Року 1795, після смерті Потьомкіна, створено Вознесенське намісництво з трьох повітів Катеринославського намісництва: Єлисаветградського, Новомиргородського та Херсонського, з осередком у місті Вознесенську. До намісництва приєднано українські землі, що їх Росія придбала на правому березі Дніпра, до лінії Черкас на півночі. Намісником був князь П. Зубов. Року 1796 цар Павло І зліквідував намісництва, замінивши їх губерніями. В Україні були: Малоросійська губернія з адміністраційним осередком у Чернігові; на Правобережжі три губернії: Волинська, Подільська та Київська; Новоросійська губернія з осередком у Новоросійську (так перейменовано Катеринослав); Харківська губернія (Слобідська), до якої відійшли східні повіти колишнього Катеринославського намісництва (частини Олексопільського, Слов'янського, Донецького та Павлоградського повітів). Року 1802 Новоросійську губернію поділено на три: Миколаївську, Катеринославську та Таврійську; Чернігівську та Полтавську губернії об'єднано в Малоросійське генерал-губернаторство з осередком у Полтаві; Київську, Волинську та Полтавську губернії об'єднано в Київське генерал-губернаторство; Слобідську губернію перейменовано на Харківську. Після окупації Басарабії в 1812 році виникло Новоросійсько-Басарабське генерал-губернаторство з губерніями: Херсонською, Катеринославською і Таврійською та Басарабською областю. Такий розподіл з невеликими змінами існував до 1917 року.

Наприкінці 1780 року царським наказом запроваджено на Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині, загальноросійський устрій. З 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Малоросійську Колегію та українські установи: Генеральний Суд, Генеральну Управу та Полкові Управи скасовано; а замість них засновано установи російського типу: на місце військового суду— палати кримінальні та “граждан- ські”; в кожній губернії — замість судів ґродських та земських — повітові суди; на місце військового скарбу — казенні палати; для справ міських — магістрати і т. д. Малоросійську Колегію та військовий суд залишено тимчасово для завершення незакінчених справ. Полкові канцелярії залишено для військових справ полків до військової реформи. 7Павло І поновив деякі старі порядки: генеральний та інші суди, Литовський Статут, як чинне право.

Внаслідок цих реформ занепало старе місто Глухів, як політично-адміністрацийний та культурний центр Лівобережної України, а натомість почав зростати Новгород-Сіверський, маленьке сотенне місто, яке на деякий час стало осередком намісництва. До цього намісництва входили 11 повітів, розташованих на території трьох північних, найбагатших й найкультурніших полків (Стародубського— цілком і частин Ніженського та Чернігівського). 8На території Новгород-Сіверського намісництва опинилися дві гетьманські столиці: Батурин і Глухів з їхніми історичними традиціями та впливовою старшиною.

Новгород-Сіверський став значним культурним осередком України: адміністраційні установи притягали багато урядовців, які творили свої шляхетські організації, засновано тут кафедру нової єпархії, головну народну школу, духовну семінарію; тут гуртувалися культурні сили, видатні громадські діячі, письменники, серед яких виникає думка про заснування університету. Велике значення мали інші осередки намісництва: Київ з його Академією, Чернігів із Колегіюмом.

1784 року російський уряд скасував козацький устрій України. Замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6 ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус— “Малоросійська кіннота”. Але реформа ця не була доведена до кінця, і карабінерні полки зберегли рештки територіальної організації, а головне —в них була українська старшина. У російській армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію.

Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої української козацької організації. Рядовий склад здебільшого становили козаки старого полку, командний склад— здебільшого колишня полкова та сотенна старшина. У Стародубському полку першим командиром був полковник І. Максимович, унук мазепинця. Його змінив у 1789 році полковник М. Миклашевський, правнук мазепинця. "

Сама реформа — перетворення козацьких полків на регулярні — викликала велике незадоволення старшинської маси та рядового козацтва, особливо, коли року 1788 полки поділено: Стародубський, Чернігівський, Ніженський, Київський та Глухівський залишено як “важкокінні”, а Переяславський, Лубенський та інші стали “легко-кінними”.

Незадоволення в Україні заміною карабінерними полками козацьких було так велике, що під час війни з Туреччиною постала думка про поновлення козацьких полків. Року 1788 В. Капніст подав Катерині II проект, що мав назву; “Положение, на каком может быть набрано и содержано войско охочих козаков”. Це було б, на думку В. Капніста, окреме, фактично не зв'язане з російською армією козацьке військо з добровольців з командою, що складалася б із старшин-українців, обраних козаками.

Проте, не зважаючи на тяжкі зовнішні умови — бо тільки що почалася знову війна з Туреччиною — О. Безбородько переконаний противник гетьманату, висловився з цього приводу негативно: окремішність українського війська та виборність уважав він за речі небезпечні. У той же час Г. Потьомкін, намісник Південної України, вважав цей проект дуже корисним і радив взяти за зразок Донське військо. Катерина II також прихильно поставилася до проекту, сподіваючись, що до козацького війська можуть приєднатися втікачі до Правобережної України. Але реалізація плану була перенесена на Південну Україну, і в січні 1790 року Потьомкіна проголошено “Великим Гетьманом козацьких Катеринославських та Чорноморських військ”. Це було не те, чого хотіли Капніст та його однодумці. "

Ліквідація українських установ та полків робила величезний переворот у соціальних відносинах України. Десятки урядовців і старшин, що мали впливові посади, звільнено. Більша частина з них дістали значні пости в нових уже, російських, установах і змінили українські ранги на російські, відповідно до “Табелі о рангах” Петра І. Полковники стали бригадирами. Дехто із старшин зробив при цьому велику кар'єру вже в Росії або в російських установах України. Полковник Київський Олександер Безбородько, син видатного генерального писаря, зробив надзвичайну кар'єру: він став секретарем Катерини II, а за Павла —найяснішим князем та канцлером Російської імперії. О. Безбородька характеризував історик права, Б. Нольде, такими словами: “одна з найблискучіших постатей, що їх створила імперська бюрократія від часів Петра І до доби Миколи ІІ включно”. Сучасник Безбородька, ІІ. Завадовський, що почав кар'єру секретарем Малоросійської Колегії, закінчив її з титулом графа, як міністер освіти. До високих постів дійшли інші сучасники: В. Кочубей, з титулом князя, був віцеканцлером, Д. Трощинський— міністром уділів та юстиції і т. д. Багато представників української старшини посіли видатні пости в Україні — в російських установах: І. Гудович з 1798 року був губернатором Малоросійської губернії; А. Милорадович з 1781 року — правителем Чернігівського намісництва; ПІ. Коропчевський року 1797 дійшов до посади віцегубернатора Малоросійської губернії: М. Миклашевський з 1797 року був цивільним губернатором Малоросійської губернії; з року 1785 намісником Новгородсіверським був колишній генеральний суддя І. Журнал; віцегубернатором— поручником правителя став В. Туманський, колишній член Малоросійської Колегії, а після нього, з 1785 року — останній полковник Стародубський, Я. Завадовський. " Губерніальними маршалами були: Катеринославським — М. Капніст (1795); Київським — В. Капніст , (1785). Новгородсіверським маршалом був поет О. Лобисевич, а Чернігівським — А. Полетика. Це було в 1785-1788 роках. "

    Суспільний лад України за російської окупації

Шляхетство. Поруч з ліквідацією автономії України й перетворення її на звичайну російську область, ішло перетворення української старшини на загальноросійський стан — на “шляхетне російське дворянство”. У цьому дуже сприяла сама старшина, яка протягом багатьох років вимагала надання їй прав російського дворянства. У попередній частині була вже мова про ті категорії старшини, які оформилися у XVIII ст. Найвищі з цих категорій без заперечень були визнані російським урядом за шляхетські. Року 1781 було встановлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану. Цим встановлювалося межу між “рядовим” козацтвом і його верхівкою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася, набувала різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції “Україна мала зверхній стан суспільства”.

Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України автономних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії— становий поділ населення був прирівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва, якому не відповідали стани Росії.

Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове розшукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права, треба було довести претендентові своє походження або від справжніх дідичів, шляхти польських часів, або—від вихідців-дворян з інших країн, або довести, що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську гідність, " або виставити 12 свідків “благородного образу жизни”. В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату. У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північних полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко було довести походження від “шляхетних” предків, отже залишалося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин, особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було в північних полках: там доводили головним чином переходи предків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів до Стародубського та Чернігівського полків.

Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було признане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало значкових товаришів здобули право дворянства персональною службою, все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола вийшли “різночинці” — службова інтелігенція, духовенство, а дехто був приписаний до козацтва. На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм завданням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство. Цю справу вважали вони за “подвиг” для слави України. Відомо багато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В. Полетика, Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Чепа казав, що робить це “по усердию и любови к нации”, Т. Калинський—“от безпристрастного к отечеству поревнования”. Здебільшого були вони самі безперечні дворяни, значні дідичі, матеріяльно не заінтересовані наслідками праці, а робили це тільки для “блага нации”. Цей рух мав дуже велике значення: особи, що розшукували докази прав на дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсали і т. п. джерела історії України. Питання “нації” стало основним, і воно об'єднувало людей з різних таборів. "

Інші умови були на Правобережній Україні, де дідичі були майже виключно поляки. Російський уряд не визнавав національного питання; ввесь суспільний лад залишився недоторканим, і польське шляхетство зберегло всі свої права.

Селянство. Різко змінилося становище селян. Уже зверталося увагу на те, що протягом цілого XVIII ст. воно погіршувалося. Зникали вільні посполиті, які або ставали економічно залежними від землевласників, або тікали на Запоріжжя, на Південну Україну, на Дін. Року 1735 вільних селян залишалося тільки 35%. Року 1763 російський уряд, щоб покласти край переходам селян, видав наказ, яким заборонялось переходи селян без дозволу пана. Проте, після того втеча селян ще більше підсилилась, бо вони побачили в тому наказі початок закріпачення. Року 1783, після зруйнування Запорізької Січі, заборонено селянам переходити з того місця, на якому застала їх ревізія. Цим закріпачено селян і зрівняно їх із російськими селянами. Але мета не була досягнута: хоч не було вже Запоріжжя, залишилися запорізькі степи, що, після зруйнування Січі, перейшли під управління Катеринославського намісництва, правитель якого, Потьомкін, вже в 1776 році наказав не повертати втікачів. І дійсно, до Катеринославського намісництва стягалися втікачі з усієї України.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6