А. М. Алексюк пропонує дотримуватися бінарних методів навчання, тобто подвійних, коли метод і форма навчання зливаються в єдине ціле. Він науково обґрунтував ідею бінарних методів, які було висунуто в 20-х роках минулої доби автором підручника з педагогіки А. Г. Пінкевичем (1925), згодом -- Г. Ващенком, у 50-х роках -- М.М. Верзиліним.

А. М. Алексюк підкреслює, що «бінарна класифікація методів навчання має в своїй основі поділу не одну, а дві істотні ознаки і через те містить значно більшу інформацію про кожний метод навчання, ніж будь-яка інша класифікація, в основу якої покладено кожну ознаку»14, і, відповідно, класифікацію здійснює за двома ознаками: «характер і рівень пізнавальної самостійності й активності учнів, а також ті джерела, з яких учні набувають знань». Наприклад, названі іншими авторами словесні методи він поєднує з формами того самого типу та визначає чотири рівні їх застосування:

1) на інформаційному рівні словесна форма набуває бінарного характеру словесно-інформаційного методу;

2) на проблемному рівні -- словесно-проблемного;

3) на евристичному рівні -- словесно-евристичного;

4) на дослідницькому рівні -- словесно-дослідницького.

Аналогічно класифікуються бінарні методи наочної форми (наочно-інформативний, наочно-проблемний, наочно-практичний, наочно-евристичний, наочно-дослідницький) і практичної форми (практично-евристичний, практично-проблемний).

В. Ф. Паламарчук конструює тривимірну класифікацію методів навчання, в основі якої закладено такі три ознаки: перцептивна, гностична і логічна.

С. Г. Шаповаленко створює «тетраедричну теорію» методів навчання, в основі якої лежить взаємозв'язок і рух чотирьох його боків: логіко-змістового; процесуально-гносеологічного; матеріально-джерельного й організаційно-управлінського.

С. У. Гончаренко підкреслює багатоякісність методів навчання як педагогічного явища і визначає: інформаційно-повідомні; пояснювально-ілюстративні; проблемні; логічні1.

Отже, аналіз різноманітних підходів до класифікації методів навчання в загальній педагогіці свідчить про те, що ця проблема актуальна, складна і не має на сьогодні остаточного розв'язання. В. Г. Кремень зауважує, що «...в розробках методів навчання і виховання не враховували специфіки соціального середовища, в якому формується і цілісно розвивається дитина, ігнорували особливості взаємодії в системі «предметно-соціальне довкілля -- підростаюча особистість», не брали до уваги вікових можливостей дитини у сфері її соціальних відносин. Таким чином, не було задіяно особистісний компонент у науково-педагогічному пізнанні, що є основним симптомом «бездітної» педагогіки...»

Деякі автори, наприклад Ю. К. Бабанський, виокремлюють активні методи навчання і відносять їх до окремої групи. Це, напевно, через їхню новизну, нестандартність й оригінальність виправдовує себе. Однак, на думку автора, штучний відрив їх від традиційних методів навчання тільки завдає шкоди теорії і практиці навчальної діяльності, бо таке ставлення до цієї проблеми лякає деяких педагогів. Тільки комплексний розгляд і застосування традиційних і нетрадиційних методів навчання, їх перенесення на загальну методику навчальної діяльності допоможе успішно розв'язати цю досить складну педагогічну проблему. Саме тому, на думку автора, доцільно їх вводити у відповідні групи традиційних методів навчання, котрі вони збагачуватимуть і вдосконалюватимуть за рахунок нової, сучасної методики.

У психологічній та педагогічній літературі виокремлено загальні умови, які визначають вибір конкретного методу навчання: закономірності й принципи навчання та умови, які витікають із них; зміст і методи певної науки взагалі та предмета і теми зокрема; цілі та завдання навчання; навчальні можливості учнів; можливості вчителів.

Отже, добір методів навчання залежить від:

- провідної парадигми національної системи освіти;

- загальних і професійних цілей освіти, виховання й розвитку підростаючого покоління;

- провідних методологічних положень і установок сучасної загальної дидактики;

- особливостей, змісту, методів і форм роботи конкретних освітньо-виховних систем;

- особливостей змісту професіограми конкретного спеціаліста;

- особливостей змісту і методики викладання конкретної навчальної дисципліни та визначених її специфікою вимог до добору загально дидактичних методів;

- мети, завдання, змісту матеріалу та дидактичного задуму конкретного заняття;

- наявності часу на вивчення даної теми, розділу;

- рівня розумової та фізичної підготовленості учнів;

- рівня оснащення навчально-матеріальної бази;

- педагогічної майстерності вчителів;

- методичного задуму конкретного заняття тощо.

Про правильний добір методу навчання свідчить характер діяльності та взаємовідносин учителів і учнів, глибина і міцність набутих знань, навичок, умінь і також те, якою мірою він викликає пізнавальну, емоційну і практичну активність учнів та формує у них мотивацію учіння.

Методи, які використовувалися протягом багатьох століть і застосовуються в сучасній навчальній практиці, визначаються як традиційні. Вони, безперечно, не втратили своєї методичної цінності й сьогодні. Це -- словесні, наочні, практичні, контрольні, самостійні методи.

В останні десятиліття під впливом розвитку загальної дидактичної науки, педагогічної психології, а також гуманізації й демократизації навчання створено сучасні діалогічні методи навчання, які називаються в дидактиці методами активізації навчально-пізнавальних дій. Вони використовуються з метою активізації пізнавальної діяльності суб'єктів учіння за допомогою спеціальних прийомів і способів. У практиці педагогів поширені такі діалогічні методи навчання: аналіз конкретної ситуації, інтелектуальна розминка, сократичний метод, «мозковий штурм» («атака»), навчально-тематична дискусія, ділова гра, професійна гра, професійна консультація, організаційно-діяльна гра тощо, їх буде проаналізовано далі.

1.2 Методи активізації навчально-пізнавальної діяльності

Проблема використання в дидактичному процесі методів активізації начально-пізнавальної діяльності учнів особливо актуальна на сучасному етапі становлення національної системи освіти і збагачення її новим змістом. Із педагогічної практики відомо, що ефективність навчання учнів суттєво знижується, коли застосовуються пасивні методи дидактичного впливу, відсутній діалог між педагогом і учнем. З метою формування особистості учня в навчальному процесі сучасна дидактика рекомендує збагачувати традиційні методи навчання такими прийомами та способами, які сприяли б формуванню в суб'єктів учіння мотивації учіння, майбутньої професійної діяльності та змістовних життєвих настанов, високого рівня активності й емоційної за ангажованості в навчально-пізнавальній діяльності, створенню умов для активного самостійного набуття учнями загальнонаукових та професійних знань, навичок та вмінь.

Використання методів активізації сприяє впровадженню в дидактичний процес технології особистісну орієнтованого навчання та забезпечує особистісну спрямованість кожного навчального заходу. Під час проведення особистісної орієнтованого уроку вчитель повинен з повагою ставитися до будь-якого висловлювання учня з обговорюваної теми. В таких умовах учні прагнутимуть бути «почутими», без вагань висловлюватимуть свої думки, пропонуватимуть, не боячись помилитися, свої варіанти для обговорення.

Отже, сучасна дидактика вимагає від суб'єктів учіння не тільки зрозуміти, запам'ятати й відтворити отримані знання, але й, найголовніше, -- вміти ними оперувати. ефективно застосовувати в професійній діяльності й творчо розвивати. Досягненню цієї мети сприяють методи активізації навчально-пізнавальної діяльності, спрямовані на розвиток в учнів творчого самостійного мислення і здатності кваліфіковано розв'язувати професійні завдання. Використання цих методів забезпечує тісний зв'язок теорії з практикою, розвиток нестандартного стилю мислення, рефлексивної сфери мислення (самосвідомості й саморегуляції розумової діяльності), створення атмосфери співробітництва, розвиток навичок спілкування.

Методи активізації навчально-пізнавальної діяльності -це сукупність прийомів і способів психолого-педагогічного впливу на учнів, що (порівняно з традиційними методами навчання) першою чергою спрямовані на розвиток у них творчого самостійного мислення, активізацію пізнавальної діяльності, формування творчих навичок та вмінь нестандартного розв'язання певних професійних проблем вдосконалення навичок професійного спілкування.

Деякі автори, наприклад Ю.К.Бабанський, цю групу методів визначають як активні методи навчання чи методи активного навчання.

Основними факторами, які сприяють творчому ставленню учнів до дидактичного процесу і його результатів, є:

- професійний інтерес,

- нестандартний характер навчально-пізнавальної діяльності,

- змагальність,

- ігровий характер занять,

- емоційність,

- проблемність.

1.3 Класифікація методів активізації навчально-пізнавальної діяльності

За ступенем активності студентів чи характером їхньої навально - пізнавальної діяльності можна виокремити імітаційні та не імітаційні методи.

Імітаційні методи активізації навчально-пізнавальної діяльності.

Імітаційні методи активізації навчально-пізнавальної діяльності розподіляються на ігрові та неігрові.

До ігрових належать розігрування ролей і ділові ігри різних модифікацій. Вони заповнюють ту прогалину в навчальному процесі, яку не можуть компенсувати інші методи (наприклад словесні методи, практичні заняття тощо), але не замінюють їх. Ігровий характер навчально-пізнавальної діяльності дає змогу ознайомитися зі специфікою і особливостями певної професійної діяльності, а також сприяє відчуттю своєї ролі в ній. Окрім того, вони суттєво допомагають закріпленню й поглибленню знань, отриманих під час бесід, лекцій, розповідей, семінарів, практичних занять, удосконаленню практичних навичок та вмінь, їх застосуванню, творчому використанню у вирішенні професійних проблем, створенню умов для активного обміну досвідом.

Основна функція цих занять полягає в навчанні шляхом дій (чим ближча ігрова діяльність учнів до реальної ситуації, тим вища її навчально-пізнавальна ефективність).

Основними різновидами ігрових методів активізації навчально-пізнавальної діяльності є метод інсценування і ділові ігри.

Метод інсценування має багато спільного з театром, який викликає сильні почуття і, відповідно, впливає на емоційно-вольову сферу особистості. Один із найдавніших методів навчання, він найбільш ефективний і на сьогодні, бо забезпечує умови максимального наближення дидактичного процесу до дійсності.

Характерними особливостями цього методу є, по-перше,знайомлення учасників заняття з конкретною дидактичною ситуацією, яка найбільш повно відповідає професійній діяльності і потребує вирішення; по-друге, надання їм ролей конкретних посадових осіб, які існують в реальній ситуації; по-третє, розподіл цих ролей між учнями.

Метод інсценування забезпечує учням такі умови для занять, які не в змозі створити інші методи навчання - випробувати на собі результати своїх рішень і дій.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8