Ссавці моря - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Ссавці моря

е менш квапливіші гладкі кити. Смуг на череві в них немає і тіло не таке витягнуте і струнке, як у смугастиків. Зате голова величезна -- майже третина від загальної довжини тіла! Довжина гладких китів до 21 м, виходить, майже 7 м у такого кита приходиться на голову... В основному звичайно ж на пащу. На багатьох малюнках і в мультфільмах кита зображують товстим, округлим, з величезною пащею, повної поперечних пластинок. Саме гладкий кит і послужив «моделлю» для художників. Якщо у фінвала чи в синього кита при їхньому величезному рості довжина китового вуса не більше 1 м (голова в смугастиків як би приплющена -- широка, але плоска), то гладкий кит -- рекордсмен серед вусанів: пластини китового вуса досягають у нього 4,5 м висоти!

Через ці вуса гладкий кит і постраждав. Раніш їх дуже цінували за міцність і гнучкість, адже пластмас не було. З китовим вусом по пружності і міцності не зрівняється ніяке дерево, тому з нього робили усе, що повинно було бути гнучким, легким і пружнім: луки для мисливців і воїнів, парасольки і корсети для модниць, ресори для розкішних карет -- не кожному багатію така була по кишені, китовий вус коштував дорого! За 1 т вусів в Англії платили 2 тис. фунтів стерлінгів -- два фунти за 1 кг, по тим часам -- гроші просто величезні, а з кожного кита добували сотні кілограмів щетинистих пластинок.

Ще одна особливість гладких китів змушувала китобоїв вибирати своїм видобутком саме цих велетнів. На відміну від смугастиків, убитий гладкий кит не тоне в морській воді. На плаву його підтримує величезна кількість жиру: шар сала між грудними плавцями досягає на півметра! Такий жировий прошарок потрібен китові для того, щоб не змерзнути в холодних північних морях, де крилю більше всього. Хутряна шуба, з прошарком повітря під нею, при пірнанні не допоможе, тому китам довелося «вдягатися» не зовні, а всередині, під шкірою. Сало не пропускає холод глибоко в тіло, до життєво важливих органів. Верхній шар шкіри мерзне, але кита це не турбує: до холоду він мало чуттєвий, та й морозів під водою не буває, температура води майже завжди не нижче 0°С. Холодніше вона може бути тільки при високому тиску, на дуже великих глибинах, куди кити не пірнають.

Гладкому китові ця «шуба із сала» мільйони років вірно служила проти студеної арктичної води, але вона ж його і погубила, коли в морі з'явилася людина. Коли на китів полювали з невеликих човнів, «непотоплюваність» здобичі була дуже важлива. Можна було не побоюватися, що змучений гарпунами кит піде на дно. До інших умираючих гігантів відразу ж поспішало китобійне судно, щоб устигнути накинути канати, поки туша не затонула. Бувало, поранений кашалот топив не тільки човна, але і шхуну, що поспішала взяти його «на буксир». А убиті гладкі кити могли годинами качатися на хвилях, поки китобої переслідували уцілілих з тієї ж череди.

Двох-трьох китів звичайно вистачало, щоб шхуна навантажилася цілком, так, що нікуди було ставити бочки з китовим жиром. У Європі цей жир у їжу вживали рідко, зате в нього було інше важливе застосування. Перетопленим китовим салом заправляли масляні світильники і вуличні ліхтарі, схожі на гасові лампи. Нафта до середини XIX в. була досить дорогою, її привозили з Азії в невеликій кількості. А кити були поруч, в Атлантиці, з кожного знімали десятки бочок сала. Кілька століть усі вулиці європейських міст висвітлювалися тільки жиром гладких китів! Крім того, з китового сала робили мило, використовували його як змащення, застосовували для виготовлення різних лік... Словом, попит на цей товар був постійним, і покупців у китобоїв вистачало. Китів теж було багато, настільки, що іноді в забитого кита зрізалося тільки саме коштовне -- пластинки вусів, а вся туша залишалась на корм акулам.

Утім, поки на китів полювали з китобійних шлюпок -- вельботів і переслідували їх на невеликих вітрильних суденцях, гладкі кити в океані зустрічалися часто. Не така це була проста справа -- вистежити кита, обережно підплисти до нього в момент короткого відпочинку на поверхні. Не кожний міг точно кинути важкий гарпун -- і найчастіше не один, а декілька -- і при цьому пробити і міцну шкіру, і товстий шар сала! Небезпечна і важка була робота в китобоїв. Добувалися сотні китів, а в океані залишалися тисячі... поки люди не винайшли пароплави і спеціальні гарпунні пушки.

Тепер погоня за китом залежала не від вітру і майстерності капітана, а від потужності парової машини. Мисливцю-гарпунеру не потрібно було підпливати на човні впритул до гіганта і намагатися влучити в самі уразливі місця. Постріл -- і гарпун летить на десятки, а те і сотні метрів. Пізніше в наконечники гарпунів почали вставляти спеціальні гранати, які вибухали в тілі кита. Добувати морських велетнів стали тисячами, і до середини XX в. гладких китів майже не залишилося. Від повного винищування їх врятували дві обставини. По-перше, вигідніше було полювати на синіх китів і фінвалів -- видобуток усе-таки більше, а щоб туша не тонула, її навчилися накачувати повітрям по шлангу з борта китобійного судна. А по-друге, китам допомогла... хімія! Саме успіхи хіміків дозволили налагодити промислову переробку нафти, одержання з неї пластмас, і китовий вус знецінився, на зміну жировим світильникам прийшли гасові.

Утім, зараз гладких китів більше не стає -- занадто пізно перестали на них полювати. Замість величезних черід зараз в океанах плавають одинаки, що зрідка зустрічаються один з одним. Усього на планеті залишилося не більше 5 тис. великих гладких китів (є ще і карликовий гладкий кит -- до 6,5 м довжиною, на нього майже не полювали, і цей вид не постраждав, хоча і без того вкрай рідкий). Цього вистачає, щоб кити не вимерли, але для відновлення колишньої численності будуть потрібні сотні, якщо не тисячі років.

Та ж доля ледве не оминула і синіх китів. Якщо ще на початку XX ст. вони зустрічалися повсюдно (заходили навіть у Балтійське море), то до кінця століття потрапили в Червону книгу як зникаючий вид. Адже тільки за один сезон 1930--1931 р. в Антарктиці їх було убито майже 30 тис. Зараз у всіх океанах живе не більше 10-- 15 тис. цих гігантів. Мало, дуже мало, але все-таки надія на досить швидке відновлення зберігається. Учені вважають, що через 50 років вимирання синьому китові загрожувати не буде.

Кашалот

Кашалот -- самий великий із зубатих китів -- по розмірах трохи поступається своїм вусатим родичам: самі великі самці в довжину не перевищують 20 м.

Зате в них є свої рекорди, ніким зі ссавців не перевершені.

Наприклад, кашалот -- кращий нирець серед усіх, хто дихає повітрям. Найбільша зареєстрована глибина, який досягали ці «живі батискафи», близько 1,5 км! Далеко не кожен сучасний підводний човен витримає тиск води, що без шкоди переносить зубатий нирець -- 150 атмосфер! І таким навантаженням кашалот піддається кілька разів у день. Без повітря при цьому він залишається майже на дві години, адже йому потрібно не тільки пірнути, але і пополювати на велику рибу і кальмарів. Спливаючи після довгої затримки подиху, цей гігант так квапиться наверх, що вистрибує з води майже на висоту власного росту.

Кашалот -- найбільший хижак планети; по довжині з ним може зрівнятися тільки його головний глибинний ворог і сама ласа здобич -- гігантський кальмар архитевтис. Однак з 18 м кальмарового «росту» половина приходиться на щупальця, а по вазі кашалот перевершує суперника в кілька разів, так що з двобою переможцем найчастіше виходить саме кит. Власне, з гігантами архитевтисами вчені і познайомилися тільки завдяки останкам, знайденим у шлунках загарпунених кашалотів. Вважають, до речі, що кальмар вступає в бійку тільки з метою самооборони: для нього кит занадто великий видобуток, з'їсти все рівно не вийде. Узагалі, на дорослого кашалота ніхто в океані не нападає, у всякому разі на сильного і здорового.

Сам мисливець-велетень відрізняється досить мирною вдачею, принаймні на поверхні. Однак до нападаючого на нього буває нещадний і навіть сучасні китобійні судна не завжди витримують таранний удар пораненого гіганта, що розігнався до швидкості понад 40 км/год.! За старих часів бувало і так, що вельботи з гарпунерами розліталися буквально в друзки від ударів хвоста, а розлютований кит нападав на шхуну і топив її разом з екіпажем.

Але, незважаючи на ризик, полювання на кашалотів не припинялися. Особливу цінність такому небезпечному трофею додавало не м'ясо і не жир, а особлива рідина, що знаходиться в його величезній (третина довжини тіла!) голові -- спермацет. Він використовується й у медицині, і в парфумерії, володіє цілим рядом коштовних властивостей, наприклад добре загоює рани, і до появи сучасних ліків попит на нього був просто величезний. Виробляється спермацет спеціальними залозами, розташованими на верхній щелепі, і утворює на «чолі» тварини своєрідну подушку. Довгий час її призначення залишалося таємницею для вчених, і тільки відносно недавно все-таки з'ясували, що це за орган.

Кашалот, як і всі китоподібні, для орієнтування в морі користається не стільки зором, скільки звуковим локатором. Але, на відміну від кажанів, видавати звуки йому приходиться не ротом, а «носом» -- розміщеним на потилиці дихалом. Адже рот у китів служить тільки для їжі, дихальні шляхи в них відділені від травного тракту, інакше під водою харчуватися їм було б, м'яко говорячи, важко. До того ж з ніздрею на потилиці дихати водяному звіру набагато зручніше: не потрібно напружуватися і висувати важку голову з води, сплив -- відразу ж можна видихнути, вдихнути і знову поринати. На видих-вдих у великих китів іде кілька секунд, а дельфіни обновляють повітря в легенях майже моментально.

Дихало знаходиться на потилиці, а звук від нього треба якимось чином направити вперед, щоб вчасно помітити здобич чи перешкоду. Зовні ніяких «пристосувань» для цього розмістити не вдасться, тіло повинне бути гладким, обтічним. Залишаються внутрішні пристрої, у китів їхню роль грає череп. По твердій кісці звуки передаються дуже добре і в усі сторони, так що на потилиці їхні зав'язки чи в горлі -- ніякого значення не має. На «чолі» у китоподібних є округла впадинка, що дуже нагадує антену справжнього локатора. Потрібна вона для досягнення того ж результату: зібрати в сильний вузький пучок випромінювання, у цьому випадку -- звукове. Виходить це чудово, локатор у кашалота «обмацує» околиці на кілька кілометрів навколо; але з поворотом локаторного пучка в різні сторони виникають проблеми. Справді, не може ж величезний кит постійно вертіти головою в усі сторони. І плавати незручно, і шия коротка, і утомишся швидко. Однак китоподібним вдається «оглядати» звуком околиці, не повертаючи голови.

Допомагає в цьому та сама спермацетова подушка, розташована над черепною впадинкою; як говорять фізики, у фокусі антени -- у тім самім місці, куди звук збирається з усіх стінок ямки. Схожі органи є майже у всіх китів і дельфінів, тільки в кашалота з його величезною головою спермацету більше усіх. Подушка ця може за допомогою особливих м'язів змінювати свою форму, і проходячи через неї звуковий пучок відхиляється із сторони в сторону, може розсіюватися чи, навпаки, збиратися у вузький промінь.

Чому ж із синього кита спермацет не добувають, адже і сам кит більше кашалота, і голова по розмірах не поступається? Виявляється, у вусатих китів цієї коштовної рідини немає, її заміняє жир, якого на «чолі» небагато -- локатор у зубатих китів розвинений набагато краще. Вони хижаки, їм треба шукати здобич у товщі морської води, а вусаті кити харчуються планктоном, якого все рівно не побачиш, ворогів у них немає, тому вони й обходяться майже без «звукового ока».

ПРО ВУСА І ТРОПІКИ

Шляхи еволюції зубатих і вусатих китів розійшлися дуже рано. Сформувалися вони, мабуть, від різних предків: вусаті -- від короткохвостих, зубаті -- від довгохвостих. Але яких «хвостих»? Копитних? Комахоїдних? Чи хижих звірів креодонтів? Усі названі можливі предки китів умовно можуть бути прийняті до тієї пори, коли наука краще розбереться в цьому. Однак більш імовірно, що китовими предками були комахоїдні чи креодонти, що породили також вовків, ведмедів, гієн і кішок.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10