування більшовиків на Поділлі практично зник з ужитку національний український одяг. Населення України жило, у порівнянні із мешканцями Європи, надзвичайно бідно, і люди не мали можливості придбати такий одяг, який вони хотіли. В умовах відсутності власної національної держави, значна кількість українців, особливо на території східної частини України, взагалі не переймалася проблемою створення Української держави. Доля українських земель залежала від балансу інтересів різних, у першу чергу, великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси обстоювати.
2.2 Становище населення Поділля за часів німецької окупації
Однією з ланок нацистської програми економічного закабалення захоплених територій було піддання поневолених народів пограбуванню.
Для узаконення мародерських дій вермахту, фашистське командування підготувало наказ про виховання у офіцерського та рядового складу військ почуття особистої матеріальної зацікавленості у війні. Він дозволяв військовим забирати силою, грабувати у цивільного населення все що їм приглянеться. Пограбування з часом набуло систематичного характеру і тривало аж до визволення території від ворога.
Впевнені у безнаказаності, гітлерівці в серпні 1941 р. пограбували мешканців населених пунктів Орининського, Чемеровецького, Миньковецького, Дунаєвецького та Новоушицького районів Кам'янець-Подільської області. „Фашисти забрали у населення не тільки продовольство, худобу, овочі, одежу, а також настінні та ручні годинники, велосипеди…,- повідомило Радінформбюро 20 серпня 1941р. населенню Радянського Союзу"[ 32, c. 44]. Перші дні перебування нацистів у м. Рівному закінчилися масовим пограбуванням його мешканців. Німецькі солдати та офіцери вдиралися у квартири рівненчан і повністю грабували їх, застосовуючи при цьому грубе насильство та знущання. Очевидець гітлерівської вакханалії І.Вайсер розповідав: "29 червня 1941р. в мою квартиру вдерлись два німці, відкрили шафи і почали забирати звідти речі: матеріал на пальто, портфель, піжаму, шкарпетки і навіть носові хусточки" [10, c.288]. У с.Глиники Рівненського району знайомство населення з гітлерівцями розпочалося з вилучення у нього зерна, хліба, худоби, взуття, одягу, тобто всього, що приглянулося володарям слов'ян [10, c. 292]. Рівненський окружний комісар Беєр поставив пограбування населення міста на конвеєр. Кожен район м.Рівного у визначені дні місяця приносив йому постільну білизну, одяг тощо [10, c.289]. Все награбоване у рівненчан майно надсилалося керівництвом гебіту у Німеччину.
До пограбування і так небагатих статків населення влада долучала також місцевих фольксдойче. Так, 16 грудня 1943 р. солдати вермахту та фольксдойче вчинили черговий економічний злочин над жителями с. Серединці, що на Шепетівщині. „…Солдати та їхні прислужники - фольксдойче, коли люди повиходили з будівель розбрелися малими групами по хатах, вибиваючи у них замкнені двері та вікна. При обшуку ними були забрані різні цінні речі" [34, c. 69].
Ведення бойових дій та окупація спричинили різке скорочення житлового фонду у містах і селах України. Вцілілі будинки у містах нагадували незакінчені будівельні майданчики, а ніж придатні для житла квартири. „В будинках внаслідок вибухів та влучень снарядів,- зазначалося в одному із звітів, - утворилися щілини, вікна без занавісок, парадні без вхідних дверей" [37, c.9].
Мешканка м.Хмельницького, що пережила окупацію згадує: „…найкращу вулицю міста гітлерівці перетворили у розвалини. Будинки розбиті, вікна та двері вибиті"[28,c. 108]. Уцілілі будинки та квартири забирала під помешкання німецька адміністрація, виганяючи на вулиці їх мешканців. Особливо катастрофічною була ситуація з житлом у м. Кам'янці-Подільському, де житлові будинки у Старому місті окупантами розбиралися на будівельний матеріал, а у Новому місті створювався район для проживання німецької адміністрації та фольксдойче. Міське населення виселялося на окраїни міста в аварійні будинки. Площа на одного мешканця-переселенця складала 6 м2 [40, c. 34].
Житлову кризу спричинену руйнацією будинків влада частково вирішувала шляхом переселення громадян у звільнені єврейські квартири та будинки.
Цивільна влада Кам'янця-Подільського та Проскурова дозволила мешканцям проводити торговельні операції з житлом, що дало змогу частині населення вирішити житлове питання. Так, у м.Проскурові ціна на будинок сягала від 1 до 20 тис. крб.[27, c.4]. На ціну приватного житла впливав район, де знаходився будинок його площа та наявність зручностей.
Різке зменшення придатного для проживання житла призвело до його подорожчання та зростання комунальних послуг. Так, у м.Проскурові зростання квартплати відбулося в жовтні 1941р., внаслідок комунальної реформи. Весь наявний житловий фонд місцева влада інвентаризувала та поділила на три категорії. Власники квартир, що належали до першої категорії сплачували за користування житлом в місяць 1крб. 50 коп. за м2, другої - 1 крб., третьої - 50 коп.[27, c.4]. За несвоєчасно внесену проплату боржників виселяли з квартир.
Керівництво Кам'янець-Подільської міської управи, для інвалідів війни, праці, осіб репресованих органами радянської влади та старших 60 років з листопада 1941р. запровадило знижки на квартплату до 50% [27, c. 4].
Важливим для населення було питання визнання окупаційною владою приватної власності на квартири та будинки, що дало б змогу захистити їх оселі від нечистих на руку працівників місцевих органів влади та виставити їх на продаж. Однак, цивільна влада лише частково задовольнила побажання місцевих мешканців[27, c. 4]. Його власниками вважалися тільки ті особи, що володіли ним до 22.06.1941р., при умові, якщо воно було зареєстроване у міському житловому відділі, а його домовласники отримали підтверджуючі документи. У разі відсутності паспорта, будинок переходив у власність держави і складав житловий фонд міста.
Руйнація комунального господарства міст призвела до перебоїв постачання водою. Так, у м.Проскурові вона стала доступною для пересічних громадян з лютого 1942 р., з введенням в дію відремонтованого водогону. Міська влада ввела зразу ж нові тарифи на воду. За користування водою з водогону власники квартир та приватних будинків сплачували в місяць по 2 крб. з особи, по 1 крб. за корову та по 3 крб. за коня [27, c.24]. Населення міста безкоштовно могло брати воду лише з колонок та водозабірних будок.
В інших містах округи за воду та електроенергію населення сплачувало наступні тарифи: у м. Шепетівці вартість одного кубометра води складала 1крб.50 коп. (до початку війни 1 кубометр коштував 80 коп.), вартість одної кіловат-години 1крб. 75 коп. (до війни 1крб.); м.Полонне до війни кіловат година коштувала 50 коп. в роки окупації ціна зросла до 1крб. 50коп.; Славутська електростанція мешканцям міста електроенергію продавала по ціні 1крб.50 коп. Для мешканців м.Кам'янця-Подільського з квітня 1942р. кіловат-година коштувала 80 коп., кубометр води 1крб.70 коп., вивіз сміття -9крб.50 коп.
Не кращою була ситуація з житловим фондом та благоустроєм у сільській місцевості. Через масову бідність, убогість та війну охайні селянські хати перетворилися у напівзруйновані халупи. Тини та забори, що відмежовували селянські двори один від одного через відсутність палива були розібрані їх господарями та спалені. „Селянські будинки проглядаються не більше як на п'ять метрів, оскільки посіви кукурудзи, хмелю та різних трав підходять до самих вікон", - зазначали в аналітичних звітах нацистські чиновники [33, c. 93].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
