Переходячи до африканським пліоценових гоминоїдів, відразу ж замислюєшся, незважаючи на, здавалося б, уже чимале число знахідок, про те, що подання про їх дійсно відбивають морфологічну специфіку окремих форм і це виникає за рахунок сформованої не дуже перевіреної традиції і її некритичного повторення в літературі. Щоб продемонструвати, як все умовно в даній області, зрівняємо список розподілу головних знахідок по родах і видам, складений Д. Пилбимом і опублікований у написаній їм разом з іншими книзі, на яку вище було зроблене посилання, з угрупованням Ф. Тобайяса, що тільки що випустило монументальний опис знахідок Homo habilis з Олдувея. Один одному протистоять визнані авторитети в області морфології й таксономії приматів, включаючи ранні форми Homo, що підтвердили свою високу кваліфікацію багатьма оригінальними роботами. І що ж? Ф. Тобайяс детально й ретельно описує олдувейські знахідки 13 і 24, у списку Д. Пилбима вони поміщені в Homo sp., насправді, звичайно, у Homo erectus. При дисперсності розподілу знахідок по місцезнаходженнях і хронологічних обріях морфологічні розходження між ними здобувають особливе значення. У список включені три кількісні характеристики - обсяг мозку, вага тіла й зубний модуль, швидкі візуальні враження про будову черепного й лицьового кістяка. Вага коливається від 35 до 50 кг, що при наявності полового диморфізму й одиничності спостережень, зовсім очевидно, не витримує ніякого самого слабкого критерію статистичної вірогідності. Зубний модуль різко виділяє австралопітека з ряду інших - він у нього в півтора разу більше, але в інших випадках варіації також дуже незначні. Більші або менші розміри особи, подовжена або округла черепна коробка, як ми добре знаємо, можуть бути наслідком навіть різної дієти й не мають філогенетичної значимості.

Із усього сказаного випливає, що немає ніяких морфологічних підстав для виділення нового виду afarensis, всі його знахідки, що представляють, можуть бути легко включені у вид africanus, що здобуває з ними значно більше великий ареал. Наявність на черепах, що представляє види robustus і boisei, розвинених морфоструктур у вигляді валиків і гребенів дозволяє впевнено диференціювати їх від представників тільки що згаданого виду австралопітеків, але розходження між ними не такі, щоб можна було впевнено говорити про самостійні види: об'єднання їх у вид robustus здається розумним. Виділення таксона Homo habilis як і раніше представляється не дуже виправданим, незважаючи на згадану вище видатну монографію Ф. Тобайяса. Не можна не відзначити, що М. Волпофф також пропонує більше низьку цифру обсягу мозку в цьому випадку, чим Ф. Тобайяс. Ф. Тобайяс підсумував специфіку habilis у спеціальній таблиці, що нараховує 344 ознаки, але жоден з них не можна статистично зважити, і їхнє значення, що диференціює, тому зовсім неясно. Як і раніше велика ймовірність приналежності всіх знахідок, интерпретируемых у рамках цього таксона, до виду africanus. Морфологія виду robustus також збагатилася чудовою знахідкою майже повного черепа KNM-WT 17000. Але питання про те, чи варто говорити про два види одного роду або підняти їх ранг на противагу сучасному захвату від «ламперизму» і повернутися до старих уявлень про наявність пологів Australopithecus і Paranthropus, з мого погляду, не снять із порядку денного. Більше того, подібне підвищення таксономічного рангу виглядає цілком відповідному масштабу морфологічних розходжень.

Отримана картина логічніше й простіше, у чому, щоправда, не можна не бачити відомого недоліку - спрощення еволюційної дійсності й відомість її до простих схем завжди виглядають підозрілими, тому що в них великий елемент випадковості, що робить кожний випадок унікальним. Але зате вона відразу полегшує шлях до екологічної інтерпретації, тому що ставить нас більш-менш у ті ж умови, які вивчені в сучасних горил і шимпанзе; до речі кажучи, морфологічні розходження між ними приблизно такі, які спостерігаються між масивними парантропами й африканськими австралопітеками й про які ніхто ніколи не сумнівався, не сумнівається й зараз у приналежності їх до різних родів. Внутрішньовидова характеристика цих викопних пологів на скільки-небудь масовому матеріалі - справа майбутнього, і вона для нас зараз не дуже важлива. Важливо відзначити, що обидва роди були широко розселені в межах Африки, а розходження в розмірах і при відсутності серйозних природних ворогів гіпертрофія кістяка й мускулатури є цілком закономірним вираженням адаптивної радіації в близьких екологічних нішах. Цими нішами були екосистеми зі ссавцями, переважно копитними й приматами, які служили мисливським видобутком для парантропів і австралопітеків, що перейшли до більш-менш постійного вживання м'ясної їжі й характерні різкою відмінністю щодо цього від міоценових попередників.

Що привело їх до цьому? На мій погляд, відповідь може бути тільки екологічним: він показує, як при всій їхній наївності недалекі від істини були погляди 20-х років. Саваннизація Африканського материка в цілому зменшила достаток легкодоступних рослинних ресурсів і зажадала більший рухової активності для добування їжі, а отже, і додаткового енергозбереження. Раніше передбачалося, що великі австралопітеки й парантропи були небезпечні навіть для хижаків, але більше пізні тафономічні дослідження показали, що вони самі могли бути жертвами. Якщо дивитися на дивергенцію масивних і грацильних форм у більше широкому еволюційному плані, то вона може трактуватися не тільки як безпосереднє вираження адаптивної радіації саме на даному хронологічному відрізку, але і як наслідок більше широкої еволюційної тенденції поділу родинних груп приматів на великі й дрібних, що позначилася ще в міоцені. Саме такий поділ типово в багатьох випадках для родинних форм - згадаємо, наприклад, хижаків і копитних.

Перехід до двоногої локомоції був зовсім неминучою подією при саванизації Африки, і, отже, він теж екологічно обумовлений. Можна нескінченно довго сперечатися про те, чому в такому випадку шимпанзе й горила не перейшли й не переходять до м'ясної дієти й прямоходіння, затверджувати при цьому, що потрібно шукати якісь інші причини. Не виключаю принципової можливості, що подібні причини можуть бути в майбутньому знайдені, але ми відповідно до логіки науки не повинні забігати вперед, а повинні шукати простих пояснень у рамках доступних нам подань. Екологічна гіпотеза являє приклад такого простого й досить переконливого, хоча, може бути, і невичерпного пояснення. Сам факт прямоходіння у зв'язку з ранньою датою його виникнення приводить до думки, що в австралопітеках і парантропах ми зіштовхуємося з ранніми попередниками більше пізніх гоминид - нашими безпосередніми предками. Питання, як відомо, має свою історію. У середині нашого століття вважалося у зв'язку з тим, що австралопітеки в цілому розглядалися тоді як хронологічно досить пізні форми, що вони синхронні з більше пізніми типами гоминид і повинні розглядатися як бічна галузь у людській еволюції». Потім був показаний їхній справжній вік, і цей аргумент бічного напрямку їхньої еволюції відпав. Але з'явився інший аргумент, що опирається на тонке морфологічне дослідження їхнього рухового апарата за допомогою багатомірної статистики, здійснене Ч. Окснардом. Він показав, що австралопітеки в широкому змісті слова, включаючи в їхнє число й гоминида, мали у високому ступені специфічну локомоцію, зводиться не до того, що ми маємо в антропоїдів, з одного боку, і в людини - з іншої. Вони пересувалися у прямому положенні, але при цьому минулому здатні лазити по деревах. Була піддана аналізу вся повнота морфологічної інформації, опублікованої на той час. Австралопітеки демонструють одну зі спроб переходу до двоногого пересування, що не одержала надалі розвитку й що закінчилася як би тупиком, незважаючи на очевидний поліфункціоналізм постулюємої їм локомоції. Видимо, цим пояснюється, що ця точка зору не одержала широкої підтримки в літературі й цитується досить рідко, але, вся група пліоценових гоминоїдів повинна зайняти якесь особливе місце в людській еволюції, може бути, навіть місце тупикової лінії розвитку, еволюційного експерименту, одного з тих, котрий природа проробляла не раз із живими організмами і який закінчився нічим.

Розгляд матеріалів по ранніх формах Homo полегшується появою новітнього зведення даних Дж. Райтмайра. Автор повністю розділяє новітній «ламперизм» і практично навіть не згадує про те, що багато хто з розглянутих їм форм раніше фігурували в літературі як представників роду Pithecanthropus. Неповнота матеріалу і його фрагментарність мають місце й у цьому випадку, багато деталей будови залишаються невідомі або проблематичними, локальні варіанти представлені не повторюваними наборами костей кістяка, тобто діагностична ситуація не краще, ніж стосовно більше ранніх епох. Безумовно, що повністю сформувалося прямоходіння не звільняє від питання, де й на якій морфологічній базі воно сформувалося. Єдині пов'язані з яванськими пітекантропами залишки довгих костей кінцівок, що відбуваються із Триниля, при сучасному морфометрическому аналізі виявилися повністю подібними із сучасними. Дж. Райтмайр виражає, щоправда, сумнів у тім, що вони синхронні з відомою черепною кришкою, але при цьому ігноруються результати хімічних аналізів.

Доступна інформація про будову костей нижніх кінцівок і області таза, отримана в останні роки, утримується в гнітючій своїй частині в попередніх повідомленнях. У крапки IV Олдувея були виявлені фрагменти лівої стегнової кістки й лівої безіменної кістки. М. Дей відзначив кілька своєрідних особливостей у порівнянні із сучасною людиною, віднеся знахідки до Homo erectus, але вони залишаються не дуже ясними у відношенні своєї морфологічної й функціональної специфіки: ніяк не можна виключити індивідуальних варіацій, як не можна й об'єктивно використовувати їх у порівняльно-морфологічному аналізі. Наявність їх не закреслює в цілому характер локомоції в істоти, що одержало в літературі позначення ОН 28. Була почата спроба визначити його вагу, опираючись на розміри збереженого фрагмента безіменної кістки: вага для жіночої особини дорівнює приблизно 50кг, варіюючи статистично від 49 до 52 кг, що менше, але не набагато ваги сучасної людини. Знахідки на східному узбережжі озера Туркана, котре раніше йменувалося озером Рудольфа, більше численні, але не менш фрагментарні.

Для нас важливо тільки одне - доказ прямоходіння африканських пітекантропів. Ця обставина підтверджується й знахідкою таза, ідентифікованого як KNM-ER 3228, що належали, очевидно, чоловічої особини, але невеликих розмірів, вагою приблизно 48-49 кг. Неописаної довгої кістки й таз, мабуть, найкраще збереженого кістяка роду пітекантропів, що належав підліткові, у загальному теж не відрізняються скільки-небудь помітно від сучасних. Всі африканські пітекантропи значно древніше східних - і південно-східних, тому ідея про виникнення специфічно людського прямоходіння на Африканському матеріалі здається досить правдивою. Всі африканські знахідки наближаються у своєму віці до 2 млн.

Література

1. Осборн Г. Людина древнього кам'яного віку: (Середовище, життя, мистецтво). - К., 2004

2. Кочеткова В. І. Можливі варіанти макроструктури мозку. - К., 1996

3. Алексеев В.П. Палеоантропология земного шара и формирование человеческих рас. - М., 2000

4. Рогинський Я.Я. Проблеми антропогенезу. - К., 2004

Страницы: 1, 2