Реалізація мети і завдань виховання спричиняє необхідність дотримання наукового підходу до організації виховного процесу, тобто врахування об'єктивних закономірностей його перебігу, взаємодії системи чинників, що його детермінують.

Науковий підхід до процесу формування особистості виявляється в тому, що дія загальних закономірностей розвитку особистості опосередковується впливом конкретно-історичних умов життєдіяльності даного суспільства загалом і кожного з його членів зокрема. Конкретно-історичний підхід допомагає визначати і формувати найбільш актуальні на даному етапі розвитку українського суспільства завдання виховання.

Головною закономірністю гуманістичного виховного процесу є орієнтація на розвиток особистості. При цьому чим більшою буде гармонія соціумності і самості особистості, тим більш вільно і творчо вона виявлятиме себе в реалізації культурно-гуманістичної функції.

Розвиток особистості в гармонії із загальнолюдською і національною культурою залежить від рівня засвоєння базової культури. Цією закономірністю обумовлений культурологічний підхід до відбору змісту виховання. Він вимагає виділення у змісті виховання ядра - системи цінностей, яка становить його виховний потенціал.

Культура розвиває особистість лише в тому випадку, коли вона активізує особистість, спонукає її до діяльності. Діяльність особистості є механізмом, який дозволяє перетворити сукупність зовнішніх впливів у новоутворення особистості як продуктів розвитку. Виявляючи цілеспрямовану активність, індивід вкладає свої почуття, власну працю, енергію, конкретну дію у "конструювання" цих новоутворень, що надає особливого значення вихованню, реалізації діяльнісного підходу.

Розвиток особистості набуває оптимального характеру, якщо вихованець виступає суб'єктом виховного процесу. Ця закономірність обумовлює єдність реалізації діяльнісного і особистісного підходів. Особистісно орієнтований підхід ставить в центр виховного процесу інтереси дитини, її потреби та можливості, права окремого індивіда, його суверенітет незалежно від індивідуальних особливостей. Даний підхід вимагає і того, щоб вихованець бачив у собі таку особистість, як і в людях, які його оточують. За такого підходу кожна людина сприймається педагогами й учнями як самостійна цінність, а не як засіб досягнення власних цілей.

Особистісно орієнтований підхід здійснюється лише за умови включення у процес взаємодії вихователя і вихованця особистісного досвіду останнього (почуттів, переживань, емоцій, знань, виважених дій і вчинків), тобто за умови персоналізації виховної взаємодії. Якщо ж педагогічна взаємодія строго детермінується розподілом ролей, зробленим вихователем або визначеним сценарієм виховного заходу (деперсоналізована взаємодія вихователя і вихованця), рівноправне співробітництво, партнерство, суб'єкт-суб'єктні відношення у виховному процесі неможливі. А отже, неможливий гармонійний розвиток особистості. Дана закономірність лежить в основі діалогічного підходу.

Саморозвиток особистості залежить від ступеня індивідуалізації і творчої спрямованості виховного процесу. Ця закономірність вимагає реалізації індивідуально-творчого підходу.

Загальні закономірності гуманістичного виховання обумовлюють принципи виховного процесу (принципи виховання). Нагадаємо, що принципи (лат. principium - першооснова) -це основні вимоги до діяльності педагога, вихідні положення, якими керується вихователь у побудові виховного процесу: визначенні його змісту, форм організації спільної діяльності, методів, засобів тощо.

Найголовнішими принципами гуманістичного виховання учня є:

1. Принцип безперервного загального розвитку особистості. Цей принцип є провідним, тому що всі інші принципи, в основі яких лежить закономірність - орієнтація на розвиток особистості, - підпорядковується йому, забезпечуючи внутрішні і зовнішні умови його реалізації. Виховання реалізує гармонійний розвиток особистості, якщо воно зорієнтоване на "зону найближчого розвитку" (Л.С.Виготський). Така орієнтація вимагає постановки завдань виховання, які забезпечують об'єктивно необхідні базові якості для розвитку особистості у певному віковому періоді.

2. Принцип культуровідповідності виховання. Принцип визначає відношення між вихованням і культурою як середовищем, у якому виховується учень, а також відношення між вихованням і учнем як людиною культури. Це означає, що культурне ядро змісту виховання повинні складати загальнолюдські, загальнонаціональні і регіональні цінності культури, а ставлення до учня має визначатися, виходячи із розуміння його як вільної, цілісної особистості, здатної до самостійного вибору цінностей, самовизначення у світі культури і самореалізації своїх творчих задатків і здібностей.

Принцип вимагає органічного зв'язку виховання з пріоритетними напрямами культури: демократичної, яка передбачає розуміння нових стосунків у системі "людина-суспільство-держава", правової, політичної, економічної, трудової, інтелектуальної, духовної, естетичної, екологічної, фізичної, культури сімейних стосунків, життєвого самовизначення. Саме в такому виховному середовищі повинен здійснюватися розвиток учня, набуття ним досвіду культуровідповідної поведінки.

3. Принцип включення особистості в діяльність вимагає реального включення вихованця у діяльність. Ефективне оволодіння загальнолюдськими, загальнонаціональними і регіональними цінностями культури здійснюється шляхом організації різноманітної продуктивної діяльності, значущої для особистості, у якій кожен вихованець може реалізувати себе як неповторна особистість.

4. Принцип природовідповідності виховання. У його основі лежить врахування багатогранної природи дитини: анатомо-фізіологічних, психологічних, вікових, генетичних, національних, регіональних та інших особливостей. Часткове врахування цих особливостей або нехтування ними призводить до загублених талантів, недорозвинених задатків і здібностей, загальмованих психічних процесів. Реалізація принципу вимагає врахування цілісної природи дитини.

5. Принцип індивідуально-особистісного виховання. Принцип означає визнання кожного вихованця активним суб'єктом виховного процесу. Відповідно до цього принципу закони духовного і фізичного розвитку, процеси, зміни, які відбуваються у внутрішньому світі дитини, слугують головними орієнтирами у виховній діяльності. Усебічне вивчення дитини виступає необхідною умовою успішності виховання, а її саморозвиток - найвищим показником його ефективності. Індивідуально-особистісне виховання виходить з того, що кожна особистість унікальна і головним завданням виховної роботи є формування її індивідуальності, створення умов для розвитку творчого потенціалу. Індивідуальність інтегрує всі соціально цінні властивості особистості, надає їй цілісності. її становлення передбачає творчий пошук варіантів виховання, адекватних її можливостям і особливостям.

Пошук шляхів реалізації цього принципу дозволяє подолати ставлення до учня як "гвинтика" виховної системи, підвищити його активність як суб'єкта виховного процесу, розширити межі життєтворчості, самовизначення особистості.

6. Принцип ціннісно-смислової спрямованості виховання.

Принцип спрямований на створення умов для здобуття кожним вихованцем смислу своєї життєдіяльності. Особистісні смисли, за О.М.Леонтьєвим, виражають пристрасність індивідуальної свідомості, її особливу суб'єктність.

Людина пов'язана з реальністю об'єктивного світу за допомогою значень (предметів, явищ, подій), а з реальністю власного індивідуального життя - смислом. Особистісний смисл - це значення, опосередковане мотивом. До смислоутворюючих мотивів належать мотиви, які впливають на вибір життєвої позиції, світогляду, професії та інші "смислові одиниці життя". Становлення цілісної системи особистісних смислів і є процесом становлення особистості (О.М.Леонтьєв).

Роль виховання полягає в тому, щоб відкрити учням світ цінностей, з якого вони можуть обрати смисли для вирішення власних життєвих проблем. Тому організація виховного процесу в школі повинна бути такою, щоб кожна дитина у спільній діяльності здобувала власні цінності, власні смисли.

7. Принцип діалогічного (полісуб'єктного) підходу. Цей принцип обумовлений тим, що лише в умовах суб'єкт - суб'єктних відносин, взаємодії, співробітництва і партнерства можливий гармонійний розвиток особистості. Педагог не виховує, не вчить, а актуалізує, стимулює учня до саморозвитку, вивчає його активність, створює умови для саморуху.

При цьому він використовує систему форм співробітництва, яку впроваджує у певній послідовності: від допомоги вихованцю у вирішенні проблем до певної саморегуляції у різних видах діяльності.

8. Принцип індивідуально-творчого підходу. Він передбачає створення умов для творчого розвитку особистості в атмосфері співробітництва і співтворчості. Принцип вимагає виявлення (діагностично) творчих можливостей вихованців, створення умов для самореалізації і самоствердження особистості у відповідних видах діяльності, розвитку творчих здібностей.

9. Принцип комплексності передбачає встановлення у вихованні тісної взаємодії і поєднання навчального та виховного процесів, зусиль найрізноманітніших інституцій - сім'ї, школи, громадських спілок, дитячих, молодіжних самодіяльних об'єднань, релігійних організацій, усіх причетних до виховання і самовиховання.

10. Принцип наступності та безперервності означає проходження ряду етапів, протягом яких поступово ускладнюються й урізноманітнюються зміст та напрями розвитку тих утворень, які загалом складають цілісну систему характеристик особистості. Починаючись з перших років життя дитини, процес виховання є безперервним, нескінченним, він триває протягом усього свідомого життя людини.

Принципи виховання спираються на виховний процес. Оскільки виховний процес є системою, то і принципи, які відображають його загальні закономірності, теж є системою. Існувало й існує багато систем виховання. Тому характер, деякі вимоги принципів, а іноді й самі принципи змінюються.

Принципи застосовуються не ізольовано, не почергово, а одночасно, комплексно. Серед принципів немає головних і другорядних, вони всі рівнозначні. Однакова увага до всіх принципів попереджає можливі порушення протікання виховного процесу.

Принципи виховання не є порадою, рекомендацією. Вони вимагають обов'язкового і повного втілення у практику. Грубе порушення принципів не просто знижує ефективність виховного процесу, а підриває його основи. Наприклад, вихователь, який грубо і навмисне порушує принцип гуманізму, повагу до особистості, може навіть притягатися до судової відповідальності.

Водночас принципи не є готовими рецептами, керуючись якими вихователь може досягти високих результатів. Успіх практичної реалізації принципів залежить від спеціальних знань, досвіду, майстерності, особистості педагога.