Рефераты. Проблема індивідуалізації на уроках фізичної культури

підлітковому віці продовжується розвиток нервової системи. Зростає роль свідомості. Поліпшується контроль кори головного мозку над інстинктами і емоціями. Проте процеси збудження все ще переважають над процесами гальмування, тому для підлітків характерна підвищена збудливість. Сприйняття підлітка більш цілеспрямовано, планомірно й організовано, чим сприйняття молодшого школяра. Характерна межа уваги учнів середнього шкільного віку - це специфічна вибірковість.

У підлітковому віці відбуваються істотні зрушення в розумовій діяльності. Мислення стає більш систематизованим, послідовним, зрілим. Розвиток мислення відбувається в нерозривному зв'язку зі зміною мови підлітка. В них помітна тенденція до правильних визначень, логічних обґрунтувань, доказових міркувань. У підлітковому віці йде інтенсивне етичне і соціальне формування особистості. Залежно від того, якого естетичного досвіду набуває підліток, складатиметься його особа. Педагогам потрібно естетично осмислити особливості розвитку й поведінки сучасного підлітка, уміти поставити себе на його місце в складні й суперечливі умови реального життя.

У старшому шкільному віці в основних рисах завершується фізичний розвиток людини: закінчується зростання й окостеніння скелету, збільшується м'язова сила, хлоп'ята витримують великі рухові навантаження. Встановлюється кров'яний тиск, ритмічніше працюють залози внутрішньої секреції. У старшому шкільному віці закінчується перший період статевого дозрівання. Посилена діяльність щитовидної залози, що викликає у підлітка підвищену збудливість, значно послаблюється. Продовжується функціональний розвиток головного мозку й його вищого відділу - кори великих півкуль. Йде загальне дозрівання організму.

Юнацький вік - це період вироблення світогляду, переконань, життєвого самовизначення і самоствердження, бурхливого зростання самосвідомості, активного осмислення майбутнього. У старшокласників яскраво виражене виборче відношення до предметів.

Таким чином, розвиток і формування дитини проходить ряд етапів, кожний з яких характеризується своїми особливостями й закономірностями. Педагог успішно виконує завдання фізичного виховання, освіти, навчання, якщо його діяльність заснована на глибокому розумінні вікових етапів розвитку людини; на баченні її внутрішнього світу.

Критеріями вікового розвитку є анатомічні, фізіологічні, психологічні, педагогічні й фізичні показники стану організму. [17]

При вивченні індивідуальних особливостей дітей слід звертати увагу на вивчення їхнього фізичного стану й здоров'я, від яких багато в чому залежить їхня увага на уроці, під час занять і загальна працездатність.

Потрібно знати раніше перенесені учнем захворювання, хвороби, що важко відобразилися на його здоров'ї, хронічні, стан зору і склад нервової системи. Все це допомагатиме правильно дозувати фізичні навантаження, а також позначається на участі в різних спортивно-масових заходах.

Таким чином, тільки глибоке вивчення й знання особливостей розвитку кожної дитини створює умову для успішного обліку цих особливостей у процесі фізичного навчання і виховання.

2. Методика проведення занять з урахуванням індивідуального підходу

2.1 Принцип доступності в індивідуальному підході виховання школярів

При індивідуальному підході дуже допомагає використання принципу доступності. [15]

Природа індивідуальних особливостей обумовлена:

а) біологічними причинами (вік, стать, генетичне обумовлені особливості, працездатність тощо);

б) соціальними причинами (сім'я, школа, оточення);

в) психічними процесами (сприйняття, пам'ять, мислення, воля, характер, схильності);

г) фізичним розвитком.

Індивідуальний темп навчання - природно задана властивість, обумовлена швидкістю утворення тимчасових зв'язків у ЦНС, яка в різних дітей неоднакова, тому їм необхідний різний час та різна кількість повторень для засвоєння знань, формування рухових умінь і навичок.

У роботі з дітьми велике значення має хороше знання вчителем індивідуальних особливостей своїх учнів, оскільки в кожному класі є уважні, які вчаться, й розсіяні, активні й пасивні, такі, що цікавляться фізичною культурою й що відносяться до уроків без особливого інтересу.

Вчитель повинен добре знати стан здоров'я й фізичного розвитку кожного учня. Для цього він знайомиться з даними, які є в особистій справі учня, й з результатами останнього медичного огляду. Дуже багато що дає вчителю ознайомлення з домашніми умовами дітей, а також особистий контакт з батьками. Все це доповнюється уважним спостереженням за дітьми в процесі навчально-виховної роботи.

У кожному класі є діти, які відрізняються за фізичною підготовленістю від більшості своїх однокласників. Одні з них відстають, інші, навпаки, дають високі показники при виконанні фізичних вправ.

Діти, що відстають за своїми показниками в фізичній культурі, часто соромляться і, не бажаючи виявити перед товаришами відставання в своєму фізичному розвитку, неохоче виконують вправи або зовсім утримуються від їхнього виконання. У цих випадках вчитель спокійним тоном підбадьорює тих, що займаються, іноді полегшує умови виконання вправ, прагне вселити в них надію й упевненість, кажучи, що їхнє відставання тимчасове, що вони наздоженуть своїх товаришів, особливо якщо займатимуться додатково в позаурочний час. Для таких учнів вчитель не створює на уроці ніякої особливого оточення, не зупиняє на них увагу класу, а працює з ними індивідуально.

Також потребують індивідуального підходу й діти, що мають хорошу підготовку. На уроці вони іноді обтяжуються легкістю вправ, які проводяться зі всіма учнями. Тому виконують їх недбало й неохоче. У цих випадках до таких учнів необхідно пред'являти підвищені вимоги при виконанні завдань і частково ускладнювати вправи. Крім того, щоб підняти активність таких учнів, їм слід доручати надання допомоги своїм товаришам і залучати їх до показу вправ. Проте в будь-яких умовах вчитель не виділяє таких учнів.

Нерідко зустрічаються діти, які невпевнено роблять вправи, що вимагають рішучості і сміливості. Частіше за все це буває при виконанні вправ у рівновазі, при стрибках із висоти й у висоту (особливо через планку), а також під час спуску з гори на лижах. Це пояснюється відсутністю у них упевненості в своїх силах, страху впасти або невдало зробити вправу. Щоб усунути це, треба робити вправи в полегшених умовах (менша висота снаряду, полегшений схил), з допомогою і страховкою. Наприклад, при виконанні вправ в рівновазі вчитель може зменшити висоту колоди або підтримувати учня за руку під час руху його по колоді; при стрибках у висоту опустити планку або замість планки повісити мотузочок. Звичайно така допомога надає позитивну дію і дає більший ефект, ніж безапеляційна вимогливість виконання вправи.

Іноді зустрічаються діти, які не виявляють цікавості до фізичної культури, неохоче займаються, а у фізичному розвитку не відрізняються від більшості однокласників. Тут вчитель перш за все прагне виявити причини подібних явищ (у бесіді з учнем, його товаришами і батьками), прагне виховати інтерес учня до фізкультури, дає йому окремі доручення з навчальної або позакласної роботі.

При індивідуальному підході до дітей треба обов'язково враховувати стан їхнього здоров'я. [7]

Практика роботи показує, що дітей, віднесених до спеціальної медичної групи в школі, буває дуже мало. Там, де організовуються окремі заняття для таких дітей, їх звільняють від занять фізичними вправами в класі і вони знаходяться під регулярним спостереженням медичного персоналу школи.

Діти, віднесені до підготовчої групи, займаються разом зі всіма дітьми. Проте вчитель зобов'язаний особливо уважно підходити до підбору вправ і дозування. У кожному конкретному випадку вчитель застосовує певні засоби для залучення вправ, що таких вчаться до виконання, і до участі в іграх або, навпаки, вживає заходи з обмеження їх в заняттях. Наприклад, якщо учень віднесений до підготовчої групи в результаті перенесеного захворювання і організм його ще недостатньо окріпнув, то такого учня слід обмежувати у виконанні фізичних вправ і ігор, особливо таких, які дають значне навантаження на організм. Якщо ж учень віднесений до підготовчої групи через слабкий фізичний розвиток, то такого учня треба постійно привертати до систематичних занять фізичними вправами й іграми. Проте і в цьому випадку необхідні помірні навантаження, з якими організм учнів міг би справитися без зайвої напруги.

Практично при індивідуальному підході вчитель може: обмежувати кількість вправ і число повторень; полегшувати умови виконання; проводити на уроках спеціальні вправи, які рекомендує лікар; приділяти необхідну увагу техніці виконання й кількісним показникам.

При роботі з дітьми, і особливо з тими, які віднесені до спеціальної або підготовчої групи, велике значення має постійний контакт вчителя з лікарем. Бажано, щоб лікар регулярно був присутній на уроках фізичної культури, проводив спостереження за дітьми і добивався поліпшення здоров'я й фізичного розвитку учнів.

Індивідуальний темп - навчання відносно стабільний і повинен тривати протягом всього періоду навчання в школі. До висновку про те, що діти неоднакові за своєю природою і за темпами розвитку, прийшов уже Я.А. Коменський, розкриваючи природу дитини та її здібності. [6]

У своїй знаменитій праці «Велика дидактика» він писав, що через невмілий підхід до дітей гине багато чудових природних талантів. Я.А. Коменський також вважав, що навчання й виховання повинно сприяти розвитку дитини.

Ці положення лежать в основі принципу доступності й індивідуалізації, який є віддзеркаленням гуманістичної спрямованості фізичного виховання.

Отже, однією з центральних проблем фізичного виховання й потужних резервів підвищення його ефективності є проблема індивідуалізації, яка обумовлена об'єктивним, органічно властивим класно-урочній системі, протиріччям між колективною формою навчання й особистісним способом освоєння навчального матеріалу. Мова йде про те, на скільки вчителю вдається знайти підхід до кожного учня, своєчасно виявити і допомогти перебороти тимчасові труднощі, які виникли в окремих учнів, сприяти подальшому розвитку їхніх здібностей.

Внаслідок різної підготовленості й зацікавленості, різних здібностей, інтелектуальних і фізичних можливостей учнів, темпи засвоєння ними навчального матеріалу не можуть бути однаковими. Заняття фізичними вправами будуть ефективними в тому випадку, коли при їхньому проведенні дотримуються оптимальних для кожного учня темпів. Невипадково, основне завдання учительської діяльності Сократ зводив до того, щоб викликати до життя кращі душевні сили вихованця на основі уважного вивчення його нахилів і здібностей. Нав'язування учням вищих (порівняно з їх можливостями), або нижчих темпів неминуче приведе до зниження розвиваючого ефекту навчання. Вартий наслідування у фізичному вихованні школярів, на нашу думку, досвід індивідуально-групового навчання, надбаний в період розвитку феодалізму в церковних школах. Незважаючи на те, що учні працювали в одному приміщенні, кожен вчився за окремою програмою, кожен в один і той самий момент читав і писав різне: одні тільки заучували абетку, інші - склади, треті вже починали читати, дехто закінчував читати першу книгу тощо.

У цьому зв'язку П.П. Блонський стверджував, що хороший учитель відрізняється від поганого тим, що для першого всі діти різні, а для другого - всі однакові. На думку Д. Локка, за одною методикою не можна навчати навіть двох дітей.

Проте єдність поглядів щодо важливості врахування індивідуальних особливостей учнів у фізичному вихованні далеко не завжди реалізується в навчальному процесі. Для цього є певні причини:

· лише три уроки в тиждень і їх коротка тривалість;

· методи організації діяльності на уроці;

· єдина програма, однакова мета, завдання, терміни навчання.

Все це припадає на неоднаковий за можливостями контингент учнів, що призводить, звичайно, до трьох можливих наслідків: успішного виконання, перевиконання, недовиконання навчальних вимог.

Страницы: 1, 2, 3



2012 © Все права защищены
При использовании материалов активная ссылка на источник обязательна.