15 липня 1933р. у робочому кабінеті Муссоліні в підкреслено діловій обстановці відбулося підписання „пакту Чотирьох”.
Глибокі імперіалістичні протиріччя між учасниками пакту, насамперед між Францією й Німеччиною, перешкодили його ратифікації. Але заохочувальна позиція Англії й Франції підштовхнула гітлерівців на якнайшвидшу реалізацію планів озброєння Німеччини й підготовки загарбницької війни.
Гітлер сподівався розпочати війну в найкоротший час, бо вважав, що в 40-х рр. для Німеччини почнуться складні часи. А як для країни, що збиралась захопити цілий континент (і не тільки) необхідно було негайно починати озброєння. Почалися бадьорі переговори між представниками німецьких ділових кіл і британських авіаційних фірм (зокрема з „Феєрі”) про постачання німцям літаків, хоча Версальський договір категорично забороняв це. Чи варто дивуватися, що англійський міністр авіації Лорд Лондондері, відвертий прихильник ремілітаризації Німеччини вважав, що турботи по роззброюванню даремні.
Восени 1933р. у результаті переговорів між США, Англією й Францією був зроблений новий проект Конференції по роззброєнню. Але це вже не влаштовувало гітлерівців. Гітлер: „ …необхідно повернутися до „первісного питання” тобто зажадати в ультимативному порядку роззброювання інших держав і заявити, що якщо вони відкинуть роззброєння, відмовлять нам у рівності прав або якщо неприйнятний для нас проект буде поставлений на обговорення, то ми покинемо конференцію, а також вийдемо з Ліги націй…” [ 11;24 ].
Наступного дня 14 жовтня німецький уряд заявив про те, що покидає Конференцію по роззброєнню. Воно пояснювало свій крок відмовою інших держав роззброюватися відповідно до Версальського договору й тим, що Німеччині не забеспечено рівноправність. 19 жовтня Німеччина заявила про вихід з Ліги Націй. На справді ж Версальська угода ніколи не зупиняла Німеччину. Вона потай продовжувала озброюватися.
Існувала надія, що Німеччину можна буде схилити до прийняття нового європейського врегулювання в обмін на демонтаж версальських відносин, що узаконило б її положення великої держави. Цю політику можна охарактеризувати як „пошуки англо-німецької розрядки”, підкріплену наявністю ефективної бомбардувальної авіації, здатної служити засобами стримування в сучасному розумінні цього слова, однак до 1936р. ця політика зазнала краху: Гітлер просто скасував Версальські обмеження в однобічному порядку, тобто для себе.
На початку 1935р. з ініціативи британського уряду відбулася англо-французька зустріч: від Англії - Макдональд і Саймон, від Франції - Фланден і Лаваль. Своїм головним завданням вони проголосили здійснення безпосереднього й ефективного співробітництва з Німеччиною. Підсумком зустрічі була більша програма „умиротворення” Європи. Як принада для гітлерівців Англія й Франція обіцяли, що за певних умов готові піти на скасування військових обмежень Версаля й заміну їхньої загальної конвенції по „обмеженню” озброєнь на основі визнання рівності прав Германії.
Гітлерівці хотіли з'ясувати в першу чергу, наскільки міцна угода на скасування військового обмеження. Після вивчення документа вони зрозуміли, що головним була пропозиція західних держав укласти „повітряний пакт”. Німецький уряд заявив про готовність укласти „повітряну конвенцію”, а інші пропозиції обійшов мовчанням. Як перший крок Берлін запропонував Англії почати двосторонні переговори. Це була грубо спрацьована пастка для Саймона: зацікавивши перспективою угоди по викликаючому занепокоєння Англії питанню (оборона від нападу з повітря), вбити клин у її відносини із Францією.
Одночасно англійський уряд повідомив про намір послати в Берлін для переговорів міністра закордонних справ - Саймона. Уперше за 60 років міністр закордонних справ Англії відвідав Берлін.
У середині липня 1935 р. в зал засідання англійського адміралтейства в Лондоні запросили німецьку делегацію на чолі з послом для особливих доручень Ріббентропом. На одному з перших засідань Ріббентроп, керуючись вказівками фюрера, виклав вимоги рейха. Німеччина претендувала, щоб її флот по своїй моці був не менш однієї третини англійського. Саймон покинув засідання.
Безпосереднім тлом для англо-німецьких переговорів була велика промова Гітлера, з якою він виступив 21 травня. „ Фюрер клявся, що бажає жити у мирі із західними державами, саму думку про війну він відкидає, тому що війна безглузда, даремна, жахлива. Германія врочисто визнала свої границі із Францією як остаточні, уклала пакт про ненапад з Польщею й не має на меті втручатися у внутрішні справи Австрії, приєднувати її. Вона згодна буде навіть повернутись в Лігу Націй, коли усунуть нерівність, створену Версальським договором. Плюс Німеччина буде строго дотримуватись територіальних постанов Версальського договору й Люкарнських угод ”. [19 ].
Не дивно після цього, що, незважаючи на зухвалу поведінку Ріббентропа, англо-німецька морська угода дуже швидко - 18 червня 1935 р. - була підписана. Вона задовольняла всі вимоги гітлерівців. Англія погодилася в порушенні Версальського договору на створення рейхом військово-морського флоту, рівного 35% флоту Британської імперії; щодо підводного флоту була встановлена ще більш зручна для Німеччини пропорція - 45%. При цьому передбачалося, що у випадку „виняткових”, на її думку, обставин Німеччина має право, попередньо інформувавши про це англійський уряд, побудувати підводний флот рівний британському. Тоннаж флоту, дозволеного Німеччині за згодою, був настільки великий, що його створення завантажило б німецькій верфі щонайменше на 10 років.
Уряд Болдуїна, підписуючи цю угода, розраховував, що споруджуваний німецький флот буде знаряддям Німеччини для війни проти СРСР на Балтиці. „ Безпосереднім результатом його буде те, - говорив Черчілль 22 червня 1935р., - що тоннаж німецького флоту з кожним днем наближатиметься до таких розмірів, які забезпечать йому повне панування на Балтійському морі, і дуже незабаром одне з перешкод на шляху до європейської війни поступово почне зникати. Що ж стосується положення на Середземному морі, то мені здається, нас очікує сильне серйозне ускладнення ” [ 11;19 ].
Черчілль і слідом за ним англійська історіографія стверджують, що Англія нібито не була належним чином підготовлена до Другої світової війни у військовому плані. Навряд чи це твердження повною мірою відповідає істині. Відомо, що військові витрати Англії в другій половині 30-х років були досить значними, що виготовлення озброєння й спорядження для збройних сил досягло великого розміру.
Англія була утягнена в безглузду політичну гру в цифри й слова із приводу німецького потенціалу й того, що вважати паритетом. Більш того, британський уряд поступився ініціативою Гітлерові, чия раптова заява в березні 1935 р. про те, що Німеччина вже випередила Британію, повалило Уайт Хол у сум'яття. Англія виявилася втягненою в гонку озброєнь, у яку вступила занадто пізно.
Англійський уряд прагнув укласти двосторонню англо-німецьку угоду. Для цього він був готовий надати довгострокові позики, домовитися про розмежування сфер впливу й ринків збуту. Курс на змову з Гітлером особливо активізувався після приходу до влади Н. Чемберлена. У листопаді 1937р. британський прем'єр направив в Німеччину свого найближчого співробітника лорда Галіфакса. Запис бесіди Галіфакса з Гітлером в Оберзальцберзі 19 листопада 1937р. свідчить, що уряд Чемберлена був готовий надати Німеччині „волю рук у Східній Європі”, але за умови, що Німеччина пообіцяє здійснювати перекроювання політичної карти Європи у свою користь мирним шляхом і поступово. Під цим малося на увазі, що Гітлер зобов'яжеться погоджувати з Англією свої загарбницькі задуми по відношенню до Австрії, Чехословаччини і Данцига.
Незабаром після цієї бесіди Галіфакса з Гітлером англійський уряд запросив в Лондон французького прем'єр-міністра Шотана й міністра закордонних справ Дельбоса. Останнім було заявлено, що підтримка, яку Франція має падати Чехословаччині за пактом про взаємодопомогу, виходить далеко за межі того, що схвалюється в Англії. Таким чином, уряд Чемберлена почав натискати на Францію з метою її відмови від зобов'язань по пакту про взаємодопомогу із Чехословаччиною. У Лондоні не без підстав вважали, що пакти про взаємодопомогу, які мала Чехословаччина із Францією й СРСР, зміцнювали її міжнародні позиції й тому уряд Чемберлена проводив тактику, спрямовану на підрив цих пактів.
Напередодні Другої світової світи проводилась політика пособництва гітлерівській агресії в Європі, яка мала на меті не тільки „умиротворити” Гітлера й направити агресію фашистської Німеччини на схід, але й домогтися ізоляції Радянського Союзу. Насправді ж ця політика тільки допомагала Німеччині укріпити свої позиції на арені міжнародних відносин.
29 вересня 1938 р. була скликана так звана Мюнхенська конференція. На цій конференції Даладье й Чемберлен без участі представників Чехословаччини підписали договір з Гітлером і Муссоліні. По Мюнхенській згоді Гітлер домігся здійснення всіх своїх вимог, що пред'являв до Чехословаччини: розчленовування цієї країни й приєднання Судетськой області до Німеччини. Також Мюнхенська угода містила зобов'язання Англії й Франції брати участь в „міжнародних гарантіях” нових чехословацьких границь, визначення яких входило в компетенцію „міжнародної комісії”. Гітлер зі своєї сторони приймав зобов'язання поважати недоторканність нових границь чехословацької держави.
У результаті розчленовування Чехословаччина втратила майже 1/5 своєї території, близько 1/4 населення й втратила майже половини своєї важкої промисловості. Мюнхенська угода була цинічним зрадництвом Чехословаччини з боку Англії й Франції. Після Мюнхена стало очевидним, що французький уряд не виконує своїх зобов'язань по союзних договорах. Це стосувалось в першу чергу франко-польського союзу й радянсько-французького договору про взаємодопомогу 1935р. І, дійсно, у Парижі збиралися в самі короткі строки денонсувати всі угоди, укладені Францією, а особливо франко-польські угоди й радянсько-французький пакт про взаємну допомогу. У Парижі навіть не приховували старання зіштовхнути Німеччину з Радянським Союзом.
Ще більш активно виношувалися такі плани в Лондоні. Чемберлен сподівався, що після Мюнхена Німеччина направить свої агресивні наміри проти СРСР. Країнам, учасницям Мюнхенської угоди, здавалося, що обраний ними політичний курс тріумфує: Гітлер от-от рушить в похід на Радянський Союз. Але 15 березня 1939р. Гітлер досить виразно показав, що він не вважається ні з Англією, ні із Францією, ні з тими зобов'язаннями, які він перед ними прийняв. Німецькі війська раптово вторгнулися в Чехословаччину, повністю її окупували й ліквідували як державу.
Таким чином, країни Заходу не були другорядними у планах Гітлера. Він всіляко використовував їх для досягнення своєї мети. Маніпулюючи прагненням Франції та Англії зіштовхнути у війні Німеччину із СРСР, Гітлер проводив активні заходи по озброєнню країни, готуючись до війни не тільки з СРСР. Саме таким способом Франція та Англія готували Німеччину до війни із собою. Все це є результатом чітко спланованої та продуманої зовнішньої політики Гітлера.
Розділ ІІІ Вісь „Рим - Берлін - Токіо ”
Страницы: 1, 2, 3, 4
