К.Д. Ушинський зазначає: „У мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози - весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної природи..." [63, 123].
На думку вченого, „цей незвичайний педагог - рідна мова - не тільки навчає багато чого, а й навчає напрочуд легко, за якимсь недосяжно полегшеним методом" [63, 124].
Займаючись проблемою мовної освіти, В.О. Сухомлинський виявив свою позицію щодо місця й значущості рідної мови в навчанні підростаючого покоління та у формуванні й становленні особистості. Рідній мові він надавав першорядного значення в системі шкільних предметів. Це означає, що успішне оволодіння рідною мовою позитивно впливає на засвоєння знань з інших наук.
За переконанням педагога, марно думати, що учень, не знаючи рідної мови, зможе вправно використовувати іншу. Звертаючись до учнів та молоді, писав: „Знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу - рідну українську мову. Це мова великого народу, великої культури” [58, 34].В.О. Сухомлинський, вперше у методиці української мови, запровадив „уроки мислення” серед природи, яка є основним джерелом думки, школою розвитку розумових здібностей. Спостерігаючи за життям природи, працею людей, у школяра є можливість висловити на уроці думки про те, що бачить, досліджує, робить.
Багато уваги вчений приділяв проблемі модернізації методів навчання мови, що згодом набула особливої актуальності: проведення доказової розповіді, пояснення, евристичної бесіди, спостережень над фактами й явищами живої мови, застосування пізнавальних та проблемних завдань і запитань, конструктивних і творчих вправ, удосконалення самостійної роботи учнів з підручником, книжкою [40, 64].
За В.О. Сухомлинським, мова - духовне багатство народу. „Скільки я знаю мов, стільки разів я людина”, - говорить народна мудрість. Та багатство, втілене в скарбниці мов інших народів, лишається для людини неприступним, якщо вона не оволоділа рідного мовою, не відчула її краси. Чим глибше людина знає тонкощі рідної мови, тим тонша її сприйнятливість до гри відтінків рідного слова, тим більше підготовлений її розум до оволодіння мовами інших народів, тим активніше сприймає серце її красу слова [57, 201].
В.О. Сухомлинський прагнув до того, щоб багатство рідної мови було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя. „Подорожуючи” до живого джерела думки і слова, він домагався, щоб вихованці пізнавали одночасно емоційні, естетичні, смислові відтінки українського слова, щоб вони відчували красу мови, дбайливо ставились до слова, дбали про її чистоту.
Найважливішим засобом впливу на дитину, облагороджування її почуттів, душі, думок, переживань є краса й велич, сила й виразність рідного слова. Роль цього засобу в початковій школі, де кожна зустріч з новим явищем навколишнього світу пробуджує в серцях дітей почуття захоплення, неможливо переоцінити. Відчуваючи, переживаючи красу побаченого й почутого, діти сприймали найтонші відтінки слова, і через слово краса входила в їхні душі. У дітей з'являлося бажання передати свої почуття і переживання, розповісти про красу. Діти складали твори. Ці твори - найважливіша форма роботи з розвитку мови й думки [57, 202].
Історико-логічний аналіз літератури дозволяє стверджувати, що ідея розвитку зв'язного мовлення завжди признавалася вітчизняними дослідниками.
60-70-ті роки XX століття стали переломними в організації досліджень з цієї проблеми в зв'язку з посиленням уваги до процесуального аспекту навчання зв'язного мовлення. Значний вклад в методику розвитку мовлення школярів у 70-80-ті роки було внесено дослідженнями Т.О. Ладиженської, М.Р. Львова, Т.Г. Рамзаєвої, Л.П. Федоренко, Г.А. Фомичової. У ці роки активізувалася робота з розвитку зв'язного мовлення у зв'язку з переходом на новий зміст навчання в чотирирічній початковій школі, яка стала співіснувати поряд із трирічною. Розширилися дослідження з проблеми організації процесу розвитку зв'язного мовлення молодших школярів, визначено склад комунікативних умінь на основі теорії мовленнєвої діяльності О.О. Леонтьева і вчення про механізми мовлення М.І. Жинкіна.
К.С. Баринова вважає, що зв'язне мовлення - це мовлення змістовне, тематично спрямоване, логічно послідовне, оформлене відповідно чинних у даній мові норм, а також мети і умов мовленнєвої комунікації. Розвивати мовлення, - підкреслює вона, - це значить безперервно удосконалювати уміння користуватися мовними засобами в процесі говоріння, доводити їх до такого рівня, за якого засоби вираження думки використовуються тим, хто говорить або пише, за законами даної мови [12, 3].
Принципово важливим для розвитку зв'язного мовлення є роботи Т.О. Ладиженської, під керівництвом якої створено варіант змісту навчання зв'язного мовлення на основі функціонально-смислових характеристик зв'язного тексту та врахування реального рівня мовленнєвого розвитку 6-7-річних дітей. Авторка підкреслювала головну роль розвитку мовлення, яке виступає як змістом роботи з рідної мови, так і результатом цієї роботи.
Розвиток мовлення органічно з'єднує усі частини навчального предмета - рідної мови (Т.О. Ладиженська, В.М. Максимова, М.С. Рождественський, М.М. Ушаков, Л.П. Федоренко, Г.О. Фомічова).
Українська дослідниця Л.О. Варзацька, розглядаючи загальне поняття зв'язного мовлення, аналізує застосування цього терміну: На її думку, „зв'язне мовлення вживається у трьох значеннях: по-перше, це процес, діяльність мовця, слухача, послідовний виклад або сприймання думок, знань однією особою; по-друге, зв'язним мовленням називають також продукт цієї діяльності - текст (висловлювання), характерними ознаками якого є смислова та структурна єдність, тобто взаємозв'язок окремих його частин. І Насамкінець, зв'язне мовлення - розділ методичної науки, що ставить своїм завданням учити дітей розуміти, відтворювати і будувати висловлювання з огляду на мету, умови спілкування, дотримуючись норм української літературної мови” [12, 6-7].
Дидактичний аспект проблеми збагачується результатами досліджень про взаємозв'язок молодших школярів, які представлені в наукових працях Л.С. Виготського, Л.В. Занкова, Г.С. Костюка, Н.О. Менчинської, В.О. Сухом-линського. Результати психолого-педагогічних А.М. Алексюка, В.В. Давидова, Г.С. Костюка, І.Я. Лернера, В.Ф. Паламарчук, М.М. Скаткіна, О.Я. Савченко, Д.Б. Ельконіна дають можливість уточнити, розширити уявлення про засоби керівництва процесом розвитку мовлення учнів молодшого шкільного віку.
Зміст роботи з розвитку зв'язного мовлення найбільш повно відображено в програмі „Навчання грамоти і розвитку мовлення” для першокласників. У програмах інших навчальних предметів питанням розвитку мовлення приділена увага тільки в зв'язку із засвоєнням конкретного змісту.
„У силу того, - зазначає А.С. Зимульдінова, що процес розвитку мовлення усвідомлюється як важливий аспект в оволодінні школярами вмінням учитися, ми вважаємо його загально дидактичною проблемою" [32, 18].
Аналіз літератури і педагогічної практики показав, що у вирішенні проблеми розвитку мовлення переважає однобічний підхід.
Однією із причин, що обмежують загальнопедагогічну спрямованість цього питання, і тут ми безперечно погоджуємося із зауваженнями А.С. Зимульдінової, є відсутність досліджень, у яких розкривався б процес цілісного розвитку зв'язного мовлення учнів з урахуванням особливостей організації навчальної діяльності в різних вікових періодах. Ефективне вирішення цієї проблеми вимагає як теоретичної, так і практичної розробок на основі змістового, мотиваційного та операціонального компонентів процесу навчання [32, 18].
Як відомо, на розвиток зв'язного мовлення впливає багато факторів: мовленнєве середовище, спілкування з однолітками, слухання радіо і телепередач, перегляд відеофільмів тощо. Однак вирішальне значення у формуванні такої інтегративної якості; як зв'язне мовлення, має навчальний процес, оскільки зв'язне літературне мовлення - „продукт цілеспрямованого систематичного навчання” (Л.О. Варзацька, М.С. Вашуленко, А.П. Каніщенко, Т.О. Ладиженська, Н.Ф. Скрипченко, О.Я. Савченко, Л.П. Федоренко, Г.О. Фомічова).
Не менш суттєвим є й таке положення: в дидактико-методичних дослідженнях, що стосується розвитку зв'язного мовлення учнів молодшого шкільного віку, накопичено ряд прийомів, які можна реалізувати в нових умовах навчання - на новому віковому контингенті дітей і новому змістові. Вони відрізняються тим, що на всіх уроках превалюють постійні взаємозворотні зв'язки учителя й учнів, стимулюється рівень сприйняття й осмислення отримуваної навчальної інформації. Це особливо актуально, оскільки на уроці молодші школярі не тільки мають справу з готовим текстом, але й самостійно його конструюють.
Таким чином, важливість вирішення проблеми розвитку комунікативних умінь зростає у зв'язку з організацією систематичного навчання дітей шестирічного віку в школі, з дидактико-методичним забезпеченням роботи чотирирічної початкової школи.
Потребують дослідження різноманітних аспектів проблеми формування зв'язного мовлення дітей дошкільного та молодшого шкільного віку в педагогічній, психологічній та лінгвістичній літературі і педагогічному досвіді; гостро стоїть потреба визначити дидактичні особливості ефективного керівництва процесом розвитку зв'язного мовлення учнів молодших класів; що допоможе виявити рівні розвитку зв'язного мовлення школярів у залежності від засобів керівництва цим процесом.
Страницы: 1, 2, 3, 4