Краса і самобутність вишивки залежить від якості тканини, ниток і прийомів вишивання. Переплетіння в тканині ниток основи і підткання допомагає під час вишивання рахувати нитки. Вишивають нитками різного кольору, бісером, металевими нитками. З розвитком вишивки виникли різноманітні технічні прийоми та шви, якими її виконують.

Хрестик -- це одна з найбільш поширених технік у сучасних українських народних вишивках. Його можна вишивати або пів хрестиковою технікою, або відразу цілими хрестиками. Подвійний хрестик -- це два ряди хрестиків, розміщених у шаховому порядку. Щоб вишивка хрестиком була акуратною, треба уважно рахувати нитки, а це легше робити на грубому полотні [6, 131].

Вишивання гладдю -- це накладання паралельних стібків, віддалених один від одного на одну нитку. Гладь буває прямою і косою. Пряму гладь шиють з права наліво. Коса гладь характерна тим, що стібки кладуть похило до ниток основи або піткання. Гладдю вишивають або за контуром, або за ниткою.

Подібна до гладі техніка набірування, зліва на право накладають стібки паралельно до ниток тканини і один до одного. На галку набирають парне число вертикальних ниток, кожний дальший стібок кладуть правіше від попереднього на половину кількість вертикальних ниток, які займає попередній стібок. При вишиванні набірування стібки кладуть, зовсім не залишаючи поля [3, 26].

Занизування, або затягування, ніби імітує тканину. Для вишивання цим способом використовують виключно червоні нитки і лише інколи у народних вишивках трапляються невеликі вкраплення синього або чорного кольору, що пронизують вишивку вздовж від краю до краю. Занизуванням вишивають швом «поперед голки», старанно рахуючи нитки зовнішнього і внутрішнього швів.

Повздовжньою низзю шиють одразу на всю довжину орнаменту, справа наліво, але спочатку визначають, як побудований один рапорт та по скільки ниток треба набирати під час вишивання першого та наступного рядів. Муаровий шов роблять, як і звичайну гладь, паралельними горизонтальними стібками, але першими в усіх стібках роблять на одному рівні, тобто один проти одного. Щоб самостійно скласти орнаменти для вишивання, треба вивчити якомога більше зразків народної вишивки.

Важливе місце у структурі видів народних промислів і ремесел займало гончарство -- виготовлення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок тощо. Це досить стародавнє ремесло виникло в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Глина є пластичною під час формування і досить твердою після випалу (близько 900С). Має широкий спектр природних барв -- од білої, кремової, вохристої до червоної, коричневої і темно-сірої. Чарівного ефекту гончарним виробам надають керамічні фарби, виготовлені з кольорової глини (ангоби), а також прозорі та декоративні поливи (глазурі) [58, 132].

Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошичок, камінь, дерев'яну форму скибками глини завтовшки в палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину з гострим дном. Посуд виходив товстостінний, з порушенням округлості та силуету форми. Винахід гончарного круга, спочатку ручного й повільно обертового, а у середньо-віччі швидкісного, з ножним приводом, став поворотом у розвитку гончарного ремесла. Техніка точення на крузі давала змогу не лише збільшити випуск продукції, а й поліпшити її художній рівень.

У гончарстві народні майстри користувалися кількома техніками декорування: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штамтик і ліплення. У гончарстві сьогодні розрізняють чотири види виробів: посуд різноманітного призначення, сакральні предмети (хрести, ікони, свічники), іграшки, предмети для обладнання житла (кахлі, вази, підвазонники тощо).

У Х ст. з утворенням Давньоруської держави зростає виробництво гончарного посуду. Гончарі виготовляли корчаги для зберігання зерна, миски, горщики, кухлі, та глечики. У XIV ст. переважно виробляли дешевий і зручний сірий посуд для приготування страв, оздоблювали його зірочками, зубчиками, листочками [28, 159].

У XVІІ-XVІІІ ст. українське гончарство набуло вищого рівня розвитку. Вироби розписували багатоколірно. Чільне місце посіли рослині, квіткові орнаменти, фігурні зображення, передусім на мисках та кахлях. У цей час виникають численні полтавські осередки: Глинські, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим з них була Опішся. Подніпровські гончарні осередки: Дибинці, Канів, Ревівка, Супки, Цвітна і ін. На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Лютичеві, Смотричі.

Провідними осередками гончарства у Західній Україні Були Потелич, Яворів, Коломия, Пустинь, Ужгород і ін. У ХІХ ст. вироби кожного району гончарного промислу набували певних особливостей, які залежали від природних якостей матеріалів, технічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо [6, 57].

У ХІХ ст. на Гуцульщині провідними осередками гончарства стали Косів і Пістина. Косівська кераміка здобула славу завдяки самобутній творчості Олекси Бахметюка. Його орнаментика -- багатопелюсткові квіти, трикутне листя, грона винограду, пташки на гілках, коні, кози, олені. Сміливо розбудовані квіти тут називали «бахмінщиною».

З тістинським осередком гончарства пов'язана праця відомих родин: Вигощуків, Зондюків, Кошаків, Михайловичів, Темчуків, які здебільшого виготовляли мальовані миски, тарелі, дзбани, іграшки [35]. Посуд різноманітного призначення і форми виготовляли у давніх гончарних центрах Львівщини, Гавареччині, Глинські, Лагосові, Сасові, Яворові і ін.

Певного пожвавлення гончарство набуло у повоєнні десятилітті. Нестача ужиткового посуду спричинилась до швидкого відновлення виробництва кераміки, уся краса якої зосереджувалася у її формі, а нескладний візерунок підкреслював виразність та шляхетність виробу.

У 70-80-х роках українське гончарство поволі занепадає. Усе менше залишається досвідчених гончарів [59, 81]. Натомість ставали до ладу напівмеханізовані керамічні цехи і заводи для вироблення масової продукції, що імітує народні гончарні вироби. До традицій народного гончарства звертаються художники-керамісти Києва, Львова, Одеси.

Писанкарство є важливим напрямком вияву народних промислів і ремесел. Воно пов'язане із тим, що чисте, гладко фарбоване або оздоблене візерунками яйце набуло символічної релігійно-обрядового значення ще задовго до християнства. У багатьох народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла і тепла, навіть зародком усього Всесвіту [48, 9]. Існують також численні варіанти легенд, які пояснюють побутування писанок під час Великодніх свят, пов'язують виникнення традицій писанкарства з євангельськими подіями.

Зважаючи на фізіологічні властивості шкаралупи яйця, середньовічні писанки до наших днів не збереглися. Однак масове розписування яєць в Україні існувало протягом століть [28]. У ХІХ ст. писанкарство у різних художніх варіантах побутувало на всій території України, про що свідчать давні колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Кракова, Варшави, Брно та ін.

Найдавніші писанки зберігаються у фондах Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України і походять із сіл Острів (1882 р. Львівщина), Слобідка (1891 р. Поділля) і ін.

Своєрідні місцеві відміни писанок існували і на початку ХХ ст. Розрізняють Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Бойківщини, Лемківщини тощо. На Слобожанщині й Покутті поширенні крашанки, на Бойківщині й Лемківщині -- так звані шпилькові й крашанки. Найбільш філігранність орнаментальних мотивів притаманна гуцульським писанкам, виконаним писачком з конусоподібною трубочкою [6, 161].

Писанки виготовляли навесні, перед Паскою, сільські дівчата і жінки, монастирські ченці та іконописці, міські панночки, пекарі і ін. Тому й техніка декорування різнилася. На селі яйця фарбували в один колір, інколи продряпували візерунки, орнаментували воском і фарбували в кілька кольорів, тоді як у місті вдавалися до різних штучних способів -- наклеювали шматки кольорового паперу, фольги, тканини, нитки. Писанки переважно виготовляли для себе, лише зрідка для продажу на ярмарку.

Колись із писанками чинили магічні дії. Для забезпечення урожаю їх на весняного Юрія котили по зеленій пшениці й закопували у землю. Великоднього ранку молоді вмивалися водою, в яку перед тим клали крашанки та срібні монети, що мали надавати сили й краси [58, 167]. Свячені писанки були оберегом житла від грому й вогню, а людей і тварин -- від «лихого ока», їх використовували як ліки від деяких захворювань. Писанки служили об'єктом забави для дітей та молоді. З випорожнених писанок, додаючи до них з кольорового паперу хвіст, крила та голівку з тіста, виготовляли так звані голуби. Їх, а також писанки, нанизували на шнурочок, підвішували поблизу ікон, прикрашаючи житло.

У 60-х роках у зв'язку з посиленням інтересу до народного мистецтва й національної культури відновилося й писанкарство. У Косові, Коломиї та Вижниці навесні, перед Великодніми святами народні майстри продавали писанки на ярмарках [48, 9]. Так стихійно виник писанкарський промисел, проте він не сягав далі Прикарпаття. У 70-80 роках писанки як твори народного мистецтва експонувалися на виставках. З'явилися приватні колекції писанок.

Сьогодні писанкарство збереглося і розвивається завдяки майстрам старшого покоління у багатьох давніх осередках цього мистецтва. Писанки продаються на ярмарках, у художніх салонах. Оригінальний орнамент писанок не тільки чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією колориту, він несе прадавні символи світорозуміння і природи, єднає з традицією минулого. Українська писанка у світі є символом нашого народу.

В Коломиї Івано-Франківської області створено музей писанки, де зібрано величезну колекцію писанок зі всіх регіонів України [4]. Подвір'я музею прикрашає кількаметрова писанка -- витвір скульпторських рук, -- що закликає туристів та людей, яких цікавить цей надзвичайний вид мистецтва, відвідати музей і поринути у світ прекрасного й неповторного.

Витинанки -- один із видів українського народного декоративного мистецтва, що має глибокі й багаті традиції. Це сюжетні та орнаментальні прикраси житла, ажурно або силуетно вирізані ножицями з білого й кольорового паперу [6, 79]. Їх використовували для прикрашання стін, вікон, полиць, груб, кошиків, печей, мисників.

Українські народні паперові витинанки як прикраса сільських хат з'являється у середині ХІХ ст. незалежно від писарських і дворянських витинанок. Орнамент традиційних витинанок здебільшого геометричний і рослинний, трапляються також антропо- та зооморфні фігурки, зображення предметів побуту, архітектури тощо. Папір при витинанні складали у двоє, четверо, увосьмеро, що дозволяло створити сталі структури, композиції.

Витинанки кінця ХІХ -- початку ХХ ст. вирізняються високою художньою майстерністю. У кожному регіоні та в багатьох осередках вони набули своєрідних локальних рис щодо трактування матеріалу, форми, силуету, технічної вправності, відчуття ритму, пропорцій, симетрії, багатства орнаментики [58, 165].

Найбільш поширеними витинанками були на Поділлі, Подніпров'ї та Прикарпатті. На Подніпров'ї вони часто доповнювали хатні розписи. Для Поділля властиві два типи розташування витинанок на стінах -- шпалерний і килимовий. На Прикарпатті їх наліплювали поздовжніми стрічками попід стелею, по сволоку, навколо вікон. Витинанки побутувалися у поєднанні зі шкіряними прикрасами, настінними розписами, вишиванками, збагачуючи свої форми й орнаментальні мотиви.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13