Дослідження проблем національного виховання
У дослідженні проблем національного виховання осмислення культури як символу буття людського духу має принципове значення. Саме воно дозволяє вести мову про культуру як чинник націотворення, адже сучасне розуміння нації як духовної засади грунтується на майже двохсотлітній філософській традиції «ототожнення нації з усією її духовною культурою в цілому, як Ідеальною Іпостассю цієї нації» [3, с.ЗО]. У свою чергу, націотворчии рух з необхідністю постає перед проблемою національного виховання і ставить перед собою завдання формування національної свідомості та самосвідомості, що безпосередньо торкається перебудови сфери духу І переосмислення культурних цінностей.
Процеси духовного оновлення завжди пов'язані з напруженим пошуком глибинних духовних засад людського буття. В наш час цей пошук концентрується в глобальній, першорядній проблемі сучасності - проблемі духовності. Саме ця проблема виходить на перший план національного відродження як проблема морально-гуманістичного ядра культури, завдяки якому культуру називають сьогодні рятівницею людства, чинником, що визначає прогрес цивілізації та її долю.
Проблема духовності як «специфічно людської здатності до самовизначення, самотворчості», як «надутилітарно ціннісного змісту І спрямованості людської життєдіяльності» (І.В. Степаненко) постає сьогодні невідкладним завданням виховання духовно зрілої, самодостатньої особистості. Якщо ж розглядати духовність у контексті програми націотворення, то вона може бути визначена як історично сформований, смислоутворюючий, ціннісно-інтенціональний екзистенціал, що забезпечує і спрямовує процес самовідродження, саморозвитку, самореалізації та самозбереження нації в умовах як зовнішньої, так I внутрішньої детермінації соціокультурної динаміки.
Отже, виховання духовності -- невідкладне завдання національної розбудови, важливість якого для сьогоденної України важко переоцінити, адже помаранчевий сплеск національного духу чітко визначив пріоритетні виміри сучасного державо-1 націотворення. Романтичні революційні гасла дуже швидко переросли в філософськи забарвлені програмно-урядові I окреслили найсуттєвіші складові поняття духовності -- справедливість та віру, честь та гідність, відповідальність, духовне єднання, патріотизм, жертовність в ім'я Батьківщини, відновлення втрачених національних та державницьких святинь, відданість роду та заповітам пращурів, національну ідентичність духовної культури, національну самоідентифікацію особистості (належність до українства), толерантність, милосердя, самоповагу та повагу До Іншого.
Ряд цей, безумовно, не може бути обмеженим, недоцільним є й саме завдання повної констатації складових духовності як феномену багатоаспектного, відкритого й принципово невичерпного. Мова йде, передусім, про комплексність підходу до формування певних принципів, а можливо й законів, дотримання яких дозволило 6 назвати українську націю I українську людину духовно зрілими суб'єктами культурно-історичного процесу, здатними до повноцінного життя, до активної реалізації свого творчого потенціалу, багатого, а головне, унікального досвіду.
Формування цих принципів I законів повинне стати головною метою національного виховання як унікального комплексу «плекання вольових розмаїтих якостей, що забезпечують Існування, діяльність і поступ нації у суцвітті світової цивілізації» [1, с.21]. Проте Ідея ця не нова, що підтверджується зверненням до вітчизняних історико-філософських експлікацій націотворчих аспектів духовності, де проблема національного виховання розглядається через низку константних понять національного духу, національної свідомості й самосвідомості, національної ідеї та національної культури.
Проблему нації й національного (в тому числі й національного виховання) у вітчизняному гуманітарному просторі вперше яскраво висвітлила романтична хвиля осмислення дійсності, яка гостро поставила питання, що стосуються національного духу і національної самосвідомості, національної самоідентифікації особистості І культурної самоідентифікації нації. Виникнення цих питань започатковує в Україні традицію розробки національної ідеї як форми усвідомлення своєї причетності до національної спільноти і усвідомлення власної нації як суб'єкта всесвітньо-історичного процесу розвитку культури. Осмислення національної Ідеї стає сферою реалізації потреби пізнання духу народу, сферою усвідомлення найвищих духовних потреб української людини I української нації, духовним джерелом самовідродження нації I впливовим чинником національного виховання.
Уже видатні діячі Кирило-Мефодіївського товариства спрямували проблематику духовності в русло роздумів над відродженням національної самосвідомості, над створенням культурного образу України, над усвідомленням національної специфіки українського народу, його національного духу. Так, Микола Костомаров, який вимальовує свій погляд на Україну і її місце в світі через ствердження самості українського народу, неповторності рис, що визначають його характер і мову, зазначав, що грунтом дослідження української історії та культури має стати пізнання першоджерел культурно-історичного розвитку нації -- її «народного духу», що визначає неповторне національне обличчя.
Усе своє життя присвятив ідеї України і проблемі формування національної самосвідомості українського народу І Пантелеймон Куліш, який у своїй концепції національної культури підкреслював провідну роль культурної діяльності у пробудженні вічних культурних цінностей I традицій, які формують душу народу, прагнення пізнати «дух народу» і пробудити його до самостійного й вільного життя.
Пробудженню національної свідомості, Ідеї духовного перетворення України присвятив більшу частину свого творчого наробітку I Тарас Шевченко, якого й сьогодні називають духовним апостолом українського народу. У створеному ним образі України, що ввібрав у себе світ унікального буття людської особистості, дух українського народу розкривається на екзистенційному, неповторно-самобутньому рівні культурного й національного самотворення.
Духовну спорідненість з кирило-мефодіївцями виявив в осмисленні шляхів націотворчого розвитку України І найвизначніший представник так званого «громадівського» руху - Михайло Драгоманов, який висуває концепцію національного самопізнання й національної самосвідомості. На його думку, без усвідомлення свого місця в системі загальнокультурних, міжнаціональних відносин жодна нація нездатна ствердити своє право на Інтерсуб'єктивний розвиток.
Звернення до проблеми національної самосвідомості характерне І для представників «Молодої України». В творчості її лідера, видатного українського письменника Івана франка, духовні аспекти націотворення та національного виховання знайшли своє концентроване вираження. Основним лейтмотивом його культуро й націотворчої діяльності стали думки про перетворення українського етносу на націю, а кожної української людини на її самостійний компонент. За франком, залучення до нації як органічної складової культурно-історичного процесу є обов'язковою передумовою становлення людської особистості.
Початок XX століття дає Україні нову плеяду громадських I культурних діячів, які продовжують справу своїх попередників І звертаються до проблеми духовності з позицій «української національної ідеї». Найпершим тут слід назвати ім'я Михайла Грушевського - його роздуми над «всіма усвідомленими елементами нашого громадянства» найтісніше пов'язують практичні кроки на ниві національного державотворення з питаннями духовного становлення нації, з вихованням національної свідомості. Розроблена Грушевським концепція культурно-історичного поступу, суб'єктом якого є народ, вказує на фундаментальні засади формування «самопочуття нації» - це національне самопізнання й самовизначення: «Як для людини, для її доцільної, планової роботи треба перед усім «знайти себе», вияснити свої відносини до життя й його завдань, до тих умов, які його окружують, так і для народу, який вступає на новий шлях, перше діло, - вважає Грушевський, -* «випростуватись»... Сей процес національного випростовування, розпочатий самими зверхніми реальними умовами, твердими, аж занадто, подіями, мусить бути свідомо продовжений всіма усвідомленими елементами нашого громадянства, щоб знайти «свою долю і свій шлях широкий» в сучасних обставинах». А для цього, -продовжує Грушевський, --«... ми мусимо «пізнати себе», і пізнавши раз, держатись твердо тої лінії, яку вказує нам се пізнаннє...» [2, с.51-52].
Придушення процесу українізації, що розгорнувся у 20-ті роки, перетворення його на «розстріляне відродження» призупиняє розвиток націотворчих аспектів проблеми духовності в тогочасній Україні, але він продовжується в дослідженнях діячів української діаспори.
Серед цих досліджень найпильнішої уваги заслуговують теорія інтегрального націоналізму І концепція волі до рідної культури Дмитра Донцова, розробка категорії «нація» та концепція духовних засад творення української держави В'ячеслава Липинського, осмислення культури в філософській концепції українознавства Дмитра Чижевського і багато інших значних доробків представників української діаспори.
Привертає увагу і робота Б.Романенчука «Що творить націю», у якій розглядається проблема основних чинників націотворення. Звертаючись до історії проблеми, Рома-ненчук простежує різні її аспекти, зупиняючись на осмисленні ролі, яку відіграють у процесі становлення нації культура, дух, мова, почування та воля, свідомість, підсвідомі мо- тиви тощо. Цікаво, що чи не найбільше при цьому автора хвилює такий чинник націотворення, як культура. Починаючи від однієї з найперших теорій походження нації - теорії Й.Г. Гердера, «яка розглядає культуру як головний чинник, який з певної групи людей творить націю» [5, с. 765], Рома-ненчук наголошує на думці Гердера про те, що культура є вираженням внутрішньої свідомості народу I завдяки культурі «кожна національна одиниця визнає себе Інтегральною частиною суспільно-національної цілості. Посідання такої спільної культури, - підкреслює автор, -- Гердер називав національністю - фольк-народом» [5, с. 767].
Під впливом Ідей Гердера в Німеччині усе власне, національне, народне, словом, усе німецьке зазнає найпильнішої уваги, І починає формуватися національна ідея. Під впливом цих Ідей на «батька німецького націоналізму» перетворюється Йоганн Готліб фіхте, «якого «Бесіди до німецького народу», -- як вважає Романенчук, -- мали вирішальний вплив на формування німецької нації» [5, с. 768]. До «культурників» відносить Романенчук і Гегеля, який проголосив, що «без культури нема нації, як і нації -- без культури. Культурне життя нації є атмосферою, в якій пробуджується дух нації І вище розвивається культура, яка є серцем національного організму» [5, с. 77,0].
Отже, навіть поверхневе заглиблення в Історію осмислення проблем національного виховання дає змогу говорити про його духовні засади, що концентруються в смисловому полі «культура - духовність - нація». Саме культура уособлює національну визначеність духовного жипя певної людської спільноти і проблема «культура -- нація» завжди поставала І постає як проблема «духовність - нація», адже з необхідністю вбирає в себе всі наріжні вісі цієї проблеми, включаючи І виховання національного духу, І усвідомлення національної Ідеї, І залучення до національних традицій, святинь та цінностей, I формування національної свідомості та самосвідомості. Перелік цей, зрозуміло, неповний і може бути розширений. Безперечним, однак, залишається те, що всі перелічені складові означеної проблеми є найважливішими, сутнісними завданнями національного виховання, які повинні вирішуватися на засадах духовного оновлення української людини і української нації.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
