Запровадження християн - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Запровадження християн

b>4. Поширення християнства в Середній Європі
Потерпівши невдачу у Північно-Східному Причорномор'ї, Константинополь зосереджує увагу на поширенні християнства серед народів Балканського півострова та Середньої Європи, де в цей час формуються ранньофеодальні державні утворення болгар, мораван, чехів, словаків, сербських та польських (ляшських) слов'ян, правлячі верхи яких шукають нові ідеологічні та правові засоби для обґрунтування і захисту власних класових позицій в суспільстві. Зазначимо, що роблять це візантійці з певним запізненням, оскільки вже з кінця VIII ст. тут розгортають успішну діяльність папські, ірландські та німецькі місіонери, орієнтовані на Рим. Розпочинається вперта й затяжна боротьба між двома основними християнськими центрами за сфери впливу у Центральній та Південно-Східній Європі, котра призводить до загострення стосунків між папою - владикою західної римської церкви та патріархом - главою візантійської церкви.

Суперництво Рима й Константинополя дає значний поштовх поширенню християнства особливо серед слов'янських народів Великої Моравії, Болгарії та України-Руси.

Як відомо, наприкінці VIII - початку IX ст. німецькі місіонери проводять активну "християнізацію" Великої Моравії. Проповідницька діяльність останніх мала успіх і 831 р., згідно повідомлення "Заміток про пассауських єпископів", Регінхар, єпископ Пассау, "хрестив усіх мораван". У першій половині IX ст. на території Великої Моравії створюється також церковна організація підпорядкована пассауському єпископству.

Активізація в середині IX ст. східної політики Східнофранкським королівством розкрила справжні наміри франкських королів щодо слов'ян, змусила правлячу верхівку Великої Моравії вжити ряд заходів для захисту власних національних інтересів. Так, 855 р., коли конфлікт з німецькими феодалами досяг свого апогею, моравський князь Ростислав висилає баварський клір за межі своєї держави та запрошує на вигідних для країни умовах церковне управління з Рима. Діставши відмову папської курії, що діяла спільно з підступними франкськими королями, він у 862 р. звертається з аналогічним проханням до візантійського імператора Михайла III. Ростислав просив надіслати "єпископа та вчителя", який слов'янською мовою міг би пояснити всі премудрості християнства.

Константинополь, зацікавлений в тому, щоб прихилити багаточисленні слов'янські народи до імперії, швидко відгукується на прохання Ростислава і надсилає представницьку місію до Моравії. її очолили брати Кирило та Мефодій родом з Солуні, слов'яни за походженням. Візантійські просвітителі мали значний досвід місіонерської діяльності серед народів Хазарії та південних слов'ян Македонії. На той час вони вже створили оригінальну слов'янську абетку (глаголицю), переклали разом зі своїми учнями на слов'янську мову ряд богослужбових та правових текстів, зокрема Збірне євангеліє, Апостол, Псалтир, Молитвослов (вибрані служби - для хрещення, браку, похорон), Закон судний людям та ін.

Діяльність Кирила і Мефодія мала загальнослов'янське значення, відзначалася широтою і багатогранністю вирішуваних проблем. За короткий час їм вдається створити по суті нову церковну організацію в країні. Вже 863 р., завдяки сприянню Ростислава, у Велеграді - столиці Моравії, відкривається училище для підготовки кадрів слов'янського духовенства; поступово переводиться на слов'янську мову богослужіння; братами та їхніми учнями ведеться велика перекладацька діяльність з грецької та латини.

Особлива заслуга представників великоморавської місії полягала в тому, що її лідери зуміли піднятися над вузькоцерковними інтересами, відігравши роль своєрідного організуючого державотворчого фактору. Створена ними церковна організація надовго стає міцною опорою Великоморавської держави і водночас своєрідною ідеологічною моделлю, запозичити яку намагаються сусідні слов'янські володарі.

Наполеглива і послідовна прослов'янська політика, що проводилася кирило-мефодіївською місією в Моравії, не припала до душі можновладцям Константинополя. Кирило і Мефодій втрачають підтримку імператора і патріарха Візантії. Церковна адміністрація Моравії підпорядковується римській курії, яка побоюючись посилення впливу в цьому важливому регіоні Константинополя, дозволяє Кирилу та Мефодію богослужіння на слов'янській мові.867 р. солунські брати запрошуються папою Миколаєм І до Рима. Тут, у церкві св. Марії, його наступник Адріан II освячує слов'янські книги. Віднині слов'янська літургійна мова, слов'янська писемність і книжність отримують повне визнання головного християнського центру. Так було розірвано священне коло "трьохмовності" і церковнослов'янська мова займає повноправне місце серед міжнародних мов середньовічної Європи.

Ця подія мала визначне значення для розвитку культури усіх слов'янських народів, зокрема середньовічної України, оскільки відкрила їм доступ до скарбів світової культури.

5. Політичне підгрунтя
Після державного перевороту 870 р. і переходу влади у Велеграді до Святополка, моравська церква ще більше опікується інтересами держави, готуючи шляхи її зовнішньополітичної експансії на сусідні землі слов'ян-язичників (до Паннонії, Богемії, польського Повіслення, західноукраїнських земель білих хорватів, дулібів та бужан), беручи, таким чином, безпосередню участь у становленні імперії Святополка. Про те, як це здійснювалося на практиці, яскраво описується в Паннонському житії Мефодія. Після 874 р. (підписання Форххеймського миру між Великою Моравією та Східнофранкським королівством)"Моравська країна, - оповідається там, - почала розширювати свої кордони на всі боки і перемагати своїх ворогів, не знаючи невдач..."

Описані в житії Мефодія події відносяться до середини 80-х років IX ст., коли Великоморавська держава розповсюджує сферу свого впливу далеко на північ і схід, включаючи землі Верхнього Побужжя та Подністров'я, на той час залежні від віслянського (лендзянського) князя. Зовнішньополітична експансія Великоморавської держави супроводжувалася християнізацією місцевого населення, що відбилося у матеріальній культурі. Так, саме ідеологічним впливом Великої Моравії на населення бужан-волинян і частково древлян пояснюються зміни в поховальному обряді на Заході українських земель. Характерною рисою є наявність, у похованнях численного інвентарю. Ця особливість має аналогії лише в християнських похованнях Великої Моравії й засвідчує, що нове вірування, яке приходило до України із Заходу, вже на той час мало певні ідеологічні й обрядові відмінності від християнських обрядів Таврики, Візантії та Болгарії.

Правляча верхівка Болгарської держави, як відомо, ще 865 р. приймає християнство за візантійським обрядом. її князь Борис (Михайло) після тривалого лавірування між Римом і Константинополем засновує автономну болгарську архієпископію. Підпорядкована Царгороду, вона у внутрішніх справах зберігала повну самостійність. Завдячуючи настирливості болгарського князя в його країні широко впроваджуються на слов'янській мові писемність, книжність, богослужіння. Значний імпульс процесу слов'янізації Болгарії надають учні Кирила та Мефодія, які прибувають з Великої Моравії після того як у 885 р. від їх послуг відмовляється Святополк. Вони сприяють витісненню з богослужіння грецької мови, заміні її слов'янською, а також слов'янізації вищого болгарського духовенства. З кінця IX і до початку XI ст. Болгарія відіграє роль найбільшого центру слов'янської книжності й культури, естафету від якої перейме Київська Русь.

На середину IX ст. Південна Русь опиняється в оточенні феодальних держав, які сповідують монотеїстичні релігії: Волзька Булгарія - іслам, Хазарія - іудаїзм, Велика Моравія, Болгарія, Візантія - християнство. Тісні економічні, політичні та культурні контакти Києва з цими країнами змушують князів шукати нову класову релігію, яка б сприяла зміцненню поліетнічної держави, що швидко зростала у Подніпров'ї.

Важливим кроком у цьому напрямку став похід київських дружин на Константинополь 860 р. Метою походу русів було прагнення домогтися від володарів наймогутнішої європейської держави політичного визнання Русі, а також запозичення християнства та церковного управління на рівноправних умовах. Про ідеологічні наслідки цієї акції київських князів повідомляє в "Окружному посланні східним архієпископам" (867 р) патріарх Візантійської імперії Фотій, який пише: "не тільки болгари звернулись до християнства, але і той народ, про якого багато і часто йде мова..., тобто так звані руси. Поневоливши сусідні народи і через те надмірно загордившись, вони занесли руку на Ромейську імперію. Але тепер і вони змінили еллінську (язичницьку. - М. К) і безбожну віру, якої вони дотримувалися раніше, на чисте християнське вчення і увійшли в коло підданих наших і друзів, хоча нещодавно ще грабували нас, виявляючи нестримну зухвалість; і в них загорілась така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою старанністю виконують християнські обряди".

6. Спроби Аскольда охрестити Русь
Про введення християнства на Русі у 60-х роках IX ст. згадує й Костянтин Багрянородний (середина X ст) у біографії свого діда імператора Василія І Македонянина: "І народ росів, войовничий і безбожний, шляхом щедрих дарунків золота і срібла і шовкового одягу імператор Василій залучив до переговорів і, уклавши з ними мирну угоду, переконав стати учасниками божественного хрещення і влаштував так, що вони прийняли архієпископа". Як встановлено дослідниками цим архієпископом був болгарин Михаїл, що засвідчує причетність до поширення нової віри в Україні Дунайської Болгарії. Михаїл продемонстрував київській знаті "чудо" з нетлінним євангелієм (помістив його у вогонь і вийняв неушкодженим), схиливши київського князя Аскольда до прийняття християнства.

Про те, що нова віра поступово пускає коріння у середньодніпровській "Руській землі", засвідчує факт організаційного оформлення її церковної організації наприкінці IX ст. (ймовірно, до 882 р). Вона реорганізується в митрополію, що підпорядковувалася константинопольському патріарху. В церковному статуті Львова XI (890 - 912 рр.) кафедра Русі стоїть на 61-у місці. Підкреслимо, що юрисдикція південноруської митрополії не поширювалася на західноукраїнські землі, які майже до кінця X ст. залишалися в сфері впливу латинської культури.

Як можна з певністю стверджувати, вже з 70-х років IX ст. в Середньому Подніпров'ї споруджуються перші дерев'яні храми, виникають перші монастирі, котрі сприяють поширенню європейської культури (писемності, книжності, архітектури та образотворчого мистецтва, наукових знань) серед місцевого міського населення. Дослідженнями істориків доведено існування в Києві за часів правління Аскольда (860 - 882) літопису, який вівся при одному з придворних храмів.

Однак Аскольд не зміг християнізувати Південну Русь повністю. Цьому завадили зовнішньополітичні обставини.882 р. новгородський воєвода Олег, використавши підтримку язичницької опозиції, захоплює Київ, який проголошує столицею своєї держави. Християнські общини змушені були певний час сповідувати свою релігію напівлегально. Втім, повідомлення східних авторів про введення християнства на Русі у 300 р хіджри (912 р), що збігається з часом підписання русько-візантійської угоди 911 р., дає підстави вважати, що наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва і легалізує християнство.

Наступник Олега на київському столі Ігор, цілком певно, не заважав процесам поступового поширення християнства у країні, про що свідчить русько-візантійська угода 944 р., вміщена у "Повісті временних літ". В цьому документі офіційно названі дві групи в оточенні князя - язичницька та християнська. Представники першої присягали перед ідолом дружинного бога Перуна (Тора), християни ж - у торговельному районі Києва, на Подолі, "в церкві святого Іллі". Аналіз угоди дає можливість уточнити відповідь на важливе питання: у якому соціальному середовищі насамперед поширювалося християнство. Як і в інших країнах, найбільшу зацікавленість у поширенні нової релігії в Україні-Русі виявляли середні прошарки міського населення (купці, торговці, ремісники), які частіше з ним стикалися й відчували його кращу, ніж у язичництва, відповідність новим умовам соціально-економічного життя в країні. Разом з тим, наявність в князівсько-боярській частині "верхнього міста" синхронних за часом язичницьких капищ засвідчує, що панівна верхівка русів, котра поповнювалася здебільшого представниками язичницької півночі, продовжувала шанувати культи, вироблені у дохристиянську епоху військової демократії.

Страницы: 1, 2, 3