Аграрний розвиток Німеччини напередодні Селянської війни (1524-1525 рр.) - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Аграрний розвиток Німеччини напередодні Селянської війни (1524-1525 рр.)

нязі, дворяни, лицарі рано зрозуміли вигідність торгівлі сільськогосподарськими продуктами. У Заельб'ї до кінця XV ст. уже затвердилася система лицарських маєтків. Широко використовувало працю закріпачених селян і поденників лицарське господарство. Селяни-колоністи не могли конкурувати з лицарями у виробництві товарного хліба. Гарні можливості збуту зерна через ганзейські міста рано стимулювали прагнення лицарства до розширення своїх маєтків за рахунок узурпації селянських наділів, прикріплення селян до землі і перекладу їх на панщину. Ці тенденції цілком позначилися на початку XVI ст. (зокрема, зниження економічного і соціального статусу німецьких селян-колоністів, його зближення зі статусом особисто залежного місцевого населення), але могли бути реалізовані лише в XVI-XVII ст., після Селянської війни. Цьому сприяла також передача дворянству судових і поліцейських функцій. У Мекленбурзі, Бранденбурзі, Померанії, Пруссії були створені великі лицарські товарні господарства -- фольварки, засновані на праці кріпаків (вторинне закріпачення селянства) [11, 104].

Посилення на рубежі XV-XVI ст. феодального натиску на селян -- явище, загальне для всіх німецьких земель. В основі його лежали різко зростаюча потреба феодального класу в грошах і пов'язане з цим прагнення максимально використовувати сприятливу ринкову кон'юнктуру для підвищення прибутковості своїх господарств, забезпечити необхідний суспільний статус і спосіб життя, що відповідає представленням епохи Відродження. Особливо сильні ці прагнення були в дрібного і середнього дворянства, лицарства [7, 234]. Економічне становище цього шару було підірвано розвитком найомництва, посиленням територіальної князівської влади. Дворянство було поплутано боргами, що штовхали його до застав і в кінцевому рахунку приводили до втрати маєтків. Володарі дрібних територій, що переважали в Західній і Південно-Західній Німеччині. були особливо енергійні, у натиску на селян, оскільки феодальна рента була для них єдиним джерелом доходу на відміну від князів і прелатів, що володіли також регальними правами і можливістю обкладання міст. Сеньйоральна реакція відбивала опір пануючого класу соціальним змінам, росту самостійності і конкуренції з боку селянських господарств, його прагнення зберегти своє панування, зміцнивши його основи -- феодальну власність на землю [7, 295].

У селі процеси, що почалися в XV ст., проявилися з новою силою. В умовах бурхливого розвитку міст і подальшого росту елементів капіталістичних відносин князь і дворяни прагнули ще більше зміцнити феодальну власність на землю і використовувати у своїх інтересах товарне виробництво. Скасування спадковості селянських земельних тримань і скорочення термінів тримань на час, що практикувалося ще раніше, з початку XVI ст. прийняли характер загального наступу феодалів на селян. Метою феодалів була зміна умов тримань -- збільшення числа й обсягу селянських повинностей, недопущення самостійного розвитку селянських господарств і максимальне присвоєння їхнього надлишкового продукту.

Серед селянських повинностей значне місце займали ті, котрі стягувалися не регулярно, а при визначених “випадках”. Найбільш обтяжним з цієї категорії повинностей був “посмертний побір”, тобто побір зі спадщини померлого селянина. Крім цього побору, що стягувався в натурі і часто складав третину залишеного майна, феодал брав зі спадкоємця і грошовий побір за “допуск” до спадщини [15, 120].

Побори стягувалися феодалами при продажі селянином свого майна і при передачі господарства іншій особі. Існували побори і при інших подіях у житті селянина. Залежність селянина була потрійною: він залежав від власника землі, від “судового пана”, що здійснював на даній території право суду, і від “особистого пана” тобто того феодала, чиїм кріпаком вважався. Селянин платив повинності, пов'язані з визначеними “випадками”, усім феодалам від яких він залежав по тій чи іншій лінії. У південно-західних землях Німеччини землевласники намагалися зосередити у своїх руках усі види панування над селянами, здобуваючи в інших феодалів права “судових” і “особистих панів” Землевласник одержував, таким чином, повну свободу дії у відношенні свого селянина оббираючи його по всякому приводу в силу своїх різноманітних “прав” [1, 65].

Розміри “регулярних” повинностей, натуральних, грошових і відробіткових (у вигляді сплати чиншів (оброків) і виконання обов'язкових робіт) у південно-західних землях Німеччини не були строго фіксовані. З кінця XV і особливо в ХVІ ст. у міру розширення господарської активності панів вони усе більш збільшувалися. Зростаючий попит на вино, а також на вовну, льон і інші сільськогосподарські продукти, потрібні для промисловості, спонукав землевласників розширити виробництво цих продуктів у своїх власних господарствах. Для утримання черід, відходу за посівами, обробки льону і пеньки та виконання інших господарських робіт, так само як і для численних перевезень з полів у комори, з комор на часто віддалені міські ринки, добродії застосовували дармову працю селян, панщину [13, 88].

Під час народних хвилювань і особливо під час Селянської війни 1524-1525 р. селяни скаржилися, що їх змушують виконувати всі, по термінології документів, “потрібні” панам роботи -- оранку і підготовку землі до посівів, усі види обробки й упакування сільськогосподарських товарів і їхню доставку на ринки -- “куди пан укажете”. До дарових робіт залучалися також дружини селян і їхніх дітей. Там, де найбільше підсилився феодальний гніт, тобто в південно-західних землях, феодали доводили основну регулярну повинність селян -- поземельний чинш -- до значних розмірів і прагнули до його подальшого максимального підвищення. Крім чиншу, панщини і нерегулярних поборів селянин платив податки князю і церковній десятині -- “велику десятину” із врожаю зерна і “малу десятину” із всіх інших сільськогосподарських культур і худоби. Усе це складало надзвичайно складну систему повинностей. Селянське господарство розглядалося панами як основний засіб задоволення всіх їхніх потреб. Сама панська земля оброблялася селянським інвентарем [1, 66].

Ці обставини сильно перешкоджали самостійному розвитку селянського господарства і виникненню в ньому буржуазних відносин. Феодальна експлуатація, що підсилилася, не залишала місця і для проникнення в село капіталістичних елементів ззовні. Лихварі, які з'явилися в німецькому селі в кінці XV і початку XVI ст. стягували із селян “додатковий чинш”, що представляв собою лихварський відсоток на дану коли-небудь, позичку. У багатьох місцях селяни скаржилися, що їхні господарства обтяжені всілякими чиншами і поборами різного походження, що поглинають весь врожай і прирікають їх самих, дружин і дітей на голод.

Поряд зі збільшенням усіляких феодальних поборів і податків селяни страждали і від захоплень общинних земель і обмеження своїх прав на користування общинними угіддями, де паслися численні череди, що належали феодалам. Феодали продавали общинний ліс і забороняли селянам полювання і рибний лов. З метою забезпечення панського полювання селянам заборонялося знищувати дичину, що наносила шкоду їх полям [18, 144].

Кріпосний стан селян допомагав сеньйорам підсилювати феодальний натиск, давав можливість розпоряджатися майном і працею кріпаків. Тому відновлення значного ослабленого в попередній період кріпосного стану прийняло з початку XVI ст. масовий характер, особливо в південно-західних землях Німеччини. Це викликало сильне невдоволення селян. Звільнення від кріпосного стану зробилося під час Селянської війни загальною вимогою повсталих [19, 102].

Прагнення феодалів до розширення своїх власних господарств і наступ на права селян виявлялися у всіх частинах Німеччини. Однак на сході і на півночі ці прагнення не могли бути реалізовані до придушення Великої селянської війни. На сході в захоплених у слов'ян землях німецькі селяни, що здавна знаходилися там у привілейованому положенні в порівнянні не тільки з місцевим населенням, але і із селянством інших районів Німеччини, жили в кращих умовах, чим їхні побратими на південному заході. На північному заході боротьба усередині пануючого класу -- між князями і дворянством -- полегшувала опір селян. Зате в південно-західних землях Німеччини посилення феодального гніту виявлялося з найбільшою силою. Тут уже наприкінці XV ст. існували особливі організації (головна з них -- Швабський союз), що служили цілям придушення селянського опору і підпорядкування великим князям сил і засобів лицарства і міст.

Отже, бурхливий економічний підйом рейнських міст і зростання товарного виробництва породили у феодалів прагнення до розширення їхніх власних господарств і збільшенню селянських повинностей.

Велике значення в цих умовах надавалося відновленню вже з початку XVI ст. кріпосного стану і поширенню його на маси вільних селян [11, 105]. Статус “особистого пана” давав сеньйору особливі права на селянське майно і землю, можливість присвоєння майже всіх доходів селянського господарства. Стосовно селянської маси поміщик і сеньйор виступав як їх особистий, поземельний та судовий пан, якому усі вони були зобов'язані спадкоємними чиншами і панщиною [8, 80]. На поширення інституту кріпосництва на рубежі XV-XVI ст. і його посилення в XVI -- початку XVII ст. істотно впливало формування суверенної князівської влади. Територіальний князь привласнював стосовно усіх своїх підданих права особистого пана; кріпосницький стан зливався з підданством. Лицарські фільварки в Заельб'ї і дворянські маєтки на захід від Ельби ввійшли в систему територіальної державності як її складова частина, елемент податкової системи і поліцейського нагляду [15, 145].

Відновлення крайніх форм феодальної залежності, перебудова доменіального господарства на панщинно-кріпосницькій основі підривали прогрес німецького села. Припинялася можливість розвитку великих селянських господарств по шляху підприємництва, поширення вигідних селянству форм іздольної і грошової оренди, вільного використання у великих господарствах найманої праці сільської бідноти. Підривалися й інші форми господарської діяльності заможного селянства -- торгівля, візництво, готельна справа. Феодальний натиск важко позначився на положенні середніх і дрібних селянських господарств, прибутковість яких під впливом зростаючих платежів усе зменшувалася, а їхні власники все частіше виявлялися в лихварській кабалі і на грані руйнування [15, 129].

Отже, насильницьке прикріплення до наділу і пана, примусова праця в лицарських маєтках, зростання цін на предмети першої необхідності, зниження плати за послуги і найману працю ставили під загрозу фізичне існування сільської бідноти. Масова пауперизація стала грізною проблемою, що закріпачувалося село -- одним з важливих джерел поповнення армії жебраків і бурлак. Усе це породжувало в селянському середовищі відчуття соціальної погрози і прагнення до відсічі.

Розділ ІІІ

Селянські бунти як вияв невдоволення

феодальними відносинами на селі

З настанням феодальної реакції зростала боротьба селян. Самій Селянській війні передували виступи селян, змови і бунти. Особливий розмах вони одержали наприкінці XV -- початку XVI ст.

Уперше найбільше яскраво соціально-економічні і політичні вимоги і мета селян Німеччини переплітаються в масовому русі 1476 р., відомому як повстання Ганса Бегайма [1, 68].

Своєрідність подій навесні і влітку 1476 р. полягає в тому, що рух селян почався як паломництво до ікони богоматері в церкві Нікласхаузена єпископства Вюрцбург. Здавалося, рух нічим небезпечним феодальному ладу не грозить. Церква давно уже виступала організатором паломництва до різних святинь, у тому числі і до цієї ікони. Робила вона це з метою посилення свого авторитету насамперед у трудового населення і збільшення припливу багатств у свою скарбницю. Давно вже церква прибігала і до послуг “народних” проповідників, готуючи їх до цього і постійно контролюючи їхню діяльність [13, 294].

На відміну від звичайних паломництв у 1476 р. ініціатором і проповідником ходіння в Нікласхаузен виступив виходець з німецької сільської бідноти Ганс Бегайм, що не мав церковної підготовки. Він до цього був пастухом (в одному з документів він названий свинопасом), грав на флейті й інших інструментах, славився як витівник під час сільських весіль і народних свят. Сільські пастухи разом з різними сільськими ремісниками і поденниками складали нижчий соціальний прошарок села, змушений заробляти на їжу, оскільки у них або зовсім не було землі, або її було дуже мало. Єдине, чим виділявся з цього середовища “юнак”, як його ласкаво називали в народі, були його різнобічні дарування. До вже перерахованого варто додати його уміння красиво говорити і складати вірші. Своїми виступами з проповідями, начебто він був присвяченим діячем церкви, Бегайм передбачив навчання М.Лютера про те, що священиком є кожен християнин від народження, незалежно від його соціальної і професійної приналежності [14, 100].

Страницы: 1, 2, 3, 4