Формальна ступенева система була на перший погляд вельми ефективною. Проте всі без виключення знання, засвоювані на лекціях і диспутах і демонструвалися потім на іспитах, були чисто академічними, жодним чином не пов'язані з реальними професійними навиками. Якщо ми візьмемо два типи знань, що мають місце у філософії Аристотеля, "теоретичне" (theoreia) і "практичне" (praxis), то перше було гіпертрофований, а друге ігнорувалося. В результаті, покидаючи alma mater, випускник виявлявся "книжковою людиною" (homo literatus), часто не здатною вирішувати які-небудь практичні задачі. Варто відзначити, що аж до XVII в. випускники медичного факультету не займалися лікуванням.
Закінчуючи цей розділ, має сенс трохи пригадати про вищі науки. Їх було три Теологія, Юриспруденція і Медицина.
Теологія (Богослов'я). Основне викладання велося по "Сентенціях" Петра Ломбарда, включаючи думки найавторитетніших теологів по різних спірних моментах Біблії. (6; 151)
Юриспруденція. Безумовно, найбільша кількість студентів, що перейшли на вищі курси, спеціалізувалася по цій дисципліні.
Слід врахувати, що існувало декілька джерел законів. Це:
- Канонічне право, засноване на рішеннях церковних соборів, тат і інших ієрархів церкви.
- Римське право. Основним тут був кодекс візантійського імператора Юстиніана. В цьому кодексі надавалася велика увага різним видам власності.
Але в практичній діяльності юристам необхідно було також знати і місцеві закони. Свої закони видавали різні феодальні правителі, наприклад король Франції. Взагалі, свої правила і закони міг встановлювати кожний більш менш незалежний государ, будь то феодал або місто. Відносини між ними також регулювалися законами, будь то норми служби, кількість і розміри різних поборів, розділення різних повноважень і т.д. В результаті в кожній провінції існували свої місцеві закони, які могли копіювати або суперечити загальному праву.
Медицина. Включала вчення про чотири рідини, які очолюють в людині крові, слиз, жовч і чорну жовч. Вважалося, що хвороби виникали від порушення співвідношення цих рідин. В лікуванні велику роль виконували кровопускання і клізми. Широко використовувалися різні пахощі.
2. Розвиток науки в епоху Відродження
У сучасній науці існує декілька точок зору на термін "Відродження". В широкому розумінні цей термін визначає етнокультурний зліт, вибух національної свідомості, активізацію розвитку національної культури. У вузькому значенні йдеться про певний період розвитку світовою, в першу чергу європейської, культури в період з кінця XII століття (Італія) до початку XVII століття (в деяких європейських країнах, наприклад, в Англії, Португалії, Польщі, Україні - дещо пізніше) і переслідує мету визначити набір рис, що дозволяють типологічно віднести конкретну національну культуру до типу ренесансних. Саме таке значення терміну "Відродження" ("Ренесанс") прийнято вживати.
Сам термін "відродження" для характеристики епохи XIV-XVI століття був введений її сучасниками - італійськими гуманістами. Генетично пов'язаний з релігійно-етичним поняттям "оновлення", цей термін придбаває у вказаний період принципово інше значення: оновлення культури, підйом літератури, мистецтва, науки після їх тривалого занепаду в середні століття - до речі сказати, і останній термін теж був творінням ренесансних гуманістів: "епоха посередині" (між античністю і Ренесансом). Таким чином, вже в оцінках самих діячів цієї епохи Відродження панування "середньовічного варварства" (що, як відомо, було щонайменше несправедливо у відношенні до власних культурних витоків). Проте італійський поет Франческо Петрарка будує концепцію "похмурих століть", бачивши тільки глибокі відмінності між культурою античності і наступною за нею епохою Середньовіччя і, навпаки, тісний спадковий зв'язок між античністю і сучасним періодом (епохою Відродження). Гуманісти наступних поколінь не приховували свого презирства до "неуцтва і варварства" середніх століть і енергійно "відроджували античні традиції", вважаючи себе їх прямими продовжує.
2.1 Основні риси Епохи Відродження
Коли європейський дух перестав прагнути до смерті і звернувся до життя, він знайшов для себе нове джерело сили на самому початку свого ж шляху - в античності. Майже тисячу років середньовічна Європа розвивалася на уламках античної культури, залишених варварами. Середньовіччя - це та ж античність, але у варварському сприйнятті і виконанні. Проте не потрібно думати, що середньовічна культура є якоюсь неповноцінною тому, що вона стала поєднанням уламків античності і варварства. Новий імпульс розвитку європейської культури виразився в епосі, яку прийнято називати Відродженням (Ренесанс). В різних країнах Західної Європи вона охоплює період з XIV в. по початок XVII в. Культурою Відродження були успадковані дохристиянські ідеї і образи, але християнство не могло не накласти на неї відбиток. Язичницька життєвість і християнське упокорювання доповнювали одна одну в культурі Відродження, їх поєднання народжувало ідеали гармонії і рівноваги. (10; 61)
Новий світогляд, що виник в епоху Відродження, прийнятий називати гуманізмом (від лат. - людський, людяний). Окремі риси гуманізму присутні в античній культурі, але гуманізм був об'ємніший та цілісніший. Гуманізм означає не тільки те, що людина признається вищою цінністю, але і те, що людина оголошується критерієм всякої цінності. Ця межа гуманізму була виражена в античності Протагором: "Людина є міра всіх речей". Такий погляд припускав самопізнання людини. Нарешті, поетизація людини і всього людського спричиняла за собою естетичне сприйняття дійсності, пристрасть до прекрасного і піднесеного. Гуманізм Відродження, не заперечуючи, що людина створена за образом і подобою Бога, разом з тим затверджував право людини на безмежну творчість. Саме в творчості, вважали гуманісти, повинна, перш за все, виявлятися подібність людини Богу.
2.2 Свобода і світський індивідуалізм
Як правило, гуманісти не виступали проти релігії. Але звеличивши людину, роблячи з нього подібність титана, вони відділяли його від Бога, якому відводилася роль творця, що не втручається в життя людей. Людина стала релігією гуманізму відродження. Тому Л.Н. Толстой писав про Відродження як про епоху руйнування релігії, втрати віри, торжестві безвір'я. Гуманісти критикували догматичну, ритуальну сторону християнської церкви, католицького духівництва, не бачили в ньому ніяких переваг перед простими віруючими. Італійський поет Данте Аліг'єрі (1265-1321) в "Божественній комедії" посилав римських Пап в пекло або в рай залежно від їх поведінки за життя, а не від сану. Гуманісти розуміли звільнення думки не тільки як подолання залежності від церковних догматів. Свобода бачилася в подоланні залежності від групової, колективної свідомості. Для вільної думки необхідна, перш за все, особа. Такий погляд був ідеологічним обґрунтовуванням індивідуалізму, який ставав характерною межею епохи. Молода буржуазія, що не мала родовитості і знатності, могла сподіватися лише на особисті якості, на власні розум, сміливість, заповзятливість, які цінувалися більше, ніж благородність походження і слава предків. (3; 41)
2.3 Проникнення гуманізму в університети
Розповсюдженню гуманізму сприяли кризові явища в пізній схоластиці і університетському викладанні. В перші роки XVI в. в Німеччині існували вже 15 університетів (не рахуючи Празького і Базельського на території імперії), з них 9 були засновані з середини XV в. "Молоді" університети зберігали роль оплоту боротьби церкви з єрессю, вони так само, як "старі", одержували привілеї на цензуру книг; їх викладачі були зобов'язані негайно спростовувати "помилкові думки", що розходилися з навчанням церкви, якщо вони зустрічалися в текстах, якими користувалися при навчанні студентів. Саме це навчання ґрунтувалося тоді на застарілих, століттями підручниках і методах викладання, що не мінялися. Вони не зазнали змін у зв'язку із спробами все ж таки відновити схоластику або черговим зверненням до Хоми Аквінському, або орієнтацією на вужі скостенілий оккамізм. Принципові відмінності між цими двома шляхами схоласти, ніколи виявлені різко, у епігонів згладилися. Це наочно виразилося в практиці викладання ряду університетів (в Майнце, Віттенбергу): лекції з філософії читалися тут двічі, "томісти" і "оккамісти" змінювали один одного, різними способами трактуючи однотипні питання, але незмінно залишаючись у межах ортодоксії. Результатом подібної зануреної не стільки в пошук істини, скільки в хитросплетіння аргументування і готові формули стало нівелювання особи ученого - за ціле сторіччя схоластика не дала жодного творчо видатного імені. Навіть Р. Біль, якого в історіографії наших днів деколи вважають останнім видним німецьким схоластом (він помер в 1495 р.), був лише майстром спрощення і загострення теологічних питань, але не дійсним відкривачем нового. (9; 25)
Відривом схоласти від практичних запитів життя не забули скористатися гуманісти, що висували ідею "реформації університетів". Їх проникнення в університети на перших порах було мирним. Його полегшували ще не подолані зв'язки раннього німецького гуманізму з схоластичною традицією, сприяння ряду князів, що прагнули зміцнити свій вплив на університети. а також конкуренція вищих шкіл, де поява "знаменитостей" збільшувала притоку студентів, а з ним і доходи. Як правило, гуманісти починали з читання не обов'язкових для відвідин лекцій на артистичних (філософських) - факультетах, підготовчих для "вищих" факультетів теології, має рацію, медицина. Незабаром деяким гуманістам вдалося зміцнитися навіть на двох останніх факультетах, проте теологічні факультети були і залишилися бастіонами схоластики. Сам процес "освоєння" гуманістами університетів був тривалим і нерівномірним в різних територіях Німеччини. В цілому він продовжувався протягом всієї другої половини XV - почала XVI в.
Різко розширявся круг стародавніх авторів, що вивчаються, гострій критиці піддавалися традиційні підручники, формалізм схоластичної логіки, праці середньовічних коментаторів. Як і в Італії, головним принципом ставало звернення до першоджерел, зокрема до новітніх. Використовувалися тексти, обчищені від середньовічних спотворень методами історико-філологічної критики, приклади якої дали італійці. Головним способом донесення знань як і раніше залишалося читання і коментування текстів, буквальне і іносказання, проте змінилися і самі авторитети, на які спиралося таке викладання, і підхід, до них. він доповнювався інтересом до географії, медицини, астрономії, математики. В структурі німецької гуманістичної культури роль природознавства виявилася більшою, ніж в аналогічній за часом французькій або англійській ренесансній культурі. (9; 33)
Страницы: 1, 2, 3, 4
