Встановлено, що важливими елементами політехнізації закладів освіти стали запровадження виробничого навчання на базі майстерень та індустріалізація і агрономізація шкіл. Останні полягали в тому, що 7-річні школи в містах почали набувати індустріального ухилу в змісті навчання, перетворюючись у фабрично-заводські семирічки (ФЗС), а в сільській місцевості - школи колгоспної молоді (ШКМ).

Дисертанткою при розгляді цього питання було з'ясовано, що запровадження політехнізації не підкріплювалось матеріально і зводилось здебільшого лише до формальної звітності про проведену роботу та до експлуатації дитячої праці. По суті поєднання теоретичного навчання в школі з виробничою практикою не існувало. В окремих випадках опрацювання технічних елементів промислового виробництва відбувалося через суто теоретичне ознайомлення дітей з механізмами.

Однак, будівництво загальноосвітньої політехнічної школи у досліджуваний період дозволило учням включитися в систему суспільних відносин, а їх продуктивна праця давала змогу створювати додаткові матеріальні цінності, що використовувалися для задоволення потреб усіх членів суспільства. При цьому створювалися умови для професійного самовизначення школярів.

Четвертий розділ “Створення умов для роботи загальноосвітньої школи”. В цьому розділі досліджуються основні напрями матеріально-технічного забезпечення та кадрової політики НКО УСРР, розкривається стан та рівень підготовки вчительських кадрів для загальноосвітніх закладів. Четвертий розділ складається з двох підрозділів.

Підрозділ 4.1. “Проблеми становлення і розвитку матеріально-технічної бази закладів освіти”. Проведений аналіз та зіставлення джерел доводить, що однією з головних проблем у діяльності загальноосвітньої школи в УСРР була проблема матеріально-технічної бази закладів освіти. На її вирішення були спрямовані сотні постанов республіканських, обласних, міських та районних органів партійно-радянської влади.

По закінченні військових дій всі зусилля влади були спрямовані на подолання труднощів, пов'язаних з економічною та політичною кризою у країні. Фінансування та ресурсне забезпечення загальноосвітньої школи було недостатнім, але навіть виділені кошти не завжди використовувалися за призначенням. Нерідко в шкільних приміщеннях розміщувалися інші організації, багато шкіл були непристосовані до занять.

Єдиним можливим виходом з цього становища стало залучення до справи реалізації соціального виховання громадських організацій. Значну допомогу у розширенні мережі шкіл надавали виробничі колективи, поширювався метод відбудови та будівництва за рахунок народної ініціативи. Зокрема, в Донецькій губернії в 1922-23 роках за допомогою робітничих організацій розпочали заняття до 90% шкіл.

В міру того, як відбудовувалась промисловість та сільське господарство, збільшувались асигнування на будівництво і ремонт шкіл, забезпечення школярів книгами, навчальними посібниками і приладдям. Якщо в 1922-23 н. р. на народну освіту було виділено близько 15 млн. крб.., то у 1926-27 н. р. - понад 111 млн.

Збільшення видатків з державного бюджету на освіту та ініціатива, яку виявляло населення в спорудженні своїми силами шкільних приміщень, сприяли тому, що починаючи з середини 20-х років ХХ ст. в республіці здійснювалось масове шкільне будівництво. Якщо за період з 1918-1920 рр. було збудовано 124 школи, то за 1926-1928 рр. - 1582, 1929-1932 рр. - 1543. Проте, темпи приросту шкільної площі відставали від потреб організації навчального процесу. Це призводило до дво- і тризмінності у роботі багатьох шкіл, що негативно впливало на якість навчання.

Обмежене надходження бюджетних коштів негативно позначалося й на формуванні та комплектуванні шкільних бібліотек. Книжковий фонд був незначним, у ньому переважала агітаційна або дореволюційна література, яка не відповідала новій радянській програмі навчання. Видана ж навчальна література у 20-х роках ХХ ст. мала низьку якість як за змістом так і оформленням, про що свідчать протоколи вчительських педагогічних рад.

Наочні приладдя, які виготовлялися, були теж надзвичайно низької якості і не відповідали висунутим до них вимогам. Недостатнє забезпечення шкіл навчально-виробничим обладнанням було суттєвою перешкодою у налагодженні якісного процесу навчання, адже не вистачало шкільних парт, столів, стільців, наочного приладдя для оснащення навчальних кабінетів та майстерень.

У дисертації зазначається, що державні та директивні органи, усвідомлюючи велике значення освіти, взяли на себе зобов'язання забезпечити учнів гарячими сніданками, одягом та взуттям. Випробуваними методами ставали “суботники”, “місячники” допомоги школі, соціалістичні змагання за кращу організацію будівництва і ремонту шкіл. Проте ці заходи, не підкріплені фінансово, не давали та й не могли дати очікуваних результатів.

У підрозділі 4.2. “Особливості підготовки та формування вчительських кадрів” висвітлюються основні вимоги щодо формування вчительських кадрів, з'ясовується їх соціальне становище, суспільно-політична атмосфера, в якій вони працювали, розкривається спрямованість та методи партійно-ідеологічного тиску, мотивація карально-репресивних заходів щодо педагогів. Дається загальна характеристика системи педагогічної освіти в УСРР 1920-1933 років.

Однією зі спроб подолати нестачу педагогічних кадрів на початку 1920-х років була ліквідація університетів та заміна їх інститутами народної освіти (далі - ІНО). Доведено, що встановлення єдиної системи педагогічної освіти та організація ІНО призвело до збільшення числа фахівців з вищою та середньою спеціальною педагогічною освітою. Однак теоретична та методична підготовка більшості нових вчителів у цей час залишались ще на низькому рівні. Не сприяли її підвищенню часті “соціальні чистки” серед викладачів і студентів ІНО, педтехнікумів, курсів.

На підставі фактичного матеріалу робиться висновок, що в Україні на початку 1930-х років не вдалося вирішити кількісну проблему підготовки кадрів загальноосвітньої школи за рахунок збільшення набору до педагогічних навчальних закладів студентів з пролетарських прошарків населення.

У підрозділі висвітлюється рівень професійної кваліфікації та політична орієнтація вчительства. Автором доводиться теза про те, що прилаштування більшої частини вчительства до нових вимог радянської влади відбулося не в кінці 1920 року, як стверджувалось у радянській історичній літературі, а лише на початку 1925 року. Адже на початку 20-х років ХХ ст. все ще проводилися звільнення з роботи в освітніх закладах колишніх учасників національно-визвольного руху, продовжувалися звинувачення на адресу вчителів в опозиційності до радянської влади за навчання учнів у дусі національних традицій. До непокірних влада застосовувала репресії. Зокрема, на Поділлі у 1923 році було “ліквідовано” ворожу групу вчителів, 25 з них губернська надзвичайна комісія засудила до страти, 56 - до різних термінів ув'язнення, а 25 було звільнено з роботи. До речі, процес переходу педагогів на бік радянської влади супроводжувався як заходами примусового характеру, так і матеріальним та моральним заохоченням з боку владних структур.

У підрозділі показаний негативний вплив складного матеріального становища вчителя на рівень його професійної кваліфікації, життєву поведінку. Незадовільним був і правовий стан вчителя загальноосвітньої школи в суспільстві. Так, архівні джерела свідчать про тисячі випадків переслідування працівників освіти, масові їх звільнення, переведення щорічно восени без достатніх на те підстав з одного місця роботи на інше. Однак, підготовка та формування педагогічних кадрів в перші десятиліття існування радянської влади мали значний прогрес, що в свою чергу сприяло розв'язанню найважливішого завдання культурного відродження нації - здійснення загального початкового навчання на базі українізації освіти.

У висновках підбито підсумки проведеного дослідження, викладено його результати, основний зміст яких виноситься на захист.

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у комплексному вивченні становлення і розвитку загальноосвітньої школи України в контексті суспільно-політичного життя у 20-х - на початку 30-х років ХХ ст. На підставі залучення широкого кола архівних джерел, тодішньої періодики, наукової літератури доведено вагому роль загальноосвітньої школи як дієвого фактора піднесення національної самосвідомості корінного населення України. Вирішення наукової проблеми, якій присвячена дисертація, важливе і в практичному сенсі, оскільки узагальнення досвіду минулого та винесення з нього історичних уроків може бути використане в сьогоднішніх умовах реформування освіти, гармонізації міжетнічних взаємовідносин.

В історіографії проблеми становлення і розвитку загальноосвітньої школи і до кінця 80-х років ХХ ст. більшість праць носили здебільшого публіцистичний характер (як радянських, так і зарубіжних), а з другої половини 1980-х років відбулися суттєві якісні зміни - з'явилася низка праць наукового характеру без ідеологічної заангажованості. Історіографічний огляд літератури показав, що проблема розвитку загальноосвітньої школи вже привертала увагу дослідників. Однак, у більшості з них, низка аспектів її розвитку залишилася поза увагою, що вимагає підготовки узагальнюючої праці по поставленій в дисертації проблемі. Наявна джерельна база дисертаційного дослідження є достатньою для аналізу проблеми, дозволяє повною мірою досягти мети дослідження, вирішити поставлені завдання.

Відзначено, що загальноосвітня школа України в 20-х - на початку 30-х років ХХ ст. знаходилася у прямій залежності від суспільно-політичних, економічних явищ і процесів, які в цілому визначили її зміст і функціонування. Державні і директивні органи ставили ті чи інші завдання в галузі освіти, проте у деяких випадках форсування, але не забезпечення державою економічно темпів шкільного будівництва, призводило до фальсифікації існуючого стану речей. Так, відмова на початковому етапі становлення і розвитку народної освіти від участі у навчанні та вихованні родини поряд зі школою порушувала природний біологічний зв'язок дитини з сім'єю.

Шкільна політика не завжди спиралася на конкретні умови і реальні можливості тогочасного суспільства. Загальноосвітня школа в досліджуваний період, як свідчать документи, в багатьох випадках знаходилась під контролем іноді взагалі некомпетентних осіб в освітній справі. Через що виникали певні непорозуміння, невідповідність еволюції навчального закладу до постанов директивних органів. А це не сприяло налагодженню нормального навчального процесу.

Доведено, що невід'ємною частиною впровадження національної політики було розширення мережі загальноосвітніх шкіл з українською мовою викладання та організація освіти для національних меншин. При цьому однією із головних прогалин радянської системи освіти при вирішенні питання відкриття національних шкіл, став мовний фактор. Не враховувалися національно-культурні особливості, традиції, релігійні відмінності, інтереси як українського автохтонного населення, так і представників різних національностей, що проживали на території України. Це було одним із підтверджень того, що радянська влада таким чином розпочала формування нової радянської спільноти.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5