Історія природознавства - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Історія природознавства

ормально Аристотель не залишив класифікації тварин. Проте в його працях у достатній кількості зустрічаються визначення, що дають змогу відтворити те групування тваринних форм, яке можна розглядати як арістотелеву класифікаційну схему. Аристотель поділив тварин на дві групи -- енайма (тварини з кров'ю) і анайма (тварини без крові). Енайма складається з живородних (людина, кити, чотириногі) і яйцеродних, або яйцеживородних (птахи, яйцекладні чотириногі, змії, риби). Анайма поділяється на тварин з досконалими яйцями (головоногі молюски, ракоподібні), тварин з яйцями особливої будови (комахи, павуки, скорпіони) і на тварин, що виникають із генеративного слизу самочинно (решта молюсків, голкошкірі). Є відомості, що Аристотель займався не лише зоологією, «батьком» якої його справедливо вважають, а й ботанікою, проте його ботанічні праці не збереглися.

Його учень і послідовник філософ-енциклопедист Феофраст Ерезійський (370-4285 рр. до н.е.) є творцем давньогрецької ботаніки, основи якої викладені в його працях «Історія рослин», «Про виникнення: рослин» та «Про причини рослин». Поряд із народними повір'ями і прикладними відомостями про лікарські рослини, про способи їх збору застосування Феофраст повідомляє також деякі дані про будову і розмноження рослин. Він уперше ввів в обіг терміни «плід», «оплодень», «серцевина». Він розрізняв такі способи розмноження рослин, як самозародження, зародження з насіння, від кореня, від гілки пагона; пасинка. У Феофраста зустрічаються дані про мінливість рослин під впливом різних умов і можливість їх переродження (наприклад пирію у пшеницю). Узагалі, розвиток ботаніки в античні часи проходив Під впливом потреб землеробства та медицини.

Наступний важливий період у розвитку природничих наук, пов'язаний із діяльністю Олександрійської бібліотеки, тривав три останні століття до нашої ери. До нас дійшли лише невеликі фрагменти праць двох учених-лікарів того часу -- Герофіла і Еразистрата.

Герофіл вивчав будову людського тіла і порівнював анатомічну будову тварин та людини. Він встановив, що мозок є центром нервової системи. Особливо детально вчений вивчав нервові центри і нерви. Останні він поділяв на такі, що підлягають впливу волі людини, і такі, що не підлягають їй. Герофіл уперше чітко вказав на відмінності між артеріями та венами, зауваживши, що артерії відчутно пульсують, тоді як пульсація вен абсолютно відсутня або ледве відчувається. Герофіл вважається першим греком, який почав препарувати людські трупи [6,58].

Еразистрат встановив відмінності між великим та малим мозком (мозочком). Він звернув увагу на звивини мозку людини і тварини; пов'язав їхню більшу складність у людини з її розвинутим інтелектом. Вважають, що Еразистрату були відомі відмінності між передніми і задніми коріннями спинномозкових нервів. Як і Герофіл, він проводив анатомування людських трупів, а також досліди на злочинцях (у присутності сирійського царя, придворним лікарем якого він був тривалий час).

Після перетворення Єгипту на римську провінцію Олександрійська медична школа проіснувала ще кілька століть, але втратила свій прогресивний характер. Відомі успіхи були досягнуті лише в галузі медичної ботаніки.

Уперше наука в історії людства виникає в Древній Греції в VI в. до н.е. Під наукою розуміється не просто сукупність якихось уривчастих, розрізнених зведень, а визначена система знань, що є результатом діяльності особливої групи людей(наукового співтовариства) по одержанню нових знань. На відміну від ряду древніх цивілізацій (Єгипту, Вавилона, Ассирії) саме в культурі Древньої Греції виявляються зазначені характеристики науки. Саме там виникають перші наукові співтовариства (мілетська школа, платонівська академія, піфагорійці й ін.). При цьому давньогрецькі мислителі були, як правило, одночасно і філософами, і вченими-натуралістами. Їхнього досягнення в математиці, механіці, астрономії навічно ввійшли в історію науки. Це був докласичний етап у розвитку природознавства (класичне природознавство починається значно з XVI-XVII ст., коли будуть закладені основи сучасної науки).

Панування натурфілософії обумовило такі особливості давньогрецької науки, як абстрактність і абстрагованість від конкретних фактів. Кожен учений, що одночасно був і філософом, намагався уявити усю світобудова в цілому, нітрохи не турбуючись про відсутність достатнього фактичного матеріалу про явища природи. Це проявилося, зокрема, у давньогрецької концепції космосу, для якого ж характерний наліт колишніх міфологічних уявлень про світ. Коомоцентризм - важлива характеристика древнегрецької натурфілософії [6,59].

Поняття космосу мало для древніх греків істотно інший, відмінний від нинішнього розуміння зміст. Саме слово «космос» спочатку означало «порядок» і застосовувалося до позначення військового ладу або державного устрою. Разом з тим вже в VI-V ст. до н.е. з`являється розуміння космосу як Всесвіт, як навколишньої світу, як природи. При цьому космос уявлявся древнім грекам як своєрідна проекція живої природи або людського суспільства. Це означало, що образ космосу, що склався в древніх мислителів, наділявся або якостями, властивими істотам (наприклад, розгляд космосу в якості величезного людиноподібного організму),або соціальними якостями, що відбивали соціальні відносини тодішнього суспільства.

Як у Всесвіті (космосі) давньогрецька філософія виявляла людину, так і в людині вона побачила Всесвіт. Космос був як би макролюдиною, а людина - це мікрокосм. Така точка зору приводила до висновку про злиття людини і Всесвіту. Людина виступає як частина загального космічного цілого. У ній втілені всі ті сили і «стихії», що утворюють космос.

Уявлення про «стихії» як основний, найпростіший початок (елементи), з яких складається космос, виникло уже на першому етапі становлення античної натурфілософії.

1.2 Перший (іонійський) етап розвитку давньогрецької натурфілософії. Вчення про першооснови світу

З VI ст. до н.е. починається особливий період в історії науки і культури Древньої Греції. Це був період, коли давньогрецька цивілізація стала панівною у великому регіоні, що охоплює південно-східне Середземномор'я, Малу Азію і частину чорноморського узбережжя. До цього часу завершилося формування давньогрецьких міст-держав, у яких великий розвиток одержали торгівля, ремісниче виробництво, культурне життя. Серед них виділялося Мілет -- головне місто Іонійської колонії в Малій Азії. Через нього проходили важливі торговельні шляхи з Греції в Азію. Місто це було також великим культурним і політичним центром, куди спрямовувалися видатні філософи, учені, політичні діячі того часу. Мілетська школа натурфілософії залишила глибокий слід в історії античної культури.

У рамках древньогрецької натурфілософії з'явилися думки про те, що всі предмети навколишнього світу складаються з простейших начал («стихій»). До таких найчастіше відносили вогонь, воду, повітря і землю.

Давньогрецький філософ Геракліт Ефеський (544 -- 483 р. до н.е.) пропонував, наприклад, як таку перщооснову вогонь. «Цей космос, -- писав він, -- єдиний з усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, у повну міру займистими й у повну міру згасаючим». При цьому Геракліт вважав, що «все обмінюється на вогонь і вогонь - на все, подібно тому як золото на товари, а товари на золото».

Подібним чином розуміли основу світостворення и представники мілетської школи. Її засновник Фалес Мілетський (приблизно 625--547 р. до н.е.) думав, що початком всього є вода. Усе виникає з води і, зрештою, повертається у воду, -- учив він. Нашу землю він порівнював з островом, що плаває в океані води. Фалес був одним з перших учених античності, що залишили визначений слід в історії астрономії і математики. Він одержав популярність завдяки пророкуванню сонячного затемнення, визначенню сонцестояння і рівноденства, відкриттю того, що Місяць світить не своїм світлом. З його ім'ям зв'язують винахід способу виміру висоти пірамід по довжині їхньої тіні. Фалес увів календар, визначивши тривалість року в 360 днів і розділивши його на 12 тридцятидневних місяців.

Учень Фалеса Анаксімен (близько 585--524 р. до н.е.) визнавав за основу усього повітря, що має здатність розріджуватися і стискатися. Різним ступенем його розрідження й ущільнення він пояснював виникнення всіх тіл навколишнього світу. Розріджуючись, повітря стає вогнем, стискаючись - хмарами, водою і землею. Рух повітря, який створює багатоманітність світу, відбувається вічно.

Інший учень Фалеса Анаксимандр (610--546 р. до н.е.) пішов дещо іншим шляхом. Він відмовився від прийняти за першооснову світу будь-яку із стихій, бо вважав, що не може бути першоосновою будь-який стан матерії в її конкретній формі, чуттєво сприйнятій формі [6,60].

Першоосновою світостворення він вважав якісно невідокремлену міфічну першоречовину, якій він дав назву «алейрон». Анаксимандр думав, що “апейрон” спочатку являв собою невизначену туманну масу, що знаходилася в постійному; круговороті, із якого все ж таки і утворилося все багатоманіття світу.

Сприйняття світу як породження якихось першооснов, як царства «стихій» було характерною рисою античної натурфілософії.

Анаксимандру належала перша в європейській науці спроба дати загалькосмологічну картину світу. У цій картині Земля -- центр Всесвіт. Її оперізують три вогненних кільця: сонячне, місячне і зіркове. Ці кільця вкриті повітряною оболонкою, і, коли вона розривається, людина бачить небесні світила. На відміну від Фалеса, що уподобали Землю плавучому в океані островові, Анаксімандр стверджував, що Земля перебуває в світовому просторі, і ні що не спираючись. На думку американського дослідника античності Кана, це було саме значне досягнення наукової думки мілетської школи.

Особливе місце в науці Древньої Греції займав Піфагор (582--500 р. до н.е.), який вніс не малий для своєї епохи внесок в розвиток математики та астрономії. Крім усім відомої «теореми Піфагора» на рахунку цього античного вченого є ряд інших наукових досягнень. До їх числа відноситься, наприклад, відкриття того факту, що відношення діагоналі сторони квадрату не може бути виражене цілим числом або дробом. Тим самим у математику було введено поняття про ірраціональність. Існують відомості про те, що Піфагор дотримувався думки про кулеподібність землі і її обертання навколо власної осі. Разом з тим у своїх космологічних поглядах Піфагор був геоцентристом, тобто вважав Землю центром Всесвіт.

Важливою відмінною рисою розуміння Піфагора було навчання про число як основу Всесвіту. «Саме мудре в світі - число», -- учив він. Вважаючи, що світ складається з п'яти елементів (землі, вогню, повітря, води і ефіру), Піфагор пов`язав їх з п'ятьма видами правильних багатогранників с тим або іншим числом граней. Так, Земля, на його думку, складається з часток кубічної форми, з часток, що мають форму чотиригранної піраміди тетраедрів), повітря - з восьмигранників (октаедрів), вода - із двадцятигранників (ікосаедрів), а ефір -- із двенадцатигранників (додекаедрів).

До нашого часу дійшла розповідь пізньоримського філософа Боеція (480--524 р. н.е.) про те, яким чином Піфагор прийшов до своєї основної ідеї, що число - основа всього існуючого. Якось, проходячи повз кузню, Піфагор помітив, що співпадаючі удари не однакових за вагою молотів створюють різні гармонічні співзвуччя. Вагу молотів можна вимірити. І, таким чином, якісне явище - точно визначається через кількість. Звідси Піфагор зробив висновок, що «число володіє речами».

Поклавши в основу космосу число, Піфагор надав цьому старому слову повсякденного значення нового звучання. Це слово стало означати впорядковане числом світосприймання [6,62].

Учні та послідовники Піфагора розглядали весь Всесвіт як гармонію чисел і їхніх відношень, приписували визначеним числам особливі, містичні властивості, думали, що, володіючи всіма речами, числа можуть визначати і духовні, і моральні якості.

1.3 Другий (афінський) етап розвитку давньогрецької натурфілософії. Виникнення атомістики. Вчення Аристотеля

Страницы: 1, 2, 3, 4