Важливою ознакою речення як комунікативної одиниці є інтонаційна оформленість. У мовознавстві інтонація розглядається як складна єдність висоти, сили, темпу і тембру мовлення, які є засобом організації словесного вираження, висловлювання й емоційно-вольових показників виразності. Крім того, що інтонаційними засобами встановлюються комунікативні значення слів у реченні, відбувається членування речення, здійснюється його внутрішня єдність. Кожне речення у мовленні має свій інтонаційний малюнок, який відображає думку мовця та емоційно-вольове ставлення його до змісту висловлювання. Інтонація оформляє закінченість речення і членування його на синтаксичні одиниці, служить засобом усного відмежування речень одне від одного, утворення різних видів речень за метою висловлювання (розповідні, питальні, спонукальні), а також речення, що виражають почуття, волевиявлення (вигукові, окличні). Незалежно від мети висловлювання інтонація завжди 10вказує на завершеність речення. [44]

Інтонація виражає модальні відтінки речення, визначає природу члена речення і взагалі допомагає з'ясувати, яку синтаксичну конструкцію становить та чи інша група слів.

Четвертою ознакою є граматична організованість речення за синтаксичними правилами зв'язку слів (зміни форми слів для вираження відповідних смислових відношень, відповідний розподіл слів у певному порядку тощо). Наприклад, прикметники, порядкові числівники, дієприкметники узгоджуються в роді, числі і відмінку з іменниками. Члени речення (головні і другорядні) часто ставляться в певному порядку залежно від змісту і характеру речення. [43, с. 257]

П'ятою ознакою є відносна смислова закінченість речення. Як відомо, думка і мовно-синтаксичні засоби її вираження на тотожні. Ту саму думку можна виразити одним реченням (простим чи складним) і кількома реченнями. У контексті одне речення часто передає лише основний смисл того, про що повідомляється. Інші наступні речення доповнюють думку, висловлену в першому реченні, розкривають її, конкретизують. [43, с. 258]

Наприклад: Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів. Що вийде з того насіння? Може вогні? Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий, цілющий напій. (М. Коц.)

Наведені речення синтаксично залежні, інтонаційно закінчені. Проте смислова закінченість кожного з них відносна, бо одну думку - значення сонця в житті людини - вони розкривають певною мірою тільки всі разом.

Речення класифікуються за будовою й типами синтаксичних зв'язків на прості і складні. Прості розподіляються на неускладнені і ускладнені. Складні речення поділяються на сполучникові (складносурядні, складнопідрядні) і безсполучникові. Окремо виділяються багатокомпонентні складні речення з різними типами зв'язків (складні синтаксичні конструкції).

За емоційністю речення поділяються на окличні і неокличні.

За головними членами речення класифікуються на двоскладні та 11односкладні. Односкладні речення поділяються на означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, нонімативні. Наявність усіх членів речення або пропуск їх у мовному потоці дає змогу класифікувати речення на розповідні, питальні, спонукальні, умовні, бажальні, переповідні, гіпотетичні.

Розповідні речення - «це такі речення, в яких повідомляється думка, стверджуючи чи заперечуючи що-небудь, дається відповідь на запитання чи реєструється результат пізнавальної роботи людини.» [17, с. 40]

Важливими модальними аспектами є реальність, нереальність, можливість або гіпотетичність дії. Через те розповідність утрачає розрізнювальну силу, бо в розповідні речення потрапляють майже всі модальні типи речень. У сучасному мовознавстві закріпився термін індикативна модальність (від лат. Indicativus - дійсний спосіб дієслова). У межах цих речень розрізняються стверджувальні та заперечні. У стверджувальному реченні думка стверджується незаперечно. Заперечними вважаються речення, у яких заперечується присудок або якийсь інший член. Тому вони бувають загальнозаперечними і частковозаперечними. Може підсилювати заперечення частка ні. У діалозі заперечення відбувається за допомогою інтонації та інших лексичних засобів.

У розповідних реченнях голос підвищується на логічно виділеному слові і знижується в кінці речення.

Питальні речення - «це речення, в яких виявляється прагнення мовця вияснити невідомо, або переконатися в чомусь, чи звернути на щось увагу. Питальні речення часто використовуються в діалогах і полілогах.» [17, с. 41]

Питально-риторичні речення містять у собі приховане ствердження і не вимагають відповіді.

Питально-спонукальні речення мають у собі спонукання до дії.

Для всіх питальних речень головним і обов'язковим показником питальності є інтонація. Логічний наголос падає на питальні слова, виражені займенниками та іншими частинами мови. Підвищення тону спостерігається 12в кінці речення.

Спонукальні речення - «це такі речення, в яких висловлюють спонукання до дії, до співучасті або вони закликають до чогось.» [17, с. 42] Присудок найчастіше виражається дієсловом наказового способу, інфінітивом чи дієсловом дійсного способу. По-різному виражається присудок у заголовках газет.

Інтонаційний малюнок такий: голос підвищується на логічно наголошеному слові, потім знижується, а в кінці підвищується, коли це речення окличне.

Гіпотетичні речення - «це речення, в яких виявляється міра реальності судження, що виражає особистий або колективний досвід мовця. Семантика гіпотетичності передається за допомогою повнозначних членів речення, вставних слів та модальних часток, які виконують службову функцію: ніби, нібито, буцімто, наче, чи не, навряд чи, десь може та ін.» [42, с. 136]

Речення з провідною модальністю - «це такі, у яких думка виявляється не безпосередньо, а непрямо передається висловлення інших осіб. Оформляються ці речення допомогою часток ніби, начеб, мов, мовляв (як вставне слово), нібито, буцімто та ін.. Як і в гіпотетичних реченнях, у переповідних виражається потенційна модальність, тобто можливість здійснення різних дій, явищ.» [42, с. 138]

Речення бажальної модальності - «це такі, у яких модальне значення бажальності виражається як бажання суб'єкта мовлення встановити відповідність змісту речення з дійсністю. Виразниками бажальної модальності виступають частки би(б), аби, щоб, бодай, нехай, хай, хоч би, коли б, якби.”[42,с.139] Речення умовної модальності - «такі речення, у яких їхньому змісту надається значення можливості відповідного явища за якоїсь умови.» [42, с.141]

І речення умовної модальності, і бажальної виражають ірреальний зміст (від лат. Irrealis - неречовинний, нереальний; той, що існує не в дійсності, а тільки в думці). Присудок виражається переважно дієсловом умовного способу. 13Такий же спосіб вираження присудка і в реченнях бажальної модальності, через те вони іноді поєднуються в одному реченні або їх можна розрізнити тільки за змістом.

Речення, які виражають емоції, називаються окличними. Вони не зв'язані з модальністю. Будь-яке модальне речення може бути окличне, якщо його висловити з почуттям. Окличні речення можуть виражати захоплення, гордість, горе, тугу, страх, обурення, презирство, зневагу та ін.. Граматичними засобами оформлення окличності є:

1) інтонація, що передає різні почуття (окличні речення вимовляються вищим тоном з виділенням слова, яке безпосередньо виражає емоції);

вигуки;

окличні частки вигукового, займенникового і прислівникового походження.

Підсумовуючи класифікаційні ознаки, можна дати таке визначення: просте речення - «це одиниця мовлення, яка будується за певним зразком, має граматичне значення предикативності і своєю синтаксичною структурою виділяє це значення у системі синтаксичних форм, а також виконує комунікативну функцію, для оформлення якої використовується інтонація.[44, с. 315]

Класифікація простого речення здійснюється за такими показниками:

1) за наявністю/відсутністю головних членів речення можливістю членування речення - двоскладні, односкладні, нечленовані;

за наявністю/відсутністю другорядних членів речення - поширені, непоширені;

за наявністю/відсутністю обов'язкових членів речення - повні, неповні.

Просте речення має один граматичний центр. Він може бути представлений двома головними членами речення - підметом і присудком (двоскладне речення) або одним головним членом речення (односкладне), чи нерозкладним граматичним центром (нечленоване).

В основі поділу речень на двоскладні та односкладні лежить відмінність у 14способах вираження основної ознаки речення - предикативності. Для двоскладного речення характерною є наявність певних відношень між носієм ознаки та ознакою, для односкладних - відсутність таких відношень: у них представлено незалежну ознаку або існування предмета.

Двоскладні речення є основною ланкою у синтаксичній системі української мови, вони характеризуються значним діапазоном виражальних можливостей, різноманітністю конструкцій, широким використанням лексики.

Організуючими членами двоскладного речення є підмет і присудок, які складають його предикативне ядро. Решта членів речення групується навколо них.

Підмет - це граматично незалежний головний член двоскладного речення, що означає предмет, ознака якого виражається присудком.

За своєю структурою підмет може бути простим (вираженим одним словом) і складеним (тобто вираженим кількома словами).

Присудок - це головний член двоскладного речення, що виражає ознаку підмета. Присудок є носієм головної властивості речення - предикативності, він надає підмету модально-часової характеристики.

За своєю структурою присудок може бути простим, складеним та складним.

Спеціалізованою формою вираження простого присудка є особова форма дієслова. Дієслово-присудок передає граматичні значення часу, способу, виду, особи, числа. Спосіб, вид і час орієнтуються безпосередньо на описану в реченні дійсність, особа й число - узгоджуються з підметом.

Складений присудок має чітко визначену структуру й складається з двох компонентів: 1)допоміжного дієслова-зв'язки, 2) імені або інфінітива. У складених присудках допоміжні дієслова є неповнозначними, але передають усі властиві присудку граматичні значення: спосіб, час, особу. Іменник або інфінітив зосереджує в собі лексичне значення присудка.

Складний присудок являє собою комбінацію різних типів складених присудків. Він може мати таку структуру: 1) складений дієслівний + складений іменний; 2) 15сладений дієслівний + складений дієслівний.[44]

Якщо речення складається тільки з головних членів речення, то воно називається непоширеним: Стебла багряніють. Сонце сяє. Частіше ж структуру речення поширюють додаткові повнозначні компоненти, які залежать від підмета або від присудка. Такі компоненти називаються другорядними членами речення, а речення з ними - поширеними.

Другорядні члени речення поділяються на означення, додатки та обставини.

Означення - це другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета: Суворих слів, холодних і жорстоких, перебираю низку, ніби чотки (М. Рильський).

Додаток - це другорядний член речення, що означає об'єкт дії чи стану. Ще дочекають наші руки обробляти свої ниви, свої городи, свої сади. (М. Коцюбинський).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10