Поряд з вже існуючими на початку 90-х рр. почали активно утворюватися нові дослідницькі групи. Першою ластівкою нового буму творення науково-дослідних інститутів в межах EHESS стало заснування в 1987 р. Центру історії й теорії мистецтв (Centre d'histoire et thйorie des artes - CEHTA), хоч основа для його створення виникла ще раніше - в 1977 р. із заснуванням гуртка з такою ж назвою. Очолює Центр Джовані Карері (Giovanni Careri).
Група іспанських студій (Groupe d'йtudes hispaniques - GEH) виникає вже за два роки, в 1989 р. на чолі з вже відомим нам Бернаром Вінсеном. Коло наукових уподобань групи визначається історією іспанського, португальського народів нового та новітнього часу. жодною мірою не залишаються поза увагою інші іберійські народи, зокрема баски та каталонці. Завдяки зусиллям дослідників-членів GEH остання перетворилася на потужний центр вивчення іспанської історії у Франції.
Відновлення інтересу до політичної історії демонструє створення в 1992 р. Центру політичних досліджень Раймона Арона (Centre de recherches politiques Raymond-Aron - CRPRA). Це сталося внаслідок об'єднання Інституту Раймона Арона, створеного Франсуа Фюре у 1984 р., та організації CETSAP, реорганізованої Клодом Лефором. Політичній історії (або як іноді її називають французи «історія політики», щоб відрізнити від попередніх досліджень) вперше було присвячено спеціальне есе П. Нора в 3-томному збірнику «Техніка історії». Його заклики були практично спробою відродити історію політичних подій з метою уникнути надмірного теоретизування та абстрагування Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 49. У 1988 р. колектив паризьких істориків (Жан-П`єр Азем, Жан-П`єр Ріу, Жан-Франсуа Сірінеллі, Мішель Вінок та ін., за редакцією Рене Рімона) видав працю під назвою «За політичну історію», в якій вже констатували її відновлення. Необхідність політичної складової історичних досліджень визнали Ж. Дюбі (праця «Середньовіччя. Від Гуго Капета до Жанни д`Арк, 987-1460») та Ж. Ле Гофф (праця «Людовік Святий»), проте останній застерігав від бездумного повернення до старих позитивістських схем факту-події. Він закликав створити нову політичну історію як «історію політичної думки, свідомості, культури, які визначають форми підпорядкування людини владі». Поради відомого історика були взяті на озброєння. Сучасники досліджують передовсім зміст політичної влади в конкретному історичному середовищі, механізми її співдії з суспільством, ритуали, символіку, способи її ідентифікації, а також уявлення мікро- та макроколективів про владу та політичний устрійДюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 56 . Відродження політичної історії знаменує збільшення кількості загальних праць, колективних збірників, присвячених певним її темам, серед яких, безперечно, займає перше місце історія Французької революції. Останні роки світ побачив «Критичний словник республіки» ( За ред. В. Дюклерка і К. Прошассона, 2002), „Служителі держави. Політична історія і французьке управління. 1875-1945 рр.” (2000), «Історія лівих у Франції» (2004) тощо.
CRPRA веде дослідження в царині історії та філософії політики, а також слугує як архів для всіх рукописів Раймона Арона. Центр очолює П'єр Росанваллон (Pierre Rosanvallon), його членами, окрім інших, є також Клод Лефор (Claude Lefort) та Мона Озуф (Mona Ozouf).
Надзвичайно плідним у сенсі створення нових науково-дослідних груп виявився 1993 р. Перш за все з ініціативи GAHOM створена невелика за кількістю (лише 7 осіб) Група схоластичної антропології (Groupe d'anthropologie scolastique - GAS). Відповідальним за неї було призначено Алена Буро. Останній - відомий вчений у галузі історичної антропології, автор праць про папесу Іоанну та сакралізацію королівської влади в модерну епоху Найвідоміші праці А. Буро: Золота легенда. Наративна система Жака де Воражина. - Париж, 1984; Орел. Політичні хроніки емблеми. - Париж, 1985; Єдине тіло короля. Неймовірна сакралізація вищого француза. ХV-ХVІІІ ст. - Париж, 1988; Папеса Іоанна. - Париж, 1988; Історії історика. Канторовіч. - Париж, 1990; Інша історія. Есе експериментальної історії. / За ред. А. Буро і Д. Міло. - Париж, 1991; Священне королівство у християнського народу / За ред. А. Буро і К. Інгерфлома. - Париж, 1992; Подія без кінця. Розповідь і християнство в середні віки. - Париж, 1993; Листування. Моделі написання листів від середніх віків до ХІХ ст. / А. Буро, Р. Шартьє, С. Дофін. - Кембрідж, 1997; Камінь Жана Оліві. Схоластична думка, францисканське інакомислення і суспільство / За ред. А. Буро і С. Пірона. - Париж, 1999; Теологія, наука і цензура в ХІІІ ст. Випадок Жана Пекама. - Париж, 1999.
Інші два інститути, створені того ж таки 1993 р., є осередками розвитку нових історичних напрямків - міської та інтелектуальної історії.
Групу міських досліджень (иtudes urbaines) очолює Крістіан Топалов (Christian Topalov). Як відомо, простір як предмет історичного дослідження почав вивчатися раніше, дана ж група зосереджує свою увагу саме на міському просторі як організуючій складовій сучасного суспільства та оцінює в цілому значення цього простору для формування цивілізації Про міську історію розмірковує історик Бернар Лепті в праці «Міська історія у Франції: 20 років досліджень» в збірнику «Європейська міська історія: Перспективи та ретроспективи» за редакції Р. Роджера (Лондон, 1993). . У Франції міська історія зародилася з соціальної історії. Зокрема, вона мала передумови в дослідженнях Жана-Клода Перро: його праця «Генезис модерного міста. Сасп у ХVІІІ ст.» (у 2 частинах, видана в Парижі в 1975). На даний момент члени Групи міських досліджень займаються проблемами торгівельних просторів (Мішель де Ла Прадель - Michиle de La Pradelle), міських професіоналів (Каролін Варле - Caroline Varlet), простору економічної діяльності (Жером Бордьє - Jйrome Bourdieu і П'єр-Поль Заліо - Pierre-Paul Zalio), місто в соціальних науках (Крістіан Топалов) тощо.
Новітній напрямок історичних досліджень представляє інтелектуальна історія. Відносна її новизна зумовила ще певну невизначеність щодо предмету досліджень цієї течії. З цього приводу в Корнельському університеті в 1980 р. збирався спеціальний колоквіум. Виступаючи на ньому, Р. Шартьє зазначав, що у Франції предмет інтелектуальної історії кожен дослідник розуміє по-своєму, однак в загальному можна відзначити, що це всі форми думки Шартье Р. Интеллектуальная история и история ментальностей: двойная переоценка? // НЛО. - 2004. - №66. Однак вже в кінці 80-х рр. інтелектуальна історія у Франції утверджується у формі «історії інтелектуалів». Остання отримує інституційне оформлення у 1985 р. завдяки створенню за ініціативи Ж.-Ф. Сірінеллі міждисциплінарної (історики, політологи, соціологи, літературознавці) Групі з вивчення історії інтелектуалів. Спочатку теоретики напрямку дистанціювалися як і від історії ідей, так і від інших проявів інтелектуальної чи культурної історії. Однак пізніше - на базі дослідження і роботи над колективним проектом «Порівняльної історії інтелектуалів» (Париж, 1997) - велике значення в цьому напрямку отримали концепції «політичної культури» і «публічної сфери», центральне місце зайняло вивчення ролі інтелектуалів в конструюванні національної ідентичності і проблема символічної самореалізації інтелектуала на політичній арені Репина Л. «Второе рождение» и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. - М., 2001. - С.180.
Певна кількість прихильників цього напрямку зосереджується навколо Групи досліджень сучасного інтелектуального життя (Groupe de recherches sur la vie intellectuelle contemporaine - GREVIC), заснованої в межах Центру історичних досліджень. GREVIC працює над розробкою соціальної історії інтелектуального життя ХІХ-ХХ ст. Окрім власне досліджень життєвого та творчого шляху представників інтелектуальної еліти, Група цікавиться проблемами історії інтелектуального обміну, інтелектуального в політиці, культуральною історією наук, мистецтв та літератури. Праці дослідників охоплюють як матеріальні умови інтелектуального життя, так і історію ідей (історія запозичень, феномен впливу, поняття інтердисциплінарності, механізми підтримки, аналіз різночитань тощо). Деякі члени GREVIC брали участь у підготовці «Словника французьких інтелектуалів», виданого в Парижі в 1996 р. за редакції Ж. Жуліара та М. Вінока.
Очолює групу Крістоф Прошассон Основні праці К. Прошассона: К. Прошассон, Л. Герверо Образи 1917 року. - Нантер, 1987; Роки електрики, 1880-1910 рр. - Париж, 1991; Інтелектуали, соціалізм і війна, 1900-1938 рр. - Париж, 1993; К. Прошассон, Л. Герверо Справа Дрейфуса і поворот століття. - Нантер, 1994; Словник інтелектуалів. Особистості, зв`язки, миті. / К. Прошассон, Ж. Жуліар, М. Вінок, П. Балман. - Париж, 1996; К. Прошассон, Е. Расмуссен В ім`я батьківщини. Інтелектуали і Перша світова війна, 1910-1919 рр. - Париж, 1996; Інтелектуали і соціалізм, ХІХ-ХХ ст. - Париж, 1997; Париж 1900 року. Есе культурної історії. - Париж, 1999; Вступ до історії Франції ХХ ст. - Париж, 2000; К. Прошассон, В. Дюклер Критичний словник Республіки. - Париж, 2002; Політика як культура // Соціальні рухи. - 2002. - липень-вересень. - С. 123-128 (Christophe Prochasson). Займаючись історією сучасної Франції ХІХ-ХХ ст., К. Прошассон також спеціаліст з культуральної історії політики. Його роботи охоплюють історію Першої світової війни, сферу, де він керує декількома дисертаціями. Його перші роботи присвячені історії французьких інтелектуалів. З кінця 90-х область його досліджень посувається в сферу історії французьких лівих сил та ролі емоцій в політичному житті. Вчений активно співпрацює з деякими журналами, наприклад, «Соціальні рухи», «1109. Журнал інтелектуальної історії», «Зошити Жана Журе» тощо. Дослідник керує виданням серії книг «Історичний простір», а також є членом керівної ради науково-дослідного центру Історії Великої війни. Веде семінари в EHESS - «Історія політичних практик в сучасну епоху ХІХ-ХХ ст.», «Культурна історія Першої світової війни», «Підходи та методи в інтелектуальній та політичній історії».
В цілому сьогодні інтелектуальна історія займає все більш широке дослідницьке поле і не є напрямом, що спирається лише на одну наукову парадигму. До найбільш загальних теоретичних та методологічних принципів цього напрямку відноситься:
1) визнання активної ролі мови, тексту, нарративних структур в конструюванні історичної реальності;
2) інтерес до історичних категорій мислення, інтелектуальної діяльності та продуктів людського інтелекту, а також до історії розвитку інтелектуальної сфери в рамках її загальнокультурної парадигми;
3) концентрування уваги на проблемі репрезентації авторського тексту та сприйнятті його читачем.
Предмет сучасної інтелектуальної історії включає в себе як історію досягнень людського інтелекту, тобто результати інтелектуальної, творчої діяльності, так й історію самої цієї діяльності в її процесуальній незавершеності, й культурне середовище, що задає їй свої умови, й біографії самих творців, й їх міжособистісні зв'язки, й історію поширення і сприйняття нових ідей та знань Репина Л. «Второе рождение» и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. - М., 2001. - С.175-192; Зверева Г. И. Реальность и исторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. - М., 1996.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
