В Нідерландах зберігається сильний вплив на всі рівні системи освіти з боку церкви, але єдинім законним державним органом управління навчальними закладами є Міністерство освіти, мистецтв та науки. Вищу освіту дають державні, муніципальні, "вільні" релігійні (протестантський та католицькій) університети та фахові інститути. Термін навчання складає від 4 до 7 років.
В Німеччині не існує федерального просвітницького законодавства та органа управління освітою. Органом регуляції та методичних консультацій є постійна Конференція міністрів культів, яка відає процесами просвіти і має Секретаріат з 3-ма комітетами: по вищій школі і науковим закладам, по середній і професійній школі і по культурі. В межах окремих земель управління здійснюється Міністерствами освіти або культів, в землях-городах - управління Сенату. Термін навчання в університетах складає 4 - 5 років. Навчання в університетах безкоштовне, яке було введено внаслідок загостреної потреби держави в кадрах вищої кваліфікації.
У Франції державна система просвіти відповідно зі законодавством відокремлена від церкви. Але існують і приватні навчальні заклади, більшість з яких є католицькими. При цьому держава фінансує і приватні заклади. В державних же навчальних закладах існують посади духовників для здійснення релігійного виховання учнів. Коледжами у Франції називаються неповні середні школи. Середня школа називається ліцеєм. Також існують професійні технічні коледжі та ліцеї. Навчання у всіх типах державних навчальних закладів безкоштовне. Керує всіма навчальними закладами Міністерство національної освіти. Територія Франції розподілена на 19 навчальних округів (Академій). До кожного з яких входить по декілька департаментів. Головою Академії є ректор, якій є водночас ректором місцевого університету або деканом одного з його факультетів. Вища освіта дається в університетах і так званих "великих школах". Крім державних, існують також 5 католицьких університетів. Термін навчання складає від 3 - 4 до 5 - 6 років.
Після закінчення університетів випускник може готуватися та складати іспит на звання агреже - викладача ліцею, або два роки веде наукову роботу і отримує після її захисту ступень доктора університету. Після захисту дисертації іншого виду присуджується вища вчена ступінь - державна ступінь доктора наук.
Також у Франції існує розгалужена сіть "великих шкіл" - фахових вищих навчальних закладів, які знаходяться у веденні окремих міністерств та відомств. Туди, як правило, приймають осіб із практичним стажем роботи за фахом, існують значніконкурси.
Особливе місце середи вищих навчальних закладів займає Коллеж де Франс. В цьому закладі найкращі вчені держави викладають всі сучасні науки гуманітарного і природничого циклу. Коллеж де Франс користується широким самоуправлінням, не має стабільних державних навчальних планів та програм. Вхід на лекції вільний. По закінченні цього закладу не складаються іспиті, не видаються дипломи, не присвоюються вчені ступені. Слухачі, які регулярно навчалися, отримують про це довідку.
Розмаїття європейських систем вищої освіти доповнюється ще і такими рисами. Ступінь бакалавра мають тільки 3 із європейських країн, магістра - 4 країни. В Швеції існує 2 різних типи документів, які видаються після закінчення університетів, в Німеччині і Нідерландах - по 5 типів, в Великобританії, Італії - до 14 типів, у Франції - до 23 типів.
Значні відмінності існують в системах оцінювання якості знань. Так, у Франції та в Португалії діє 20-бальна шкала від 1 мінімального до 20 максимальних балів, в Німеччині - 5-ти бальна від 5 мінімальних до 1 максимального, в Іспанії і Нідерландах - 10-ти бальна від 1 до 10.
Після прийняття Сорбоннської декларації відбулися гарячі дискусії з проблем сумісності та гармонізації у вищій освіті. Було багато збентежених відгуків з приводу прийняття системи вищої освіти, що передбачає 3-, 5- і 8річні терміни навчання, хоча формально Декларація цього не рекомендувала. Також висловлювались занепокоєння щодо намагань нав'язати єдину модель, яка загрожуватиме різноманіттю вищої освіти Європи. Ситуація з відмінностями національних систем освіти настільки складна, що може кваліфікуватися як хаос. Неспівпадіння ступенів, інституцій і систем є єдиною найбільшою перепоною мобільності європейської вищої освіти. Не існує 3-, 5- і 8-річної моделі вищої освіти. Багато країн мають одно-, дворічні програми, перші ступені (традиційні або нововведені), що передбачають навчання протягом 3-4 років.
Деякі країни проводять взаємно погоджені реформи вищої освіти. Вони віддають перевагу коротшим навчальним циклам (скорочення тривалості занять, впровадження перших ступенів у системи, де цього не було), двоступеневим структурам (впровадження навчальних циклів на здобуття ступеня "бакалавр" і "магістр" замість довготривалих навчальних циклів, що передбачають здобуття кваліфікації тільки після 5, 6 або навіть 7 років навчання), розвитку системи заліків, зовнішньому оцінюванню, більшій автономії у поєднанні з більшою підзвітністю. Іншою тенденцією є розмивання кордонів між університетом і неуніверситетським сектором (надання деяким інституціям університетських прав, установлення тісніших зв'язків між двома секторами).
Не існуєє стандартної 8-річної моделі навчання для здобуття ступеня "доктор наук". Але дуже поширений 5-річний цикл навчання для одержання ступеня "магістру". Також не існує готової для запозичення зовнішньої моделі здобуття вищої освіти. Як наслідок, Європі слід створювати свою власну модель, яка відповідатиме її культурним та освітнім потребам.
3. Основні історичні етапи "Болонського процесу"
Хронологію Болонського процесу прийнято вести від 1997 року, коли під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання переліку кваліфікацій, які присвоюються на території Європи в системі вищій освіти при закінченні навчального закладу. Ця конвенція була підписана 43 країнами (Україною в тому числі).
25 травня 1998 р. в Парижі міністри освіти 4-х країн (Франції, Італії, Великої Британії і Німеччини) підписали так звану Сорбонську декларацію. Європа "повинна стати також в Європою знань", - стверджувалося в цьому документі. Людство неухильно йде "до періоду істотних змін в освіті й умовах праці, до розмаїтості шляхів становлення фахової карєри з очевидною необхідністю навчання й підготовки протягом усього життя. Ми заборгували нашим учням (і нашому суспільству в цілому) систему вищої освіти, у якій їм давалися б кращі можливості шукати й знаходити галузі, в котрих вони мали б перевагу перед іншими людьми". ("Спільна декларація про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти"). В декларації були визначені таке завдання для спільноти вищих навчальних закладів:
- створення відкритого європейського простору вищої освіти, якій має стати більш конкурентноспроможнім на світовому ринку освітніх послуг;
- створення системи вищій освіти, в котрій для міжнародного порівняння і еквівалентності повинні існувати два основних цикли: доступеневий і післяступеневий;
- досягнення новизни і гнучкості системи через використання семестрів і кредитів аналогічно схемі ECTS. Це забезпечує перевірку правильності отриманих кредитів для тих, хто вибирає початкову освіту або продовження навчання в університетах, і тих, хто хотів би одержати ступінь у будь-який зручний для себе час протягом життя;
- студенти доступеневого циклу мусять мати доступ до диверсифіковних програм, що сприяють можливості отримання міждисциплінових занять, розвитку знання іноземних мов і використання нових інформаційних технологій. Перший цикл відповідає сумірному рівневі кваліфікації;
- у післяступеневому циклі мусить бути вибір між більш короткою за тривалістю програмою отримання ступеня магістра і більш тривалою програмою одержання докторського ступеня з можливістю переходу від однієї програми до іншої;
- студенти обох циклів мають заохочуватися до навчання принаймні на протязі одного семестру в університетах поза межами своєї власної країни;
- водночас усе більша кількість викладацького і дослідницького персоналу повинна працювати в європейських країнах, відмінних від своєї власної;
- прогресивна гармонізація всіх ступенів і циклів навчання досягається через зміцнення вже існуючого досвіду, спільні дипломи, експериментальні ініціативи і діалог із усіма зацікавленими особами;
- всі європейські університети закликаються обєднатися для підсилення становища Європи у світі через плавно регульоване поліпшення й модифікацію освіти для своїх громадян.
В березні 1999 р. в м. Веймар (Німеччина) відбулась зустріч генеральних директорів ЄС і керівництва Ради ректорів європейських країн для обговорення проблем акредитації і оцінки у вищий школі.
В травні 1999 р. опубліковано звіт "Тенденції у вищій освіті - 1", підготовлений Конфедерацією Рад ректорів країн, які входять в Євросоюз (EU), при фінансовій підтримці EU.
18 - 19 червня 1999 р. в м. Болонья (Італія) відбулася Перша зустріч європейських міністрів, які відповідають за вищу освіту, було прийнято спільну декларацію. В цій декларації підтверджено необхідність підтримувати рішення, які було зазначено в Сорбонської декларації, та поглиблювати координацію спільної діяльності. Для створення Зони європейської вищої освіти визначено такі цілі:
- затвердження загальноприйнятної та порівнянної системи вчених ступенів, у тому числі шляхом запровадження додатка до диплома, з метою сприяння працевлаштуванню європейських громадян і міжнародній конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти;
- запровадження системи на основі двох ключових навчальних циклів: додипломного та післядипломного. Доступ до другого циклу навчання потребуватиме успішного завершення першого, який має тривати щонайменше три роки. Учений ступінь, що присвоюється після завершення першого циклу, на європейському ринку праці сприйматиметься як відповідний рівень кваліфікації. Кінцевим результатом другого навчального циклу має бути вчений ступінь магістра та/або кандидата наук, як у багатьох європейських країнах;
- створення системи кредитів на зразок Європейської системи трансферу оцінок (ЕСТS) як відповідного засобу сприяння більшій мобільності студентів. Кредити можуть бути отримані також поза межами вищих навчальних закладів, включаючи постійне навчання, за умови їхнього визнання з боку відповідного університету-отримувача;
- сприяння мобільності через усунення перешкод на шляху ефективного використання права на вільне пересування з безпосередньою метою: забезпечення студентам доступу до навчальних можливостей, а також до відповідних послуг;
- забезпечення визнання та зарахування часу, який учитель, дослідник чи член адміністративного персоналу провів у європейському навчальному закладі, досліджуючи, викладаючи та виконуючи відповідну своєму фахові роботу, зі збереженням їхніх законних прав;
- сприяння європейському співробітництву щодо забезпечення якості освіти з метою вироблення порівняльних критеріїв і методологій;
- просування необхідних європейських стандартів у галузі вищої освіти, зокрема щодо розробки навчальних планів, співробітництва між освітніми закладами, схем мобільності й інтегрованих навчальних, дослідних і виховних програм.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
