З історичного досвіду і сучасної дійсності, як і з вимог самого життя, переконуємося що нові підходи до навчання і виховання поколінь, чого вимагає розбудова національної школи, а в ній - літературна освіта, будуть плідними тільки в спільній творчій праці педагога з вихованцями над освоєнням невичерпної національної спадщини. Результативність же її визначальною мірою залежить від осягнення всього шляху боротьби за національну школу, становлення і розвитку в ній духовної основи народу, «духовного вираження» особистості рідного слова.
Впродовж усього шляху боротьби українського народу за рідне слово в рідній школі його національні бажання дедалі більше зливалися з загальнолюдськими прагненнями, що й становить історико-суспільну основу концепції національної школи.
Мова - унікальне явище, важливий засіб спілкування і впливу, збереження й засвоєння знань, скарбниця духовної культури народу, основна форма прояву національної свідомості, предмет особливої гордості її носіїв. Ф.І. Буслаєв писав: «Рідна мова так зрослася з особистістю кожного, що навчити її - означає розвивати духовні здібності» [8, 3].
Рідній мові належить чи не найважливіша роль у формуванні особистості, рідною вважається мова всієї нації, мова предків, що пов'язує людину з її народом^ попередніми поколіннями, їх духовним багатством [31, 120]. Значення рідної мови важко переоцінити. Людина вбирає в себе мову з молоком матері, завдяки рідній мові дитина пізнає світ, формується як особистість, як громадянин України. Справді, «надзвичайно важливо, щоб кожний сучасник усвідомив, що рівень володіння мовою є виміром духовності людини та суспільства, отже - виміром загального поступу», - зазначала А.Д. Дейкіна [1,3].
Великого значення вивченню української мови надавав К.Д. Ушинський: «Вільне володіння рідною мовою сприяє розумовому й загальному розвиткові дітей, успішному засвоєнню інших предметів, формуванню їхньої національної свідомості, української ментальності, моральних переконань [66, 16].
Тому засвоєння рідної мови здійснюється, починаючи з осмислення суті слів УКРАЇНА, УКРАЇНЕЦЬ, КИЇВСЬКА РУСЬ, КОЗАК, ЗАПОРІЗЬКА СІЧ, РІДНА МОВА. Повернення духовності, генетичної пам'яті народу починається з вивчення рідної мови.
Роль шкільного курсу української мови у формуванні особистості, свідомого й активного громадянина незалежної України важко переоцінити. Адже вивчення мови-то поглиблене пізнання народу, ознайомлення з його етнічним корінням, витоками духовності, менталітетом та разом з тим самоаналіз, пізнання кожним себе. Однак можливості виховання у школярів почуття національної гідності, самосвідомості, закладені в предметові навчання, необхідно вдумливо реалізувати, для чого під час підготовки учителем кожного уроку має бути присутня ідея такого виховання.
Особливо великі виховні можливості закладені в розділі «Загальні відомості про мову». Цей розділ має давати знання з найактуальніших питань життя і функціонування української мови, систему теоретичних відомостей, необхідних для самостійного усвідомлення трактування лінгвістичних проблем, розв'язання мовних питань, які постають перед людиною в нашому суспільстві.
Цей розділ охоплює три основні теми:
Мова як суспільне явище.
Українська мова - національна мова українського народу.
Українська літературна мова.
Працюючи над первою темою, школярі передусім ознайомлюються з роллю рідної мови в житті народу і кожного його представника. Основна увага при цьому загострюється на багатогранності і важливості функцій, які виконує мова. Усвідомлення суті не тільки комунікативної, а й гносеологічної, мислетворчої, експресивної, естетичної, культуроносної та ін. Функції суттєво позначаються на розумінні ролі рідної мови і ставлення до неї учнів.
Надзвичайно важливою для загальної лінгвостилістичної освіти і виховання національне свідомих громадян України є друга тема. Випускники школи повинні мати всебічні ґрунтовні знання про національну мову свого народу - її походження, розвиток, поширення, місце серед інших мов світу. Школярі мають ознайомитись із довгою історією лінгвоциду щодо української мови, основними методами його проведення (офіційна заборона, невизнання статусу самостійної мови, зневажливе ставлення до мови і її носіїв, звуження сфери функціонування, асиміляція, освіта чужою мовою). Такі знання створюють грунт для правильного розуміння мовних проблем, розвіють міф про другосортність української мови, розвінчуватимуть яничарство і манкурство.
Вивчаючи відомості про українську літературну мову, школярі з'ясовують поняття літературної мови, особливості її функціонування. Утвердженню національної самосвідомості сприяє докладна інформація про становлення і розвиток української літературної мови. Учні повинні знати, що витоки її сягають часів Київської Русі, високого рівня розвитку в усіх стилях вона досягла в період української державності (ХУІ-ХУП ст.), а нова, сучасна українська літературна мова склалась і розвивалась в умовах репресії, коли перебувала під забороною. Школярі мають знати укази, циркуляри, рішення і постанови, які частково, або й повністю забороняли друковане українське слово, понижували статус, або й зовсім не визнавали існування української мови. Важливим у плані, як пізнавальному, так і виховному є ознайомлення школярів із бурхливим відродженням української мови в 20-ті р.р., коли вона почала функціонувати в усіх сферах суспільного життя, з русифікаторською політикою 30-80-х р.р. і станом літературної мови сьогодні. Проте, яке значення має українська літературна мова для формування національної свідомості добре сказати словами І. Огієнка: «Літературна мова-то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша її основа» [47, 12].
В старші класи приходять учні із сформульованими знаннями з рідної мови, тому навчання мови слід будувати так, щоб не просто повторювати вивчений раніше матеріал, а, враховуючи рівень підготовки старшокласників, поглиблювати, розширювати знання з мови, щоб учні, удосконалюючи свою мовну і мовленнєву компетенцію, збагачувались духовно. Це можливо за умов урахування інтегруючих факторів у змісті навчання мови й літератури.
Словесність є інтегрованим курсом, який дозволяє глибше пізнати слово і через нього самий дух народу, його національні риси. В основі курсу передбачено тісний зв'язок між вивченням мови і літератури через роботу з текстами (уривками художніх творів), при вивченні мовних одиниць і категорій, що вивчаються в старших класах.
Особлива роль у формуванні національної свідомості учнів належить аналізу текстів. Текст становить собою сукупність речень, пов'язаних змістом і лексико-граматичними засобами [17, 108], тому аналіз його в єдності змісту й форми дає можливість показати звукову красу української мови, формувати до слова, його значення, вчити дітей читати, слухати, говорити й писати рідною мовою. Учні засвоюють мовні явища в тексті не відірвано від життя, а знову й знову переосмислюють їх з погляду формування національної свідомості.
Уроки словесності повинні допомогти учням через рідне слово пізнати себе в своїй природній індивідуальності, допомогти полюбити рідне слово, його глибину, усвідомити мову в цілісності буття народу, його національної природи, розвинути відчуття особистісної відповідальності за рідну мову і усвідомлення своєї причетності до того, що відбувається з нею, до процесів її розвитку. Осмислення яскравих в мовному і смисловому відношенні текстів дозволяє разом з вивченням мовних одиниць впливати на свідомість учнів, їх поведінку, формувати переконання.
Можливості інтегрування навчальних предметів дуже широкі. Тому необхідно використовувати їх у роботі зі старшокласниками. Дуже чітко підводять нас до цієї думки автор «Концепції мовної освіти в Україні» Біляєва О.М., Вашуленко М.С., Плахотник В.М., передбачаючи таку інтеграцію предметів. Формування національної свідомості визначено як одне з основних положень «Стандарту мовної освіти», орієнтуючи вчителя-словесника на навчання мови в старших класах на основі набутих знань у процесі проведення аспектних і нестандартних типів уроків. Такими можуть бути уроки-лекції, диспути, уроки-колоквіуми, уроки-практикуми, уроки-семінари. Забезпечують їх організацію можливість інтеграції предметів, введення елементів нової для школи дисципліни - риторики, удосконалення знань з культури мовлення і стилістики, формування комунікативних умінь і навичок. Тому навчання рідної мови в середній школі має бути підпорядковане «комунікативно-прагматичній меті» [28, 29]. Це сприятиме вихованню розвиненої мовної особистості, духовно багатої і гідної свого народу.
Вивчення української мови має підпорядковуватися потребам формування національно-мовної особистості, такої, що не тільки знає українську мову, вільно володіє нею, а й здатна творчо самовиражатись нею, пропагувати її, захищати й розвивати, тобто ставитись до неї свідомо з почуттям відповідальності.
Викладання української мови повинне забезпечити формування таких рис національно-свідомої особистості, як мовна стійкість та почуття мовного обов'язку. Мовна стійкість закладається у національно-свідомій родині, далі повинна розвиватись й закріплюватися системою освіти у школі. Мовна стійкість ґрунтується на соціальній стабільності мовців та політичній стабільності держави, вона ж і сприяє політичній стабільності держави, бо формує національний світогляд громадянина суверенної держави. Українською є держава тому, що є україномовні громадяни з національною українською свідомістю. Всі розмови про другу, третю, п'яту державні мови є «позичкою чужих речей», яка не розв'язує проблеми, а заплутує. У громадян, що одержують освіту державною українською мовою, повинне виховуватися почуття мовного обов'язку користуватися нею у всіх сферах суспільно-виробничого життя, пропагувати державну мову, поширювати знання про український народ і Україну.
Формування національної свідомості в процесі викладання української мови є комплексною проблемою, яка реалізується в кількох напрямах. Перший з них - це більша, ніж досі, увага до функціонального аспекту мови, до стилістики, що вивчає мову, як код національної культури, мову в її суспільному використанні, мовні функції, мовні явища і позамовні причини їх, мовця і мовну діяльність, стилістичну систему і її національні джерела, функціональні стилі, образні засоби мови, які переважно є суто національними.
Другий - це визначення у ставленні до говірок, діалектів, наріч. Досі методика орієнтувала вчителя української мови на боротьбу з діалектизмами, взагалі з народною живою мовою, а між тим зв'язок з рідним краєм, селом, домівкою, учень, а з часом і дорослий тримає через оте особливе домашнє слово. І ніщо його не гріє так, і не западає в свідомості так, як рідне мамине чи бабусине специфічне, говіркове слово. Вивчаючи у школі, як культурний код літературну мову, треба б не виганяти діалектизми, а відмежовувати від літературної норми і знаходити їм місце в доречному побутовому чи художньому спілкуванні, пам'ятаючи, що вони є живими джерелами збагачення літературної мови, без яких вона залишається без майбутнього. Третій - це зв'язок мови з літературою. Після вивчення кожного літературного твору в активній мові дітей залишається слід слова, образні вирази, афоризми, уривки з цього твору. А на уроках літератури повинен бути культ красивого слова, слова - національного образу, національного символу. Четвертий - це українознавча основа всього процесу викладання, українознавчий матеріал. За словами висловами, граматичними формами і конструкціями учні й студенти мають відчувати національну специфіку мови, мовну картину світу, зумовлену ментальністю українського народу.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14
