Теоретико-методичні засади фізичного виховання молоді у працях С. Гайдучка та братів Франків - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Теоретико-методичні засади фізичного виховання молоді у працях С. Гайдучка та братів Франків

агалом, від початку століття до Першої світової війни основна увага приділялася виданню статутів, альманахів, звітів з діяльності товариств за окремі роки. Тобто, друкувалася література організаційного, допоміжного характеру. Однак, до кінця 30_х років виразну більшість українських видань становили книжки методичного характеру: описи гімнастичних вправ з порядком їх виконання; збірки дитячих рухливих ігор; вимоги до музичного супроводу, одягу тощо.

Одним із перших започаткував такий напрямок спортивної літератури професор Степан Гайдучок. Видання методичного характеру користувалися популярністю і спричинили до повторного випуску окремих книг. Деякі книги ставали за своєрідні програми для підготовки гімнастичних виступів на Сокільських святах і Здвигах. Багато вправ поєднувалося з народними піснями й підбиралося окремо для чоловіків, жінок та дітей.

В творчій спадщині С. Гайдучка є багато книг та публікацій, присвячених тіловихованню галицької молоді. Так, наприклад, книга «Фізичне виховання українського народу» - це, по суті, одна з перших спроб в Україні цілісного бачення історії розвитку національної фізичної культури і розвитку українського спорту в різних регіонах України та на еміграції.

«…Ми є міцніші, як нам здається. Ми маємо сили в собі, але забуваємо, що вони в нас укриті. Нам брак переконання, що наші сили розвинуться, коли будемо їх напружувати, вправляти. Тут у пригоді нам рухові вправи. Руховими вправами простують поставу, скріпляють цілий організм, роблять лице свіжим, а око ясним…», - говорив С. Гайдучок в своїй книзі «Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді». В цій праці С. Гайдучок вважає і наголошує на те, що лише фізичне виховання і спорт можуть позитивно вплинути на вдачу нашого підростаючого покоління [2; с. 124].

Займався професор С. Гайдучок і укладенням збірок гімнастичних вправ, про що свідчать такі праці: «Вправи вільноруч» (Львів, накл. «Сокола-Батька», 1927, ч. 1-4), «Долівкові вправи» («Сокільскі Вісти», 1935, ч. 9, С. 6-7.) та «Свобідний дручок» (Львів, 1935).

Посібник С. Гайдучка «Відбиванка» став першим підручником з волейболу на західноукраїнських землях. Поруч з питаннями історичного розвитку волейболу та технічної підготовки гравців С. Гайдучок чимало уваги приділяє проблемам організації змагань, діяльності суддів, тлумаченню окремих пунктів правил гри.

Найціннішою серед бібліографічних збірок, на наш погляд, є праця «Півстоліття сокільських видань» (Львів, 1937). Автор, активний учасник львівського «Сокола-Батька», взявши за основу звіти, протоколи засідань Старшини «С-Б», починаючи від 1905 року, проаналізував усю сокільську періодику. Тут зібрано та подано у хронологічному порядку дані про усі сокільські видання: книги, статути, інші друки (афіші, листівки, відзнаки, поштові марки). Від 1887 року, коли вперше було затверджено статут пожежного товариства «Сокіл» і до 1937 року - тобто протягом 50_ти років.

Можна зробити висновок, що теоретико-методична діяльність Степана Гайдучка у сфері фізичної культури і спорту сприяла [17]:

· суттєвому розширенню кола спортивно-гімнастичних організацій в умовах національного гноблення;

· залученню молоді засобами спорту до числа потенційних учасників процесу національно-культурного відродження краю та загальноукраїнського національно-визвольного руху;

· формуванню розгалуженої мережі різноманітних фізкультурних, скаутських та інших товариств як форм самоорганізації української молоді в освітньо-виховній сфері.

Будучи здібним аналітиком, С. Гайдучок виявляв причини, що перешкоджали становленню та розвитку національної фізичної культури, основними з яких він вважав [17]:

· слабку матеріальну базу та недостатню кількість національних педагогічних кадрів;

· упереджену політику державної влади до українського населення Галичини;

· окремі непорозуміння між старшиною молодіжних товариств;

· спроби передчасної політизації молоді політичними партіями і підпорядкування ними спортивних товариств своїм вузькопартійним інтересам.

Теоретичні положення й практичні рекомендації С. Гайдучка є актуальними і доцільними як у теоретичному гак і практичному аспекті.

3. Петро Франко - біля витоків українського «Пласту»

Петро Іванович Франко був одним із засновників пластового руху в Галичині. Своєю різнобічною й невтомною діяльністю він у значній мірі посприяв формуванню організаційно-методичних, ідеологічних засад пластових товариств [16].

У грудні 1911 року він створив таємний гурток при філії Української академічної гімназії у Львові, куди увійшли учні старших класів. У березні 1912 року гурток переріс у досить широку пластову організацію, що діяла до самої війни й нараховувала до 120 членів.

Інший пластовий гурток Петро Франко заснував на початку квітня 1912 року в дівочій гімназії Українського педагогічного товариства у Львові, провід якого згодом передав учителям. Головним напрямом роботи пластових організацій Франко вважав фізичний вишкіл. Саме у фізичному вдосконаленні він вбачав головну мету скаутингу.

6 квітня 1913 року у Львові відбувся пластовий з'їзд впорядників (вихователів), організатором та керівником якого був Петро Франко. Завдання цього крайового зібрання полягало в тому, щоб внести певну одностайність у розвиток пластового руху та наблизитись до створення єдиної концепції його діяльності. Були прийняті статут і план діяльності «Пласту», пластовий поряд і проект однострою за англійським взірцем. Пізніше, у серпні 1913 року, на засіданні «Сокола-Батька» була прийнята форма пластового однострою, яку запропонував Петро Франко: «бурський капелюх хакі, гранатового кольору сорочка та штани до колін, сірі підколінки, черевики з волоками, наплечник, фляга та обов'язкова двометрова палиця» [18]. В травні наступного року до нього були внесені такі зміни: «колір штанів та сорочки тепер стають сивопопільного кольору з фланелевого сукна». Опис цієї складної системи пластових відзнак є дуже обширним, тим більше, що у 20_х роках вона постійно удосконалювалася. Однак, слід відмітити, що вже тоді це питання вирішувалося з особливою скрупульозністю, розуміючи при цьому, яке важливе значення мають зовнішні, декоративні ознаки приналежності до певного товариства.

У 1913 році був організований інформативний пластовий комітет (ПІК), головою якого був обраний О. Тисовський, його заступником - Петро Франко. Головна діяльність ІПК зосереджувалась на видавничій справі. Зокрема, були випущені брошури: «Пластовий однострій», «Пластові відзнаки», праця Петра Франка «Пластові гри та забави».

Великого значення, з точки зору виховного впливу на особу, Петро Франко надав такому поняттю як дисципліна. З цього приводу він писав: «Пластова дисципліна відрізняться зовсім від часто тупої, бездумної військової дисципліни. Пластун підпорядковується, бо знає, що це потрібно для держави…без внутрішньої дисципліни ще ніякий народ не збудував державу» [18].

Петро Франко вважав, що саме молодь повинна стати рушійною силою державного будівництва, а тому так важливо виховати в неї кращі якості сьогодні, щоб завтра сподіватися на позитивний результат. Саме молодь, на його думку, може відстояти право на свободу, але лише тоді, коли свідомо буде розуміти, що «в здоровому тілі - здоровий дух».

Слід зазначити, що Петро Франко має безпосереднє відношення до авторства назви «Пласт». Принаймні, на це вказують різного роду джерела. Для нас сьогодні це й не так принципово, головне, що назва була знайдена вдала і вона на довгі десятиліття закріпилася до української скаутської організації, яку знає весь світ [6].

Верховний Отаман «Пласту» Северин Левицький у своїй книжці «Український Пластовий Улад» характеризує Петра Франка такими словами: «Це в дечому антитеза до Тисовського. Людина дуже амбітна. Справжній фізкультурник, і ця пристрасть, мабуть, залишилась в нього до пізнього віку. Одушевлений якоюсь справою, він умів віддати їй багато часу, вмілості та ініціативи.»

Аналізуючи різні аспекти діяльності Петра Франка, можна зробити висновок, що він був одним із провідних діячів пластового руху в Україні, вніс значний вклад у стоврення і розвиток «Пласту». На думку самого П. Франка: «Пласт - це один із способів виховання молоді, що долає бездарність, розвиває фізичні та духовні здібності, виробляє характер, вчить бути громадянином».

4. Теоретико-методичні особливості фізичного виховання в поглядах Тараса Франка

Перші десятиліття XX століття були хвилею панування шкільного питання над усіма іншими національними справами. Аналізуючи становище української суспільності, М. Грушевський прийшов до висновку, що на початку XX століття вона опинилася в тій же ситуації, у якій була в другій половині XVI ст., коли поширення культури в національне чужих формах загрожувало розвиткові українства. Як тоді постулат національної школи став основоположним пунктом українського життя, так і на початку XX століття створення національної школи було однією із найдієвіших запорук національного відродження.

У працях М. Грушевського, І. Франка, О. Іванчука, І. Копача, М. Лозинського, С. Томашівського, І. Ющишина та ін. продовжувалась розробка теоретичних засад національної освіти, виходили українські педагогічні часописи «Учитель», «Промінь», «Прапор», «Наша школа», «український вчитель» і ін., видавалися українські підручники, всіма засобами в українській свідомості утверджувалася думка про те, що без розвитку національної школи відродження неможливе.

Значними були здобутки галичан у практичній роботі по національному вихованню молоді. Метою його було виховання людини, яка усвідомлює свою національну приналежність, відчуває свою високу відповідальність перед народом, всебічно підготовлена до здійснення державницької ідеї.

Початки такого виховання давала галицька сім'я, яка, незважаючи на багатовікові намагання окупантів денаціоналізувати український народ, зберегла традиції народної педагогіки, історичну пам'ять та волелюбність.

Вихованню українця, основними рисами якого були б свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, освіченість, фізична досконалість та витривалість, сприяла діяльність спортивних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт», які мали чітку структурну систему виховання молоді, використовували різноманітні форми виховної роботи.

Тарас Франко був одним із тих, хто зумів закласти перші камені у фундамент галицького українського тіловиховання, сокільського, січового, пластового рухів. В 20_ті роки XX століття він займався проблемами національного виховання та розвитку шкільної фізичної культури. У своїй статті про «Шкільництво» висловлює думку з приводу того, яким повинно бути виховання в українських школах. Він пише: «Маю вражіння: щойно вихованці українських шкіл збудують Україну! Старе покоління надто м'яке, опортуністичне, до того пересякле російщиною і без ненависті до неї не здатне кермувати державним кораблем. Ті, яким мимо ударів історії й досі не вивітрів з голови федералізм (за всяку ціну!) мусять вимерти й дати місце новим свіжим силам, рухливим як жиди, підприємчивим як Американці, солідним як Німці, твердим як сталь і безпощадним як чекісти. М'яка людина і м'який народ не варта жити на світі! Закон боротьби за існування для всіх однаковий і не знає виїмків» [4; с. 91]. Таким чином бачимо, що Тарас Франко значну увагу приділяє проблемам виховання, вказує шляхи, яких необхідно дотримуватись в справі побудови незалежної держави.

Поряд з цим Тарас Франко велику увагу приділяє шкільній руханці. В статті «Нове в шкільній руханці» він досліджує вагомість фізичних вправ з огляду на їх користь для здоров'я. В шкільництві він рекомендує застосовувати такі вправи, які «мають фізіологічну вартість (приводять до швидкого обігу крові, а не занадто втомлюють, вправи, що зміцнюють м'язи і збільшують рухомість суглобів)» [4; с. 136]. В одній із статей Тарас Франко пише про те, що «важкість вправ слід поділяти залежно від віку і пола». Більше уваги слід приділяти вправам, що «дадуться примінити в практичнім життю: елястичний, рівний хід чи марш зі співом, стартовий біг швидкий і на витривалість». Тарас Франко зазначає, що в шкільній руханці необхідним елементом навчання є «ритм у виді співу, музики, танцювальних кроків, ритмічних рухів». Крім цього він надає перевагу вправам при ходьбі, в позиції сидячи і лежачи. Команди слід подавати «устно, свиставкою, знаками». З огляду на це можна сказати, що Тарас Франко був обізнаний в теорії та методиці фізичного виховання, знав і розумів, які вправи потрібно виконувати для розвитку тієї чи іншої фізичної якості, який вплив вони мають на організм людини.

Страницы: 1, 2, 3, 4