Й -- середньоязиковий щілинний. При артикуляції середня спинка язика піднімається до твердого піднебіння, внаслідок чого між твердим піднебінням і середньою частиною язикової спинки виникає щілина. Кінчик язика опущений униз і тримається біля нижніх зубів.

Л -- боковий передньоязиковий сонант. При артикуляції рот трохи розкритий. Губи набувають положення залежно від наступного голосного. Подібно до змичних т, д, н, при л кінчик язика утворює змичку на площі, починаючи від внутрішньої поверхні зубів верхньої щелепи і далі на твердому піднебінні. Крім того, краї язика опускаються з одного або з двох боків і утворюють біля бокових зубів щілину, крізь яку проходить повітряний струмінь.

К -- шумний задньоязиковий. Артикулюється задньою спинкою язика, що, піднімаючись до м'якого піднебіння, утворює з ним зімкнення. Нижня щелепа трохи опускається. Кінчик язика направлений униз. Голосові зв'язки розімкнені. Струмінь повітря сильний. Типовою для української літературної мови є така артикуляція к, при якій зімкнення утворюється на рівні останніх кутніх зубів, язикове тіло посунене назад, а кінчик язика знаходиться за нижніми зубами. Так артикулюється і шумний задньоязиковий зімкнений г, тільки зімкнення задньої спинки язика з м'яким піднебінням відбувається на рівні останніх кутніх зубів. Контактна смуга, що утворюється при вимові, трохи вужча від контактної смуги, що утворюється при вимові к.

X -- шумний задньоязиковий щілинний. Артикулюється задньою спинкою язика; піднімаючись до м'якого піднебіння, утворює щілину за останніми кутніми зубами. Язикове тіло відтягнене назад, а кінчик язика знаходиться за нижніми зубами.

Г -- фарингальний глотковий, або фарингальний. При вимові г артикуляційний апарат перебуває у такому самому положенні, як і при вимові х, тільки корінь язика відтягнутий назад трохи більше, ніж при х. Малий язичок займає положення, схоже з положенням х. Голосові зв'язки зімкнуті й вібрують. Струмінь повітря слабший, ніж при х.

Ґ -- передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний в українських словах, так і в давньозапозичених, і українізованих: аґрус, ґава, ґазда, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґеґати, ґедзь, ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґрасувати, грати (іменник), гранчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик тощо та похідні від них, а також у прізвищах Ґалаґан, Ґудзь і под.

Йотовані ї, є, ю, я утворюються сполученням двох звуків: м'якого приголосного й і наступного голосного (й+і = ї; й+е = є; й+у = ю; й+а = я). Вони артикулюються як і відповідні голосні, але перед цим треба боки язика прикласти до ясен верхніх бокових зубів [56, 154].

Всебічне вивчення орфоепічної структури української мови передбачає також дослідження наголосу.

Наголос - це «вимова одного із складів з більшою силою» [58, 138]. Наголос завжди падає на голосний звук в складі, напр., чудо'во, бi'гати, вече'ряти. Голосний звук і склад, на який падає наголос, називається наголошеним; усі інші голосні і склади - ненаголошеними (у слові вi'-тер склад ві- наголошений). Наголошений склад вимовляється з більшою силою, ніж усі інші. Наголошеними можуть бути різні за порядком склади (рi'ч-ка, пе-ре'-рва). Наголос може переміщуватися з однієї частини слова на іншу при зміні форми цього слова (нога' - но'ги).

Під наголосом переважно розуміють „виділення одного складу слова за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові,-- м'язової напруженості мовного апарата, збільшення сили видиху, зростання тривалості” [50, 68]. Акустично наголос виявляється у зростанні інтенсивності, тривалості, в змінах частоти основного і власного тону голосного.

В українській мові наголошені голосні характеризує передусім більша тривалість і тембр, а часом і більша сила. Тому український наголос за його фонетичною природою визначається як якісний, кількісний і силовий (динамічний). Враховуючи відносно невелику різницю в тривалості між наголошеним і ненаголошеним складами, український наголос визначають як несильно концентрований

Вчені (А.Багмут, О.Бондаренко, А.Грищенко) визначають такі функції наголосу:

а) видільна - наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази;

б) конститутивна - наголос організовує послідовність складів, об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова;

в) смисло- і форморозрізнювальна - властива вільному наголосові і полягає в розрізненні смислу чи слів, які, крім наголосу, нічим не відрізняються (замoк-зaмок), або форм одного й того ж слова (вiкна-вікнa) [9, 19].

Наголос належить до суперсегментних одиниць мови, оскільки „він не виявляється як самостійне явище, а нашаровується на інші, сегментні (лінійні) одиниці -- звуки й склади, виступаючи з ними в нерозривній єдності” [27, 134]. Отже, наголос характеризує не тільки окремі голосні, а й цілі склади.

Кожне самостійне слово має наголос. Службові частини мови, як правило, не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних, утворюючи разом з ними так зване фонетичне слово, наприклад: думай же, ходив би, я і ти. Склад і голосний у складі, на який падає наголос, називаються наголошеними, а всі інші -- ненаголошеними. Наголос на письмі, звичайно, не позначається, але в словниках наголос позначається спеціальним знаком (наприклад, перо`) [34, 13].

Багатоскладові слова, а особливо складні, крім основного наголосу, можуть мати ще й додатковий (і не один), що характеризується меншою силою. Він також позначається при потребі спеціальним значком, наприклад: військо'возобов'я'заний, а'ерофо'тозніма'ння. Деякі складні слова (вони, звичайно, пишуться через дефіс) мають два головні наголоси, наприклад: воє'нно-стратег'ічний.

В українській мові наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто він може падати на будь-який склад слова і змінювати своє місце у формах того самого слова: ді'ло, робо'та, молода', випереджа'ти, перепідгото'вка, перекваліфіка'ція: рука' -- ру'ки, бі'гти -- ви'бігти, сми'рний -- смирні'ший, будува'ти -- буду'ю. Наголос в українській мові може під час змінювання слова пересуватися: голова' -- голови -- голови' -- голі'в, каза'ти -- ка'жеш -- кажу' [42].

Наголос -- це надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Носієм же його виступає голосний звук. Наголосом є „виділення складу за допомогою сили, висоти та тривалості його вимовляння” [39, 24]. Відповідно говорять про силовий (динамічний, експіраторний), музичний (тоновий, мелодичний) та кількісний (квантитативний) наголос залежно від того, який акустичний параметр його визначає [61, 82-83].

Зазвичай прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх слов'янських і більшості індоєвропейських мов, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги. Про це говорить П.Коструба, при цьому зазначаючи, що український наголос, бувши в своїй основі силовим, має ознаки часокількісного і тонічного.

Однак Н.Тоцька, характеризуючи склад, говорить, що він найбільше визначається тривалістю, проте значною мірою і силою, і мелодикою [69].

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на словесний (тактовий), синтагматичний і фразовий.

Наголос в українській мові виконує подвійну функцію [7, 13]. По-перше, він об'єднує звукові комплекси в окремі слова. Наприклад, звуковий комплекс вищезазна'чений з одним наголосом сприймається як одне слово, а комплекс ви'ще зазна'чений, що має два наголоси, позначає два слова. Так само: давноочі'куваний, нижчезга'даний, передба'чити і давно' очі'куваний, ни'жче зга'даний, пере'д ба'чити. По-друге, наголос виступає як засіб розрізнення слів та словоформ. Наприклад, подані парами слова ви'года (користь) і виго'да (зручність), за'хват (захоплення) і захва'т (пристрій, ширина робо-чого ходу), лі'карський (від лікар) і ліка'рський (від ліки), похідни'й (від похід) і похі'дний (який походить від чогось) -- різні, на що й вказує наголос. У різних відмінках стоять слова ру'ки і руки', ві'кна і вікна', різний вид мають дієслова наси'пати і насипа'ти.

Наголос об'єднує звуки в слові і необхідний для розпізнавання слів та їх форм: р`адій--рад`ій, `обід--об`ід, атл`ас--`атлас, прикл`ад -- пр`иклад; хат`и -- х`ати; копч`ений -- к`опчений, насип`ати, -- нас`ипати, виліт`ати -- в`илітати [28, 73].

Можливе також варіативне наголошення -- це об'єктивний результат розвитку акцентологічної системи мови, показник переходу від однієї норми до іншої. Разом з тим не можна не відзначити, що деякі акцентні варіанти виконують дуже тонку стилістичну, художньо-зображальну функцію. Наприклад, форми в`исоко, гл`ибоко слід вважати загальновживаними, а вис`око, глиб`око -- власне поетичними; у формі вол`ошковий посилюється відносна ознака, а у формі волошк`овий -- якісна.

Незважаючи на зміну місця наголосу в багатьох словах у зв'язку зі словозміною і словотворенням, в українській мові наголошування характеризується сталою системою і яскраво вираженими закономірностями [23]. Нормативне наголошування є необхідною ознакою культурного й грамотного мовлення. Різноманітне поєднання ненаголошених складів з наголошеним, а також ненаголошених між собою є базою, на фоні якої формується ритмічна структура слова.

За допомогою наголосу іноді розрізняються лексичні значення слів (за'мок - замо'к, му'ка - мука') та їхні граматичні форми (стi'ни - називний відмінок множини і стіни' - родовий відмінок однини). Більшість слів в українській мові має один наголос.

Система наголошування в українській мові досить складна. Тому у випадках сумніву щодо наголосу слід звертатися до словників. Разом із тим спостерігаються й деякі закономірності в наголошуванні слів.

1. Віддієслівні іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос, як правило, на суфіксі: навча'ння, завда'ння, запита'ння, чита'ння, визна'ння, вида'ння, пізна'ння, посла'ння.

Але є й відхилення від цього правила: обла'днання (набір механізмів тощо), не'хтування, бі'гання, ко'взання.

2. Наголос у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к(а) у множині переходить на закінчення: вказі'вка -- вказівки', учи'телька -- учительки', ла'стівка -- ластівки', го'лка -- голки', пи'санка -- писанки'. Але: ро'дичка --ро'дички, сусі'дка -- сусі'дки, верхі'вка -- верхі'вки.

3. У багатьох двоскладових прикметниках наголос падає на закінчення: вузьки'й, кружни'й, легки'й, липки'й, мілки'й, низьки'й, нови'й, нудни'й, пісни'й, різки'й, сипки'й, скучни'й, стійки'й, стічни'й, страшни'й, тверди'й, тісни'й, тонки'й, трудни'й, тяжки'й, черстви'й, чітки'й, чутки'й, шкільни'й.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8