Очевидно, що вжиті заходи з соціального захисту населення приносили лише тимчасовий економічний і політичний ефект. Вони не могли протистояти інфляційним процесам, стрімкому росту числа людей, що потребували соціальної допомоги, при не достатку бюджетних коштів. Крім того, матеріальна допомога, як відомо, далеко не завжди ефективний захист, зросла потреба в докорінній змінні соціальної політики суспільства і держави, усуненні розбіжності соціальних, психологічних, педагогічних, медичних, правових мір, у зорієнтованості міжвідомчої системи служб соціального захисту в підтримку населення.
Офіційне введення нової професії, її високий суспільний імідж і статус, швидко зростаюча потреба у відповідних службах соціального захисту населення виявили мінімум дві групи проблем, вирішити які через критичну ситуацію необхідно в країні необхідно було в органічній взаємозалежності, оперативно і одночасно.
З одного боку, що називається, в „польових умовах” слід було розвивати теорію і практику; обробляти класифікаційні та етичні стандарти нової професії, пред'явленими в досвіді багатоликим „віялом”, набором її різновидів, напрямків; проектувати, консультувати і зразу втілювати ефективні моделі соціальних служб, які підходять для різни національних умов країни і здатні захищати найрізноманітніші верстви населення, груп, сімей, дітей.
Це, в свою чергу, у всій величі поставило проблему адекватних стандартів при доборі, підготовці, підвищення кваліфікації спеціалістів.
Поряд з формуванням базової системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах, особливо актуальним виявилось питання раціонального, науково обґрунтованого відбору цих спеціалістів з інших професій, які стали базовими для комплектування інститутів соціальних педагогів і соціальних працівників, проведення реєстрації і первинної реєстрації тих, хто вже працює в цій якості, не маючи поки спеціальної освіти.
І головною, вирішальною проблемою була проблема наукового обґрунтування і супроводу діяльності соціальних педагогів, соціальних працівників незалежно від їх відомчої підлеглості - проблема соціально - педагогічного забезпечення їх практичної діяльності і професійної підготовки. Ситуація, що склалася на початку 90 - х років, була парадоксальною і в країні, яка породила педагогіку середовища ще на початку століття і має найбагатші народні, національні традиції, завжди відрізнялось самобутністю і оригінальністю, гуманізмом і милосердям, яка володіє невичерпаними джерелами практичного досвіду соціально - педагогічної підтримки і де в соціальній сфері трудяться десятки, сотні тисяч ентузіастів, не було жодного спеціаліста професіонала. І у соціальній сфері вони були всього лише волонтерами, парапрофесіоналами.
Перевантаження ряду професій, яка спостерігалась як наслідок цього (учителів, лікарів, працівників міліції і т.д.) невластивими їм обов'язками, з одного боку, заважала повноцінному виконанні ними своїх безпосередніх професійних обов'язків; з іншого - заважала розвитку в країні самостійної професії, підготовці корпусу професіоналів різних галузей соціальної сфери.
Вихід на професійний рівень постановки соціальної роботи в країні - саме собою явище визначне, але, враховуючи, що цей процес до цього часу знаходився в нас на стадії „природного експерименту”, а точніше - створення своєї, вітчизняної науки і професії „соціальна робота”. Провідні спеціалісти країни, навіть найрозвинутіших в цій області, зараз стурбовані створенням саме такої науки. Вони підкреслюють, що такого роду дослідження мають бути комплексні, міждисциплінарні. Але при цьому особливий акцент робиться на тому, що дослідницькі спроби знайти універсальну, глобальну концепцію соціальної роботи мають трансформувати її в моделі для локального застосування (як у теорії, так і на практиці) та включати пошук соціально - педагогічного забезпечення різних сфер соціальної практики.
Соціально - політична ситуація, що склалася на межі ХХ - ХХІ століття, висунула, таким чином, соціальну педагогіку в самостійну галузь людинознавства в цілому, цінності і значимості якої визначається в сучасних умовах, з одного боку, загально соціальною потребою гуманізації відносин зміненої особистості та динамічного розвиваючого суспільства; з іншого - універсальною значимістю соціально - педагогічних знань у науковому забезпеченості усіх сфер соціальної практики, і у першу чергу - діяльності закладів соціальної сфери, системи соціальних служб.
У сучасних умовах здоров'я людей залежить від економічних ситуацій в суспільстві, від проведенням керівництвом держави соціальної політики, від екології, але і від малої групи людей, у рамках якої проживає людина. Звідси виникає завдання гуманізації середовища перебування, єдності населення, пошуку ефективності шляхів між сімейної, між поколінної, між сусідської, міжрегіональної інтеграції і кооперації з метою соціального влаштування соціального життя, виховання дітей, підтримки малозабезпечених верств населення.
Досить часто причини багатьох відхилень у поведінці людей ховаються в умовах життя, таких як бідність, безробіття, погане харчування, ненормальні житлові умови. Соціальна педагогіка, яка має за мету попередження соціальної, особистої, моральної деградації людини, сприяє вирішенню повсякденних, буденних, соціальних проблем індивіду, а значить, і суспільство в цілому. У даному контексті вона виступає, як практико - орієнтована наукова дисципліна, гуманна за своєю суттю.
В основі соціально - педагогічних досліджень, практичної діяльності лежить особистісно-орієнтований підхід, який вказує пріоритет людини в системі взаємовідносин „особистість - суспільство - держава”. Особистісно-орієнтовний підхід передбачає глибоке знання конкретного індивіду, його індивідуальних психологічних особливостей, стану здоров'я, потреб, інтересів; потреб, можливих відхилень; вміння аналізувати його діяльність, спостерігати і грамотно оцінювати спостережуваного і на рівні практичних умінь користуватися цими знаннями, опираючись на реалізацію її педагогічної технології.
Соціальна педагогіка як наука відрізняє особистісно-середовищний підхід до явищ, фактів, подій, що вивчаються, який вимагає глибоких знань середовища особистості, яке її оточує, та вміння врахувати його позитивні та негативні фактори.
Соціальна педагогіка базується на особистісно-діяльному підході, суть якого полягає у тому, що перетворення людини і оточуючого середовища можливо лише шляхом участі індивіда в особистісно і соціально значимій діяльності.
Для соціальної педагогіки, що свій зміст на наукову інтеграцію знань про людину, характерний міждисциплінарний підхід, який передбачає сумісну роботу різнопрофільних спеціалістів у наданні комплексної соціально - педагогічної допомоги людині.
Боковим каменем соціальної педагогіки, що вивчає особистість в контексті середовищ них взаємодій, є міжвідомчий підхід. На практичному рівні цей підхід вимагає у конкретні технології соціального партнерства, взаємодії та співробітництва різних відомств у вирішенні тієї чи іншої проблеми виховного і соціального плану.
Відмінною рисою соціально - педагогічних досліджень і практичної діяльності є проблемний підхід, суть якого полягає в тому, що об'єктами системного аналізу перш за все стає програма конкретної людини. При чому ця проблема розглядається в контексті взаємовідносин і взаємозв'язків індивіда як з внутрішнім середовищем, так і з зовнішнім середовищем.
Соціальна педагогіка в числі інших сучасних фундаментальних наук починає вивчати, досліджувати соціальні і педагогічні явища з інформаційних позицій, з позицій інформаційних відносин. Цей інформаційний підхід заключається в тому, що спочатку відбувається аналіз та синтез не предметів, а відношень в середини них і відносин із зовнішнім світом. Після класифікації внутрішніх відносин і властивостей і їх зовнішніх відносин за ознаками аналізується і синтезуються властивості на базі отриманої інформації (хоча і відносної).
Соціальна педагогіка, розглядаючи як цілісний інтегративний навчально-виховний простір, опирається на системний аналіз соціуму, всіх його структурних компонентів, це означає, що побудова будь - якої навчально -виховної системи не обмежується рамками школи, а охоплює всі види і форми неформального навчання і неорганізованого виховання.
Сукупність визначених підходів складає універсальний соціально - педагогічний метод наукового пізнання, що дозволяє розглядати соціальну педагогіку, як методологічну основу побудови виховних, освітніх і соціальних систем.
3. Основоположні принципи соціальної педагогіки
Соціальна педагогіка базується на певних принципах, які випливають із закономірностей і особливостей організації цілісного навчально - виховного процесу. Назвемо найбільш основоположні з них.
Принцип соціально - історичної обумовленості. Виходячи з даного принципу, джерела розвитку особистості слід шукати в конкретно - історичних і соціокультурних умовах розвитку суспільства, притаманних йому ідеалах, цінностях, переконань, суспільно схвалених нормах поведінки. Даний принцип підкреслює значну роль конкретної мікросфери у формування особистості, необхідність бачити в середовищ них факторах витоки інтелектуального, морального, фізичного, психологічного та соціального розвитку особистості, особливості її неповторного внутрішнього світу.
Принцип соціальної спадковості, що передбачає необхідність врахувати у вихованні і навчанні традиції, звичаї, погляди оточуючого людини суспільства з моменту його народження, які передаються від покоління до покоління і під впливом яких відбувається процес формування особистості, національних особливостей, природних задатків особистості.
Принцип педагогічної цілісності. Згідно з цим принципом кожне педагогічне явище необхідно розглядати в його взаємозв'язку з іншими процесами. Суть принципу цілісності полягає в тому, що найзначніші успіхи пізнання пов'язанні не лише з відкриттям елементів цілісного об'єкту та описами його властивостей, але й з визначанням специфічних властивостей цілого. Принцип цілісності передбачає неможливість зведення складного до простого, цілого до частини, наявність у цілісного об'єкту - особливості, середовища, соціуму - таких властивостей і якостей, які ніяк не можуть бути притаманні його складовим частинам. Даний принцип передбачає єдність моральних відносин, норм поведінки, організованих сім'єю, школою, регульованих через суспільну думку, соціальний контроль жителів міста, села.
Принцип пріоритету сім'ї. Сім'я розглядається як інститут соціальної особистості, де закладаються і формуються базові цінності, життєві ідеали, норми поведінки, спілкування, відносини до людей, природи і праці. У рамках інших суспільних структур здійснюється соціалізація. Їх соціальна роль зводиться до доповнення та коректування виховання, отриманого в сім'ї.
Принцип гуманістичних цінностей. Цей принцип визначає гуманістичну направленість соціальної педагогіки, яка базується на перевазі таких принципів у вихованні, як доброта, милосердя, совість, працелюбність, відповідальність, соціальна справедливість.
Страницы: 1, 2, 3, 4
