На території Правобережжя велась також транзитна торгівля. Купці з Росії, Лівобережної і Слобідської України відвідували ринки країн Західної Європи та Балкан. Важливе значення мали торговельні зв'язки правобережних господарств з країнами Сходу. У другій половині XVIII ст. з ряду економічних та політичних причин падають обсяги вивезення хліба через головний балтійський порт— Гданськ. Пошуки нових шляхів вивезення хліба, зокрема через порти Чорного моря, тривалий час спричиняли економічну непевність краю.
Наприкінці XVIII ст. виникають мануфактури у Тульчині, Немирові, Чуднові, Махновці, Корці, Таращі, Корсуні та інших містах і містечках. На Немирівській ткацькій мануфактурі у 80-90-х рр. працювало близько 300 чоловік. 1795 р. на Волині налічувалося 18 мануфактур по виробництву поташу, де було зайнято понад 700 чоловік. Правобережжя славилось виробництвом сукна, зброї, скла, порцелянових та шкіряних виробів тощо. Виникнення і кількісне збільшення мануфактур зумовило розклад традиційних феодальних засад поміщицьких господарств. Після вікопомних подій Визвольної війни протягом останньої чверті XVII — першої половини XVIII ст. на Правобережжі не могло утвердитись кріпосництво. Українські селяни, які відстоювали особисту свободу, намагались зберегти економічну самостійність власного господарства. Під іноземною владою
Правобережна Україна з 70-х рр. XVII ст. поступово втрачала свій державотворчий потенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували тут власний адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі і Туреччини за будь-яку ціну намагались утримати їх під своєю владою.
Ще 1672 р. Османська імперія, відвоювавши у поляків Поділля, включила його до свого складу. Кам'янецький еялет, який охоплював територію колишніх Подільського, Могилівського і, частково, Брацлавського й Уманського полків козацької України, проіснував під султанським управлінням до 1699 р. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, що призначався султаном і мав всю повноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся на чотири адміністративні одиниці— санджаки, яким підпорядковувалися менші округи — нахії. Згідно з традиційною османською процедурою, сформованою ще у XVI ст. , першим етапом організації завойованої території був перепис місцевого населення. На Поділлі він проводився турецькими чиновниками одразу після заключення Бучацького договору.
Вирішення економічних питань було другим етапом „подільської" політики турків. Українські землі розподілялися між султанськими володіннями, маєтностями санджакбеїв і представників військово-службової еліти. Трохи згодом підраховувались очікувані прибутки, які разом з привілейованими листами на земельні наділи вносились до спеціальних щоденників —дефтерів. На початку 80-х рр. процес утвердження турецької адміністрації на Поділлі скінчився. Але в наступні роки (1683-1699) влада бейлербея головним чином обмежувалася невеликим районом навколо Кам'янця-Подільського, який облягали й блокували поляки та українські козаки. Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод серед кам'янецької залоги, почали систематичні акції щодо виселення подільських селян до сусідніх воєводств. У листопаді 1684 р. єпископ С. Воєнський повідомляв до Варшави: „Ми спустошили решту країни навколо Кам'янця.... виселили в інші сторони мешканців усіх ближніх сіл і містечок". Наприкінці XVII ст. Польщі все ж таки вдалося, не без підтримки країн „Священої ліги", повернути цю частину Правобережної України під свою владу.
Відновлення та функціонування польського державно-політичного устрою на правобережних землях (остання чверть ХУІІ-ХУІІІ ст. ) відзначалися значними складнощами. Викликані внутрішніми негараздами та причинами зовнішньополітичного характеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої повністю підкорити „свавільний" край. Поразка українського народу у Визвольній війні призвела до поступового відновлення на Правобережній Україні воєводсько-повітового поділу у складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств.
Найвищими за рангом урядовцями тут були воєводи. Адміністративні обов'язки щодо управління краєм покладались на сеймики, які періодично збирали магнати й шляхта кожного з воєводств. На них вирішувались усі важливі економічні, військові, судові та інші питання. Київська шляхта збиралася у Житомирі, волинська — у Луцьку, подільська — у Кам'янім-Подільському (під час турецького панування — у Львові), брацлавська —у Володимирі. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були там обстоювати вимоги місцевої шляхти, що оформлялися у спеціальних письмових інструкціях. Поряд з обговоренням регіональних проблем на засіданнях сеймиків розглядалися й питання загальнодержавного характеру. Першочерговим завданням у формуванні власної політики щодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперії вважали вирішення козацького питання. Територія наддніпрянського Правобережжя, південно-східна частина Київщини та Брацлавщина розглядались турецьким урядом як козацькі землі, де під протекторатом султана мав управляти український гетьман. Однак спротив, з одного боку, Московської держави і лівобережної Гетьманщини, а з другого —польського короля, перешкодив Порті здійснити плани щодо утвердження тут свого впливу.
Натомість верхівка Речі Посполитої вважала територію Правобережжя історичними польськими землями, які в результаті „козацького свавілля" лише на певний час вийшли з-під Ті влади. Але, щоб колонізувати й захистити відроджені східні воєводства від турецької загрози, король Ян III Собеський знову звертається за допомогою до козацтва. Надаючи 1685 р. козакам „прадавні привілеї й вольності", уряд Польщі цілком усвідомлено намагався повернутися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, які існували напередодні 1648 р. Боязнь поширення влади лівобережних гетьманів на Правобережну Україну змусила короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацької республіки, створювати органи власного самоврядування. Невдовзі козацтво, з точки зору польських урядовців, виконало свою місію. Проте знищення за домовленістю з російським царем правобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Посполитої бажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечити ефективності управління Правобережною Україною у XVIII ст. Кількість відділів коронного війська, яке базувалось у Київському, Брацлавському, Волинському та Подільському воєводствах, не перевищувала 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірна міліція з місцевих магнатів складалася з 2-3 тис. осіб. Децентралізаторські тенденції в середині країни призвели до того, що саме велике магнатство стало визначати політику щодо населення Правобережжя, яка у багатьох випадках не сприяла нормалізації польсько-українських взаємовідносин. Польська еліта протягом усього століття так і не могла вирішити „українського питання", що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.
Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793) землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії. Правобережна Україна поділялась на Ізяславську і Брацлавську губернії, що входили до Ізяславського намісництва (генерал-губернаторства). Через два роки відбулися нові зміни в адміністративно-територіальному устрої — тут утворювалися Брацлавська, Волинська й Подільська губернії, які незабаром перетворились у намісництва. Здійснюваний російським урядом адміністративний поділ Правобережжя не враховував специфічних особливостей окремих його регіонів, а тому 1797 р. за наказом царя Павла І було утворено Київську, Подільську й Волинську губернії. Російська влада над Правобережною Україною, так само як і польська чи турецька, була іноземною для корінного населення і не забезпечувала його повнокровного розвитку. Козацький устрій та визвольні рухи
Хоча за міжнародними договорами другої половини XVII ст. Правобережна Україна й потрапила під сферу впливу польського короля і турецького султана, влада кожного з монархів була спочатку суто номінальною. Незважаючи на те, що спроби українців до утвердження власної держави отримали відносну поразку на теренах Правобережжя, стереотипи визвольних змагань продовжували жити у свідомості еліти. У 80-х рр. тут почав відроджуватися головний чинник української державності нової доби всесвітньої історії— полково-сотенний устрій. Також дістав новий поштовх інститут гетьманства. Підкоряючись одному з монархів, українські гетьмани тим самим намагалися надати законності своїй владі й легітимізувати її в очах всього населення Правобережної України. Крім того, погоджуючись на протекторат, гетьмани бажали зберегти чи відновити козацькі полки як основу національної адміністрації. Однак проект створення Українського князівства (1677-1681) під зверхністю Османської імперії не мав політичної перспективи з огляду на перманентні військові дії, що велися на його території та непродуману політику „князя й вождя Русі-України" Ю. Хмельницького. Його наступнику, молдавському господарю Г. Дуці (роки правління 1681-1683) теж не вдалося скористатися значними адміністративними правами для управління регіоном. Та й взагалі, діяльність таких „турецьких" і „татарських" козацьких гетьманів, як Т. Сулимка, І. Самченко, С. Лозинський (Стецик), П. Іваненко (Петрик), І. Багатий, в останній чверті XVII ст. не відзначалася конструктивними державотворчими тенденціями. Лише 1711-1713 рр. гетьману П. Орлику шляхом складних дипломатичних комбінацій удалося отримати „з рук" султана Ахмеда III владу над козацьким Правобережжям, яка, проте, не була довготривалою.
Роки гетьманування „від імені його королівської милості" Є. Гоголя (1675-1679) та С. Куницького (1683-1684) відзначалися переважно участю козацьких відділів у воєнних операціях проти армії турецького султана та його васалів. Це не давало можливості хоча б якоюсь мірою стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні. Не змогли застосувати певні військово-адміністративні права для створення повноцінних державних органів інші „польські" гетьмани— А. Могила (1684-1689), Г. Гришко (1689-1692) та С. Самусь (1694-1699). Однак була особа, яка все ж таки добилася цілком незалежного управління над територією від Дніпра до Случі. Цією людиною був полковник новоствореного Фастівського (Білоцерківського) полку С. Палій. Під його керівництвом значна частина Правобережної України в останньому десятилітті XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилась з-під польської влади, на ній встановлювалась політична й економічна влада козацької старшини. Для утримання своєї адміністрації українські полковники накладали повинності на шляхетські маєтки, збирали з населення різні податки: „борошно", комірне, медову данину тощо. Селянство звільнялось від економічного визиску польських магнатів.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
