Рефераты. Ідеї народності педагогічної науки та християнські погляди на виховання у пам'ятках Київської Рус

p align="left">За Ярослава укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувалися цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Наприклад, до такої еліти належав посадник Новгорода Остромир, для якого було переписане відоме Євангеліє. Досить широке коло висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дало підставу Михайлу Грушевському писати про першу академію наук України-Русі. їхню колективну працю -- першу збірку законів під назвою "Руська правда" -- літопис приписує Ярославу, який, очевидно, був організатором цієї справи. Ці закони діяли всюди, куди сягала Ярославова влада. Положення церковного статуту Ярослава щодо моралі та подружніх взаємин зберігали своє значення аж до XV ст.

Високу на той час освіту мала донька Ярослава Мудрого і дружина французького короля Генріха І Анна (бл. 1032 -- після 1075). Приваблива, витончена, добре вихована, Анна була видатною постаттю в політичному житті Франції та Європи. Вона брала участь у правлінні державою ще за життя чоловіка. На деяких документах Генріх зазначав: "за згоди дружини моєї", або -- "в присутності королеви Анни". Римські папи писали до неї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив на Генріха І. Після смерті чоловіка Анна була регентшею, доки зростав її малолітній син -- майбутній король Франції Філіпп І. На актах збереглися її підписи кирилицею та латиною серед "хрестиків" неписьменних феодалів -- васалів королеви. Збереглися також документи, підписані Філіппом та Анною. Останній її підпис датований 1075 роком. З ім'ям королеви Анни пов'язане слов'янське євангеліє, на якому присягали всі наступні французькі правителі під час коронування. Французький єпископ Готьє де Савейр, який приїздив до Києва просити руки доньки князя Ярослава Мудрого для французького короля Генріха І, писав, що "Україна більш об'єднана, щасливіша, могутніша, значніша і культурніша за Францію". Як бачимо, Анна виявилася гідною представницею своєї держави. 1086 року інша видатна українка, донька Всеволода і онука Ярослава Мудрого Анна (Япка), заснувала и Києві при Андріївському монастирі перше в Європі жіноче училище, де навчали грамот, ситів, шитва представниць вищої верстви суспільства. Освічені князівни України-Русі були бажаними нареченими не лише у себе па батьківщині. Вони посідали неабияке місце в сім'ях західноєвропейських монархів, оскільки приносили з собою не лише багатий посаг, а й високу християнську мораль та вищу, ніж на той час у Європі, освіту і культуру.

Серед численних князівен, одружених з відомими й могутніми монархами Середньовіччя,згадаємо дочок князя Мстислава Володимировича і онук князя Володимира Мономаха Євпраксію-Зою та Єфросинію. Євпраксія Мстиславівна (Зоя, Добродія) була дружиною візантійського царевича (після шлюбу мала ім'я Зоя). Вона зналася на народній медицині, лікувала хворих (звідси -- Добродія). Написала перший медичний трактат "Алімма" (мазі). Книга зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.

Єфросинія була за королем угорським Гейзою II. Вона мала значний вплив на політику і сприяла поширенню української культури в Угорщині. Описані факти дають певне уявлення про освічених українських жінок першого періоду державності України, які своїм розумом, високою культурою, тактом здобули пошану й любов і в особистому житті, і в державних справах.

Жінки з княжого роду активно організовували громадську опіку дітьмими-сиротами, каліками. Літа Всеволодівна заснувала в Києві виховну установу для дітей (в тому числі калік). Сиріт утримували та навчали елементів грамоти й ремесла. Було дві форми опіки дітей-сиріт -- громадська й індивідуальна. Світська влада доручила монастирям справу опікунства і відповідно створювала певні матеріальні умови. Запроваджуючи книжну освіту, князі дбали також про виховання та чуйне ставлення до калік і знедолених. "Блаженні", "юродиві" завжди вважалися божими людьми. Вони знаходили симпатії і захист в народу, про що свідчать церква й світська література.

У першій половині XI ст. за ініціативою ігумена Феодосія Печерського (бл. 1036--1074) поблизу монастиря було відкрито дім для сиріт і калік. Як свідчать писемні джерела, "о доме сем шла большая слава". Безумовно, такі поодинокі опікунські заклади неспроможні були дати прихисток та виховання усім дітям, які цього потребували. Відомо, що для малят-підкидьків общини створювали притулки при скудельницях-ямниках (будови, куди звозили взимку померлих). Коло цих громадських місць були сторожки, які розширювали й перетворювали на будинки для сиріт. В етнографічних матеріалах ці будинки називають "божедомками", а дітей-підкидьків -- Богданами, тобто тими, що дав Бог. У літописі згадують скудельниці в Новгороді, Смоленську, Торжку. Археологічні розкопки давніх дитячих поховань засвідчують існування таких притулків у Києві, Львові, Межибожі та інших містах. Скудельниками ставали сумлінні бабусі й дідусі, які охороняли ямники й доглядали малолітніх сиріт. Звісно, вони могли дати дітям лише побутове виховання. За притулками наглядали міські общини. Існували вони на міські пожертви. Сюди зносили продукти, одяг, взуття, іграшки. Так народ виявляв милосердя до знедолених дітей. Індивідуальна опіка часто була пов'язана з успадкуванням сиротою батьківської власності. Така опіка регламентувалася законами "Руської правди".

Після смерті Ярослава, коли держава розпалася на окремі землі, не відомі приклади, щоб місцеві князі доводили школи. (Основним осередком "книжної" науки у великих містах була церква. Готували тут переважно священиків. Стародавні українські вчителі (члени кліру), підручники (богослужбові книги) пов'язували з церквою українську школу, гак само як і у Візантії та на Заході. Школи були розміщені в парафіяльних храмах, монастирях та при єпископських кафедрах. Ці школи далекі від сучасних своєю організацією, порядками, методами, завданнями. В них навчали читати й писати, давали елементарні загальні відомості з різних галузей знань. Тут за вчителів було освічене духівництво. 1068 р. ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив для ченців студитський статут, який був 798 р. складений візантійським богословом Федором Студитом. За цим статутом ченці чорноризці зобов'язані були знати грамоту. Згодом і в інших монастирях Русі також почали дотримуватись цієї вимоги. За таких умов виникли школи при монастирях. Навчання було індивідуальним і припинялося в міру опанування ченцем грамоти. У кафедральних і монастирських школах вчили читати, писати, а також церковного співу, початків віри, християнської моралі, тобто того, що потрібне було майбутньому "вчителю пастви". Монастирські школи виховували суворий аскетизм і покору, терпіння, відмову від земних радощів, застосовуючи при цьому спеціальні засоби, пости і молитви. У відповідності з майновим та соціальним станом навчання було диференційованим. Молодих заможних чорноризців готували до високих церковних посад, а малоімущих -- до церковної служби і господарської праці в монастирі.

Навчання вважалося потрібною і важливою справою, нехтування ним піддавалося осуду та покаранню як злочин. За церковними статутами попович, який не вчився грамоти, втрачав свій соціальний статус і ставав ізгоєм. З кінця XI -- початку XII ст. у пам'ятках давньоруської писемності з'являється поняття "навчання грамоти", що на той час означало опанування читання, письма, лічби й хорового співу. Школи грамоти були платними, а отже доступними лише дітям із заможних сімей. Це підтверджують новгородські берестяні грамоти, більшість яких знайдено в садибах бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Школи діяли переважно в містах.

До сільських мешканців письменність доходила повільно. Та згодом і по селах стали навчати молодь. При сільських церквах існували початкові школи для навчання місцевих дітей. Ці школи не мали ні окремих будинків, ні обладнання. Учні сходилися до помешкання дяка чи попа, який учив усіх разом -- молодших і старших, тих, що починали, й тих, що продовжували навчання. Основною наукою було читання. Вчитель під час занять працював з кожним учнем або з невеликою групою -- до восьми-десяти дітей. Із західноєвропейських хронік відомо, що середньовічні школи Відня, Парижа за кількістю учнів були такі самі. Перший снігопад означав початок навчального року, перша веспя на зелень -- його закінчення. До школи сходились рано-вранці і навчались до вечірньої служби в церкві. Вчилися хто скільки міг чи хотів: одну зиму, дві, три. Щонайперше вивчали буквицю (азбуку): аз (а), буки (б), веді (в), глаголь (г) тощо. Щоб запам'ятати слов'янські назви букв, учні хором повторювали їх за вчителем. Азбука була вирізана на одному боці дерев'яної дошки, інший був вкритий воском. Заучуючи азбуку, діти писали окремі букви по воску. Археологами знайдено прясла, дитячі гребінці з написаними на них частинами азбуки. За однією версією, ці предмети використовувались для навчання дітей, за іншою -- це вироби ремісника, які він позначив, щоб не переплутати з чужими речами.

Справжнім дидактичним матеріалом були "розрізні азбуки" -- черепки з нанесеними на них окремими буквами, з яких діти утворювали склади. Подібні азбуки широко використовували на Русі. Археологи знаходили їх під час розкопок старої Рязані, Коршева (Волинської обл.), Василева на Дніпрі.

Букво-складовий метод навчання запозичений із давніх грецьких міст -- колоній Північного Причорномор'я. Він був відомий на Русі з XII ст. У Новгороді знайдено берестяну грамоту хлопчика Онфіма з малюнками і вправами в письмі. На бересті зображені вершники. Одна з грамот -- це овальне нижнє денце берестяної посудини, скріплене берестяними смужками. На верхній смузі -- вправи в написанні азбуки з 36 букв. Далі -- 53 склади: ба, ва, га, бе, ве, ге та ін. На нижній -- також склади -- від "би" до "си", на зворотній стороні денця -- малюнок з написом "ІІзвір". Зі складів діти утворювали слова. Потім читали невеликі молитви -- акровірші, перші рядки яких починалися з чергових букв азбуки. Це були перші зв'язні тексти, які читали діти. Основним осередком народної освіти та виховання була церква. Священики і дяки вчили дітей читати й писати за богослужбовими книгами. Спеціальних шкільних підручників не було. Після того, як діти навчилися зі складів утворювати слова, починалось читання за богослужбовими книгами. У процесі читання одночасно з новими знаннями засвоювались основні положення християнського вчення та моральні норми, викладені у богослужбових книгах. Тобто не тільки підвищувався рівень знань людини, а й формувалася її культура, духовність. Першою книгою, яку читали учні таких шкіл, був Часослов. Потім -- Псалтир, Апостол. Євангельські події читали як побожну повість. У Псалтирі відкривали скарби життєвої мудрості. Щоправда, через дорожнечу пергаменту книги були недоступні більшості дітей. Знайдені археологами в стародавньому Новгороді книжки з фрагментами текстів, засвідчують, як долали ці труднощі в давні часи. За доступну плату вчителі переписували фрагменти дорогих книг у берестяні зошити, якими користувались учні, опановуючи читання.

Єдиною методикою вдосконалення техніки читання було зазубрювання богослужбових текстів. Незрозумілі терміни й поняття коментували вчителі. Ілюстрації на релігійні сюжети служили наочністю. Подібні ілюстрації для навчальних цілей виготовляли й вчителі та учні. Дехто приносив ікони, розглядання яких і обговорення побаченого розвивали певним чином дитяче мислення.

Діти, яких готували до світського життя, на цьому й завершували науку. З такою підготовкою вони могли знайти певну роботу або самотужки продовжувати навчання, використовуючи інші книги -- перекладні й оригінальні. Навчання письма й лічби було другим ступенем освіти. Письма навчали у два етапи. Спочатку на вощаних дощечках діти писали букви металевими або кістяними стрижнями-писалами. Верхньою частиною писала, що мала форму лопатки, згладжували написане по воску -- і дощечка була готова до нових написів. Подібний спосіб застосовували в Болгарії -- у дерев'яному жолобі, заповненому піском, діти могли писати й стирати написане, вирівнюючи пісок. Після того як діти навчилися писати по м'якому воску, вони вправлялися на твердій бересті -- березовій корі. Писали під диктовку вчителя -- "на слух". В учнівських берестяних грамотах-диктантах чимало пропусків, перестановок букв, незакінчених слів, що свідчить про значні труднощі, пов'язані зі слуховим сприйманням та написанням букв. Дітей вчили спрощеному письму -- без титл, виносних букв, переносів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6



2012 © Все права защищены
При использовании материалов активная ссылка на источник обязательна.