Турецький уряд відповів Італії відмовою. Італія справедливо відмітила, що, як тільки коли всі інші держави закриють свої контори, це зробить і вона. 14 квітня Порта відмовила повторно, у різких виразах підтвердивши, що турецькій владі на місцях дані категоричні накази стати силою проти відкриття контор, до приміщення яких будуть з цією метою приставлені військові варти. Обурена Італія у відповідь вирішила улаштувати "промовисту морську демонстрацію", для чого негайно мобілізувала всю ескадру Середземного моря, що складалася в той момент з чотирьох морських дивізій, до складу яких входили такі нові могутні броненосці, як "Regina Margerita" і "Regina Elena". Усього в загоні були понад 20 великих суден і значна міноносна флотилія при 8.000 чоловік команди. Через 2 дні усе було готове, і перша частина ескадри 20 квітня 1908 р. вийшла в море, прямуючи до берегів Малої Азії, про що міністр закордонних справ сповістив турецького посла і його уряд. Щоб уникнути всіляких ускладнень, ескадра повинна була минати Салоніки й Егейське море і після прибуття в малоазіатські води зайняти турецькі порти з митницями надалі до виконання вимог, які Італія висунула османському уряду. Також передбачалося зайняти всі турецькі порти на всіх островах архіпелагу.

Очевидно, що Італія ніколи б не зважилася на такий зухвалий крок, не заручившись згодою з боку всіх інших європейських країн. Відразу ж були послані пояснювальні ноти до всіх великих держав з проханням підтримати вимоги Італії. В результаті рішучий крок Італії викликав деякий подив, але разом з тим і співчуття європейських держав. Франція першою підтримала італійську точку зору, Німеччина визнала за необхідне порадити Туреччині в майбутньому дотримувати більшої розсудливості і поступливості у своїй політиці, Росія також не виказала ніяких заперечень.

Відплиття сильної і чудово спорядженої ескадри в повній бойовій готовності у поєднанні з рішучістю Італії наполягти на задоволенні своїх вимог справило надзвичайно глибоке враження на турецький уряд і відразу досягло мети. Негайно турецький посол повідомив міністру закордонних справ Тіттоні, що Порта задовольняє головну вимогу Італії про відкриття поштових контор. За повідомленням міністра закордонних справ Туреччини Решид-паші, якщо Італія просить тільки про відкриття п'яти нових контор у тих місцях, де вже є інші іноземні контори, то немає підстав ставитися до неї інакше, ніж до інших держав.

Після традиційного обміну подяками і люб'язностями Італія звернула увагу турецького кабінету на три питання, які хвилювали її: 1) - спосіб дій турецьких чиновників щодо італійських консульських чинів і їхніх підданих; 2) - труднощі, які несправедливо створює турецька влада з метою перешкодити італійцям купувати нерухомість; 3) - невмотивовану заборону італійському пароплаву, що робить рейси між триполітанськими портами, брати пасажирів і товари. Усе це було передано в ноті. При цьому відзначалося, що було б украй бажано негайно розв'язати питання про каботажне плавання в Триполітанії і про зняття з пароплава "Roma" згаданої вище заборони.

Тим часом у вигляді поступки Туреччиною було запропоновано морському загону, що вийшов у море, зупинитися на острові Кріт і там чекати подальших розпоряджень; відправку інших кораблів було затримано. Поступливість зляканої Порти пішла ще далі, й у наступні дні турецький посол заявив, що завжди і в усьому оттоманський уряд готовий іти назустріч усім побажанням Італії. У результаті Італія, яка застосувала як аргумент у суперечці з Туреччиною свій військово-морський флот, одержала повне задоволення своїх вимог, зробила з цієї ситуації певні висновки.

Потрібно сказати, що й італійське суспільство, політичні сфери і преса з напруженою увагою стежили за розвитком і закінченням цього конфлікту з Туреччиною. При цьому "жваве співчуття і схвалення всіх і кожного, майже без відмінностей партій і політичних поглядів, було на боці уряду, в якому всі з задоволенням побачили своєчасний прояв національної гордості і могутності поряд з правильним розумінням значення моменту і щирих потреб та вигод батьківщини. Скептичні голоси деяких - і то далеко не всіх соціалістів і республіканців, що вказували на невідповідність зробленого зусилля і застосованих засобів з порівняною незначністю приводів і результатів, зовсім губилися в загальному патріотичному зриві, подібного якому вже давно не було в Італії. Громадська думка, що нетерпляче очікувала подій, із задоволенням прислухалася до добросердих відгуків майже всієї європейської преси про раптовий сміливий виступ Італії як великої держави, що може змусити поважати свої права і домагання. Швидкий і благополучний результат зіткнення був усюди зустрінутий з наснагою, а безкровна і легка перемога уряду підняла його престиж, а також і особистий авторитет міністра закордонних справ", - писав про події тих днів російський посол в Італії Муравйов [5].

Але незважаючи на такий явний успіх своєї зовнішньої політики, Італія ще не була готова до збройного захоплення Триполітанії і Кіренаїки. У той період її зусилля були спрямовані лише на відновлення прав своєї міжнародної колонізаційної політики і на утвердження своїх прав вважатися нарівні з іншими великою державою. Ці тенденції ясно висловив у своїй промові в палаті депутатів міністр закордонних справ Тіттоні 4 червня 1908 р: "Політика Італії що до Туреччини цілком ясна і певна. Основа її полягає в недоторканності Оттоманської імперії, і, говорячи про недоторканність, я не роблю ні найменших застережень, ні винятків. Виходячи з такого основного початку, ясно, що наші відносини з Туреччиною в даний час цілком дружні, залишаться і надалі такими, якщо сама Порта не почне нічого, здатного їх порушити... Ми не просимо в Туреччини ні вигод, ні привілеїв; але ми вимагаємо не допускати в цьому відношенні ні відстрочок, ні вагань, щоб оттоманська влада не дозволяла собі ніяких обмежень діяльності італійських підданих, які, нарівні з іншими іноземцями, займаються чи будуть займатися економічними підприємствами в імперії. Ми ні під якою умовою не допустимо, щоб італійські піддані зазнавали збитку і не користувалися б однаково з іншими європейцями правами, що випливають із трактатів і капітуляцій, що зв'язують Туреччину стосовно всіх європейських держав" [6].

Багато політичних діячів в Італії виступали виключно за мирний характер проникнення в Триполітанію і Кіренаїку. У Палермо при відкритті відділення колоніального інституту його голова сенатор Демартіно пропонував надати італійській еміграції північноафриканське узбережжя. "Для італійських емігрантів, - сказав оратор, - є, при бажанні, в декількох годинах від Сіцілії неосяжне поле для етнічної колонізації. У Триполітанії і Кіренаїці, які надані міжнародними договорами для економічного розширення Італії, у цих занедбаних країнах, що повернулися до варварства, італійська праця і капітал могли б досягти надзвичайних результатів і повернути ці простори до їх колишньої родючості і багатства" [7].

Усупереч позиції італійської преси і публічним заявам ряду італійських політиків, у країні не було єдності. Як показують архівні документи, частина італійських політичних діячів тверезо оцінювала ситуацію з Триполітанією та Кіренаїкою. Деякі з них цілком заперечували користь колоніальних захоплень для Італії. Цю групу очолював колишній міністр закордонних справ і голова ради міністрів маркіз Рудіні, що писав про помилку Італії, яка побажала "зі снобізму" заснувати колонію на негостинних берегах Червоного моря й у Еритреї, не склавши попередньо ніякого плану і не маючи правильного поняття про вигоди цих дій. "Громадська думка, - писав Рудіні, - із заздрістю дивиться на дійсні або передбачувані успіхи тих країн, що зайнялися колоніальними справами. Хотілося не відстати від інших і будь-де підняти італійський прапор!… Наступні події довести помилку колоніальних прагнень, тому що ... добуті такою дорогою ціною простори непродуктивні, позбавлені зрошення і можливості обробітку. Там, де відсутня продуктивність і споживання, не може бути ні ринку, ні будь-якого торговельного розвитку. З цього основного економічного закону випливає, що Еритрея ні сьогодні, ні в майбутньому нездатна покрити видатки на неї, які вже зроблені і продовжують важким гнітом лягати щорічно на королівський бюджет. Залишається сподіватися, що такий сумний урок послужить принаймні на користь у майбутньому і перешкодить надалі пускатися на нові африканські починання" [8].

Були далекі від оптимізму також і рекомендації багатьох фахівців, які задовго до початку збройного конфлікту з Туреччиною радили строго розраховувати всі шанси на успіх і співвідносити їх з можливими втратами. Мінутіллі, один з відомих авторів, які досліджували Триполітанію, не заперечуючи цілком саму можливість окупації, проте вкрай скептично ставився до цієї витівки. У 1902 р. він писав: "Замість того щоб використати всі засоби для розвитку своєї власної країни, для процвітання свого народу, ми збираємося ... вкласти величезні гроші, сили і навіть життя в захоплення Триполітанії і Кіренаїки ... і в нагороду за це одержати десь за морем, в Африці, величезний простір голого піску з деякими оазисами, з температурою, що коливається від 0 до 40 градусів, та частину квітучого узбережжя моря, яке ще в часи Плінія називалося mare importuosum. І все це заради вищих, не зрозумілих народу міркувань зовнішньополітичної далекоглядності, заради "компенсацій" [9].

Назва Триполітанії і Кіренаїки "nostra terra promessa" - "наша земля обітована" у реальності іноді звучала і як "terra incognita". Гульєльмо Ферреро, знаменитий італійський історик, у своїй газетній статті відверто зауважував, що і саме захоплення, і подальший благоустрій колоній зажадають від Італії величезних коштів, яких у неї немає [10].

Таким чином, Туреччина й Італія на порозі ХХ століття переживали не один з тріумфальних періодів своєї історії. Кожна з них, маючи величезне честолюбство і амбіції, боячись бути обійденої іншими великими державами, пам'ятала про своє колись велике минуле. Одним із засобів довести це усьому світу для Італії було захопити останні вільні від європейського проникнення землі, а для Туреччини - незважаючи на явну нерівність сил, не погоджуватися ні на які поступки.

Протягом свого двохтисячорічного існування Триполітанія і Кіренаїка перебували у складі Стародавньої Римської імперії, яка називала їх своєю провінцією Лівією, а багато пізніше стали африканським вілайєтом Османської імперії. Кожна з них вважала, що має повне моральне право мати ці землі. Але жодна з них не змогла і не захотіла врахувати інтереси корінного населення цієї землі, допустивши у такий спосіб надзвичайно серйозну помилку, що сильно вплинула на весь хід подальших подій.

Література

1. История Ливии в новое и новейшее время / А.З.Егорин, Л.И.Медведко, В.Ю.Кукушкин, Ф.А.Асадуллин; Ред. А.М.Васильев. - Москва: Наука, 1992. - С.65.

2. Giornale di Sicilia. - Palermo, 2.04.1899.

3. Corriera della sera. - Roma, 12-13.07.1899.

4. Архив внешней политики Российской империи (АВПРИ). - Ф.151 "Политархив". - Оп. 482. - Д.3186. - Л.4. Депеша Муравьева от 14/28 апреля 1908 г.

5. Там же. - Л.19-23.

6. Там же.

7. Там же.

8. Там же.

9. Minutelli F. La Tripolitania. - Torino, 1902. - P. 118.

10. Messaggero. - Roma, 18.10.1908.

Страницы: 1, 2