Жінки-декабристки - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Жінки-декабристки

люб Івашевих при всій його випадковості виявився дуже вдалим. У річницю весілля, 16 вересня 1832 р., Камілла повідомляла матері: «Рік нашого союзу, матінка, пройшов, як один щасливий день» [3, 366]

Але, на жаль, щастя недовговічне: через вісьм років, в тридцять один рік, Камілла Петрівна вмерла в результаті передчасних пологів. Овдовілий Івашев був у розпачі: «Немає в мене більше моєї подруги, що була розрадою моїх батьків у найважчі часи, що дав мені вісім років щастя, відданості, любові, і якої любові…» [3, 368] Смерть дружини не тільки позбавила Івашева щиросердечного спокою, але й убила фізично; він помер раптово через рік, у день її смерті.

У Туринську, де жили Івашеви з 1836 р., вони залишили про себе добрі спогади допомогою бідним, добросердям, простотою, працьовитістю.

Турботу про трьох малолітніх дітей (старшій дочці Марі в рік смерті батька виповнилося п'ять років) узяли на себе Басаргин і Пущін. Через півроку, у липні 1841 р. їх відвезли до матері Камілли Петрівни, яка жила в Туринску з 1838 р. Надалі потомство декабриста, діти й онуки, залишать помітний слід у російському визвольному русі.

У 1928 році вийшла у світ книга за назвою «Три покоління». Її автор - О. Буланова - Трубникова, онучка декабриста Василя Івашева і Камілли, дочка лідера жіночого руху й учасниці революційної боротьби 70-80 рр. - Марії Василівни Івашевої-Трубникової:

«…У нас у родині, - пише О. Буланова, - взагалі існував культ декабристів: про них, про їхню боротьбу за волю рідного народу говорили з благоговінням. Ми з дитинства знали їх усіх в обличчя і десятки разів чули розповіді про 14 грудня…» [3, 370]

Амністія, а разом з нею дозвіл повернутися на батьківщину, прийшла тоді, коли її вже і не чекали - у 1856 р., через тридцять років після воцаріння Миколи І. За бажанням нового царя «найвищий маніфест» про амністію віз у Сибір Михайло Волконський - син декабриста, що вже служив чиновником у Сибірі (і сам народжений на сибірській каторзі в 1832 р.). Однак тих, до кого «маніфест» відносився, в живих залишилося зовсім мало…

2.6 Олександра Григорівна Муравйова

Олександра Григорівна Муравйова (народжена Чернишова) походила зі знатної і багатої родини Чернишових. У 1493 році засновник роду - син польського шляхтича Михайла Черницького Іван Михайлович - виїхав з Польщі до великого князя Івана Васильовича і прийняв по вступі в російську службу прізвище Чернишов. Він був думним дворянином і воєводою сторожового полку. Надалі Чернишови служили в стольниках, стряпчих, воєводах. Найбільш прославленими в роді Чернишов були воєначальники Петро Захарович (полковник за правління Софії Олексіївни) і його син Григорій Петрович - один з найбільш близьких сподвижників Петра I, який користувався його постійною довірою. Під час Північної війни брав участь у ряді найважливіших боїв. Особливо відрізнився в Полтавській битві і битві під Виборгом. У 1742 році Чернишов був зведений у графський чин Російської імперії. Батько Олександри Григорівни граф Григорій Іванович володів маєтками в багатьох російських губерніях. Величезні земельні і лісові угіддя, тисячі фортечних душ дозволяли Чернишову вести істинно панський спосіб життя. У головній літній резиденції Тагині Орловської губернії містилася численна двірня, мався фортечний оркестр, штат учителів, власний доктор, домашній художник.

Сашенька виросла в дружному і щасливому дворянському гнізді. Шість сестер і брат ніжно любили один одного. Дівчинки одержали освіту, засновану на вивченні літератури, мистецтва і музики. У 1822 році вона виходить заміж за Микиту Михайловича Муравйова, який належав до високопоставленої й освіченої родини Муравйових.

Демократичні й антикріпосницькі погляди Микити Муравйова приводять його в ряди перших засновників декабристських товариств. Одночасно він працює над проектом конституційного устрою Росії, відповідно до якого влада монарха обмежувалася законом, скасовувалося кріпосне право, проголошувалися рівність усіх станів перед законом, воля слова, друку, віросповідання. У день повстання Микити Михайловича не було в Петербурзі. Однак незабаром спливло його ім'я. Він разом із дружиною знаходився в Тагині, коли з Петербурга прибули з ордером на арешт. В останній момент перед розставанням Микита Муравйов на колінах просив у дружини пробачення за те, що не розповів їй про свою таємну діяльність, яка могла привести до загибелі. Олександра Григорівна вирушає слідом за чоловіком у Петербург.

Вона підтримує безупинні зв'язки з верхами столичного суспільства, швидко дізнається про зміст зроблених показань, з'ясовує настрій в урядових колах, домагається особистих побачень, докладно інформує родину.

Задовго до винесення вироку, вона, передбачаючи подальше, заздалегідь клопоче про дозвіл розділити долю чоловіка.

Микита Михайлович був засуджений по першому розряду до каторжних робіт у Сибірі і наступному поселенні там. На каторгу відправлявся також рідний брат Олександри Григорівни Захар.

Вона пише царю прохання, у якому благає його про полегшення для брата, так мало замішаному в справу революційного суспільства. Він - єдина опора для хворого батька, який вмирає, матері і сестер. Вона просить залишити матері хоч маленький промінь надії.

Перед самим від'їздом Олександри Григорівни в Сибір її відвідав чотириюродний брат О.С. Пушкін. Він передав їй свої послання декабристам - «У Сибір» і «І.І. Пущину».

Відправляючись у Сибір за чоловіком, Муравйова розлучилася зі своїми дітьми, батьками і сестрами, підписала жорсткі умови, згідно яких вона втрачала дворянський титул, майнові і спадкові права, їй заборонялося повертатися в європейську Росію, а діти, народжені в Сибірі, втрачали право носити прізвище батька і ставали казенними селянами. Муравьова першою з дружин декабристів приїхала в Читу. Тут на краю світу вона сподівалася все-таки знайти щастя поруч з коханим. Однак по приїзду сюди її повідомили, що бачитися з чоловіком вона може не частіше 2 разів у тиждень. Олександра Григорівна поселяється в будинку напроти в'язниці, щоб крім установлених законом побачень мати можливість щодня бачити здалеку чоловіка і брата, які повертаються з роботи. Незабаром її самотність була перервана приїздом з Росії інших декабристок: Н. Фонвізіної, Є. Наришкіної, О. Давидової. З. Нерчинська слідом за чоловіками приїжджають сюди М. Волконська й Є. Трубецька.

Усі вони оселилися в будинках навколо в'язниці. Цю вулицю згодом назвуть Дамською. [9, 372]

Туга за залишеними дітьми нестерпно мучить Олександрову Григорівну. Щоб якось вгамувати її, вона просить свекруху замовити гарному художнику їхні портрети. У жовтні 1827 року прийшла посилка. Олександра Григорівна розгорнула її, і на неї глянули обличчя її дітей. «У перший день я не могла відірвати від них очей, а на ніч поставила їх у крісла, напроти себе, і запалила свічу, щоб освітити їх, таким чином, я бачила їх усякий раз, як прокидалася. Я віддала портрети чоловіку».

Один раз Олександра Григорівна прийшла на побачення до чоловіка. Розмовляючи з ним, вона використовувала французькі слова і фрази. Черговому офіцеру, що був у нетверезому виді, це не сподобалося, і він грубо сказав їй, щоб вона говорила російською мовою. Але вона, не цілком розуміючи його вираження, знову запитала чоловіка по-французькому: «Чого він хоче, мій друг». Тоді розлютив офіцер схопив її за руку і закричав: «Я наказую тобі говорити тільки по-російськи».

Муравйова, що не очікувала такої витівки, скрикнула і вибігла з кімнати. Офіцер кинувся за нею, незважаючи на всі зусилля чоловіка удержати його. Ув'язнені, у тому числі брат Олександри Григорівни Захар, почувши шум, відчинили двері і побачили Олександрову Григорівну, всю в сльозах, переслідувану офіцером. Їм удалося схопити й удержати офіцера, що у припадку сказу крикнув солдатам, щоб вони примкнули штики і йшли йому на допомогу. Декабристи закричали вартовим, щоб вони не рушали з місця, що офіцер п'яний і сам не знає, що їм наказує. На щастя, солдати залишилися байдужими глядачами і пропустили Муравйову у ворота. Комендант вибачився перед Муравйвою і пообіцяв, що надалі жодна з дам не піддасться подібному відношенню. Для Олександри Григорівни цей випадок не пройшов безвісти. Щораз, переступаючи поріг в'язниці, вона відчувала почуття тривоги, що зникло тільки з переходом у Петровський Завод. [9, 383]

У 1830_м році в Петровську-Забайкальському була побудована нова в'язниця для декабристів, куди вони були незабаром переведені. Кожен декабрист мав тут окрему камеру. Дружини декабристів, що не мають дітей, одержали дозвіл проживати з чоловіками в камерах.

Олександра Григорівна на той час мала дочку Софію, що боготворила і за здоров'я якої дуже побоювалася. Постійні хвилювання за улюблених людей підточували сили. Невтішні новини приходили з батьківщини. Померла мати, батько впав у меланхолію і містицизм, умерли двоє з дітей, що залишилися в Росії. Але вона ховала біль. Вона була біля свого чоловіка, любов до якого з роками ставала гарячішою.

Восени 1832 року важко занедужує Микита Михайлович, потім дочка. Олександра Григорівна виходила обох, однак хвилювання не пройшли осторонь. Незабаром вона сама злягла. Два місяці боролася вона зі смертю, але організм, підточений постійною напругою сил, моральними стражданнями, болем втрат, страхом за близьких, здавав. Сили ішли, життя вгасало. По якимось сімейним переказам, вона боялася пожеж, вважаючи їх недоброю ознакою. Під час її хвороби в них зайнялася лазня. Пожежу погасили, але враження залишилося. Потім у її кімнаті зайнявся абажур на свічці, і вона сказала: «Значить незабаром кінець». За кілька днів до смерті вона довідалася, що Фонвізіна народила сина і сказала: «Я знаю будинок, де тепер радуються, але є будинок, де незабаром будуть плакати!» Це і збулося. [9, 386]

Перед смертю Олександра Григорівна заповідала поховати її в родовій усипальниці, поруч з могилами батьків. Майстер на всі руки декабрист Микола Бестужев відливає свинцеву труну. Однак цар не дає дозволяє перевезти тіло в Росію. Олександрову Григорівну ховаються в Петровському Заводі. Микита Михайлович посивів у тридцять шість років біля труни дружини. По спогадах дочки, він до кінця життя ставав мовчазним і засмученим в жовтні і листопаді - місяці хвороби і смерті дружини. Він пережив Олександру Григорівну на одинадцять років.

Дочка Софія після смерті батька була поміщена під прізвищем Нікітіна в Єкатерининський інститут за казенний рахунок. Інститут знаходився під особливим заступництвом імператриці Олександри Федорівни, дружини Миколи I. Один раз государиня приїхала провідати своїх підопічних. За існуючою традицією усі вихованки називали її «матінка». Тільки Нікітіна, звертаючи до неї, говорила їй «мадам». На здивоване питання імператриці «Чому?», вона відповідала: «У мене одна мати, вона похована в Сибірі». [9, 387] Побожне шанування батьків Софія (більш відома в літературі під ім'ям «Нонушка», яке дав їй батько) пронесла через усе життя. Її будинок у Москві був постійним місцем зустрічей декабристів, які повернулися з Сибірі.

У державному архіві Російської Федерації у великому сімейному фонді Муравйових зберігається величезний том з написом рукою Микити Муравйова вгорі заголовної сторінки: «Листи моєї дружини і матері. 1826».

Сили і стійкість Олександра Григорівна черпала й у своїй родині, до якої була прив'язана. На відміну від Раєвських, рідні Олександри Григорівни не втратили прихильності до Микити Михайловича, підбадьорювали його і не сталі утримувати дочку від поїздки.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5