Спілкування - це багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, що породжується потребами спільної діяльності. Воно виступає як процес взаємодії між людьми, в ході якого відбувається обмін інформацією пізнавального і емоційно-оцінного характеру.
Спілкування у психології досліджувало багато зарубіжних вчених, зокрема Ф. Хайдером, Е. Джонсом, К. Девісом, Г. Келлі, Л. Стріклендом та ін. серед основних проблем спілкування вони виокремили наступні:
Сторони спілкування:
комунікативна - обмін інформацією;
інтерактивна - взаємодія між людьми за допомогою дій і вчинків;
перцептивна - сприймання і розуміння людини людиною.
Педагогічне спілкування. Під ним розуміють систему, прийоми і навички взаємодії педагога і учнівського колективу, змістом якої є обмін інформацією, здійснення навчально-виховного впливу і організація взаєморозуміння.
Вербальна комунікація - це процес спілкування за допомогою мови.
Мова - система словесних знаків, яка опосередковує психічну (насамперед інтелектуальну) діяльність (див. мал. 1).
Мал. 1
Засобами невербальної комунікації є міміка, жести, інтонації, паузи, сміх, сльози, фізіогномічна маска, обмін предметами, дистанція між партнерами та ін.
Також зарубіжна психологія розглядала спілкування у контексті міжособистісної взаємодії.
Соціальна норма - це прийнятий в суспільстві зразок поведінки, який регламентує взаємодію і взаємовідносини людей.
Роль - нормативно схвалений зразок поведінки, який очікується оточуючими від кожного, хто займає дану соціальну позицію.
Такт проявляється в здатності і вмінні людини безпомилково точно приписувати іншим сподівання того, що вони готові від неї почути або в ній побачити.
Психологічними механізмами сприймання людини людиною є ідентифікація, рефлексія і стереотипізація.
Ідентифікація - це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене уподібнення її характеристикам самого суб'єкта. Рефлексією називають усвідомлення суб'єктом того, як він сприймається партнером по спілкуванню.
Стереотипізація - це класифікація форм поведінки і інтерпретація їх причин шляхом віднесення до уже відомих чи ніби відомих явищ.
Каузальною атрибуцією називають причинне пояснення вчинків іншої людини шляхом приписування їй почуттів, намірів, думок і мотивів поведінки.
Вперше досліджувалась Ф. Хайдером. Загальна схема, яка розкриває структуру каузальної атрибуції, запропонована Е. Джонсом і К. Девісом. Значний вклад в розробку цієї проблеми внесли праці Г. Келлі, Л. Стрікленда, та ін.
2. Методичний аспект проблеми
2.1 Спілкування у віковій та педагогічний психології
Важливу роль у розвитку проблеми спілкування відігравали і відіграють педагоги та психологи - прихильники концепції особистісно-орієнтованого навчання, педагогіки співробітництва та проблемного навчання, технологій розвитку творчої особистості, розвивального навчання.
В наш час активно поширюється педагогіка співробітництва, яка спрямована на подолання недоліків традиційного навчання. Педагогіка співробітництва - «напрям педагогічного мислення і практичної діяльності, мета якого демократизація й гуманізація педагогічного процесу» [14].
Педагогіка співробітництва набуває популярності в сучасній європейській освіті, яка своєю головною метою вважає надання особистості потужної життєвої мотивації, формування її потенціалу як системи творчих здібностей і передумов їх реалізації, виховання її впевненою у своїх правах і свідомою в обов'язках, надання їй автономності як запоруки її самоактуалізації.
На думку деяких авторів, сутність педагогічного процесу полягає у співробітництві педагога з дитиною [22]. Для таких педагогів характерні доброзичливе ставлення до суб'єктів уміння, прагнення адекватно оцінити їхні можливості, збагнути мотиви поведінки, стимулювати творчість, особистісне зростання і гідність, а також здатність підтримувати соціальне сприятливий морально-психологічний клімат у навчальній групі.
У скандинавських країнах педагогіку співробітництва називають педагогікою діалогу, яка орієнтується на принципи педагогічного досвіду бразильського педагога Паоло Фрейре. Сутність такого діалогу полягає в гнучкій зміні орієнтації педагогічного впливу на учнів, який здійснює вчитель, виходячи із моральних принципів і загальнолюдських цінностей. Педагогіка діалогу виокремлює вчителя як провідну фігуру успішної педагогічної взаємодії з учнями й покладає на нього відповідальність оперативно враховувати особистісні якості вихованців, що постійно змінюються під впливом зовнішніх обставин та індивідуального зростання.
Зміст навчання включає два основні аспекти: семантичний і структурний. З цілями навчання зміст пов'язаний своїм семантичним аспектом, в якому закладені потенційні можливості та засоби впливу на учнів.
Що ж до процесу навчання, то тут вирішальне значення має структура змісту, що визначає характер, рівень і результати навчальної діяльності вчителя й учня.
Із сказаного логічно випливає, що віднесення змісту навчання до основних факторів навчального процесу в системі зв'язку з суб'єктивними факторами - вчителем та учнем, має для теорії і практики виховання та навчання вирішальне значення передусім з огляду на те, що реалізація вказаних відношень визначає внутрішню динаміку змісту навчання і тим самим усього навчального процесу.
Проте сам по собі зміст навчання, хоч і належить до основних факторів керування навчальним процесом і є носієм пізнавальної інформації, має відносно статистичний характер. Динамічним фактором, за словами Е. Страчара, він стає лише «внаслідок застосування відповідного методу в начальному процесі» [15].
«Правильним» (за Е. Страчаром) вважається метод, який спонукає дитину до активного мислення, до встановлення причинно-наслідкових зв'язків між предметами і явищами.
Ознакою активного ставлення вчителя і учнів до змісту навчання є його усвідомлення вчителями та учнями.
Крім цього, Е. Страчар аналізує особливості використання бесіди у навчальному процесі. Зважаючи на те, що у процесі пояснення, закріплення і поглиблення знань учнів можна добитися успішних результатів лише тоді, коли органічною складовою частиною цього процесу стають зусилля учнів, він вважає бесіду (зокрема, евристичну) «одним з основних методів, що дає можливість застосовувати активність учнів при засвоєнні основ наук і веде учнів до свідомого розуміння й опанування суті розглядуваних явищ і дій» [15]. Він наголошує на зв'язку бесіди з іншими методами навчання, аналізує недоліки роботи вчителів при проведенні бесід, описує процес підготовки вчителя до проведення бесіди. Наведемо декілька цитат із його книги «Система і методи керівництва навчальним процесом» на підтвердження вище сказаного: «Щоб підготувати бесіду, треба заздалегідь точно визначити коло проблем, які по суті репрезентують логічну послідовність і внутрішню структуру навчального матеріалу. Основні зусилля при цьому спрямовуються на виділення головних елементів навчального матеріалу. Розвиток бесіди, спрямованої на пошуки і пояснення нових знань, вимагає розкриття, усвідомлення й усунення багатьох суперечностей, які значною мірою впливають на активність учителя і учнів при поясненні нового навчального матеріалу. Не можна забувати про діалектичний зв'язок між логічною структурою навчального предмета (навчального матеріалу) і логікою мислення учнів. Розв'язати ці суперечності можна шляхом підготовки і впорядкування змісту бесіди, вибору форми її проведення» [15].
Як бачимо, в процесі навчання функціонують не лише процеси пізнавального характеру, але і процеси спілкування між вчителем і учнями. Обговорюючи життєві ситуації, виявляючи причинно-наслідкові зв'язки між предметами і явищами, аналізуючи мотиви діяльності конкретних людей чи літературних героїв, роблячи висновки вчитель не лише передає учням певну інформацію, а спонукає їх до висловлювання власних думок, до обговорення тих чи інших питань, впливає на їх мотивацію учіння, на формування позитивного ставлення до навчання, створює сприятливі умови для активного засвоєння знань. У ході діалогу з учнями вчитель підводить їх до відкриття істини.
Засвоєння навчального матеріалу буде ефективнішим, якщо вчитель, захопленим своїм предметом, чітко організовує роботу, проявляє такт у відношенні до учнів, об'єктивний в оцінюванні і сприйманні у важких ситуаціях.
Педагогові потрібно уміти: оперативно і правильно орієнтуватися в постійно змінюваних умовах спілкування, знаходити відповідні комунікативні засоби, які відповідали б його індивідуальності, обставинам спілкування та індивідуальним особливостям учня, постійно відчувати і підтримувати зворотний зв'язок у спілкуванні.
2.2 Спілкування молодших школярів як психолого-педагогічна проблема
Вступ до школи - переламний момент в житті дитини, незалежно від того, в якому віці вона приходить у перший клас. Це перехід до нового способу і умов діяльності, до нових взаємовідносин з дорослими та однолітками. Змінюються соціальні умови, що визначають розвиток і саме життя дитини.
Зміна місця в системі суспільних відносин створює ситуацію «психологічної відкритості дитини» [1]. В новій для неї життєвій ситуації дитина з готовністю приймає вимоги вчителя. Тому вчитель повинен скористатися цією «психологічною відкритістю» своїх малюків і почати навчати їх правил поведінки в класі, в школі, поза школою, а також створити умови, необхідні для подальшого ефективного навчання учнів. У дітей молодшого шкільного віку є велика емоційна залежність від дорослого - емоційний голод. Задоволення потреби в позитивних емоціях з боку вчителя залежить від стилю його спілкування з учнями.
Стиль спілкування залежить від особистісних якостей педагога і комунікативної ситуації. До особистісних якостей належать ставлення вчителя до дітей (активно-позитивне, пасивно-позитивне, ситуативно-негативне, стійке негативне) та володіння організаторською технікою.
За активно-позитивного ставлення педагог виявляє ділову реакцію на діяльність учнів, допомагає їм, відчуває потребу у неформальному спілкуванні. Вимогливість, поєднана із зацікавленістю в учнях, викликає взаємодовіру, розкутість, комунікабельність. Пасивно-позитивне ставлення фокусує увагу вчителя на вимогливості та суто ділових стосунках. Таке спілкування характеризується сухим, офіційним тоном, браком емоційності, що збіднює спілкування i гальмує творчий розвиток учнів.
Негативне ставлення, що залежить від перепаду настрою вчителя, породжує в дітей недовіру, замкненість, нерідко лицемірство, брутальність тощо. Викликаючи негативне ставлення до себе, такий учитель працює i проти предмета, який викладає, i проти школи, i суспільства загалом [24].
Ставлення до дитини детермінує організаторську діяльність вчителя, визначає загальний стиль його спілкування, який може бути авторитарним, демократичним і ліберальним.
Авторитарному стилеві властивий диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця, пригнічуючи його самостійність та ініціативу. Авторитарний учитель самочинно визначає спрямованість діяльності групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує учнів. Головні форми взаємодії за такого стилю спілкування - наказ, вказівка, інструкція, догана. Навіть подяка за таких обставин звучить як докір: «Ти добре сьогодні відповідав. Не чекав від тебе такого». А реакцією на помилки учня часто бувають висміювання, різкі слова. Вчитель нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятливий психологічний клімат, пригнічує ініціативу й відповідальність, гальмує формування колективістських якостей, розвиває у дітей невпевненість.
Страницы: 1, 2, 3, 4