Джерела права Великого князівства Литовського - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Джерела права Великого князівства Литовського

ривілеї охоронні видавалися на прохання людності про збереження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав "охоронну" грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право [15 - C.129].

Поряд з вищезгаданими привілеями з XV ст. видаються привілеї окремим воєводствам і повітам. Вони отримують назву "обласні привілеї".

Такі "обласні привілеї" не були актами ласки, видавати їх було обов'язком князя. Вони оберігали стародавні звичаї і стосувалися не станів, а цілої землі. До нас дійшло 13 грамот. Найстарша - Ягайла 1424 чи 1430 року видана для Луцької землі, якою він надає давні права - однакові для всіх мешканців, незважаючи на віру [4 - C.7]. Решта грамот відносяться до пізніших часів - Великого князя Олександра, Сигізмунда І - всі вони повторюють старі права, це такі грамоти: дві Волині - 1501 та 1509 рр., дві - Київській землі 1507 та 1529 рр., одна Вільському повітові Подільської землі, дві - Вітебській землі та одна - Полоцькій й Смоленській [4 - C.9]. Всі грамоти, як припускають історики видавались тоді, коли усувались від влади удільні князі, а замість них призначались намісники Великого князя; а, відповідно, щоб заспокоїти населення їм видавались ці грамоти-конституції.

Таким чином, сеймові постанови і привілеї являли собою нормативні акти, які регулювали право за відсутності чітко кодифікованих збірників законів.

3. Судебник Великого князя Казимира
Користуватись привілеями та звичаєвим правом було досить незручно. Стояла нагальна потреба в систематизації права. Судебник Великого князя Казимира і став такою першою спробою кодифікації, він був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провінційному сеймі у Вільні 1468 року. Він був невеликим за обсягом, мав всього 25 статей. Його джерелами були Руська правда, привілеї, звичаєве право [12 - C.139].
Дослідники по-різному визначали місце "Судебника" і значення його в литовському праві другої половини XV - початку XVI в. Його називали "білоруським статутом" і руським пам'ятником, відзначали, що нічого литовського в ньому немає, вважали спробою фіксації "литовських звичаїв", визначали як перший досвід кодифікування в масштабах всієї Литовської держави, нарешті, стверджували, що він діяв тільки у Великому князівстві Литовському в тісному значенні [17 - C.97].
В основному в Судебнику регламентувались процесуальні відносини, але були й норми матеріального цивільного та кримінального права. В ньому є статті, що стосуються маєткових прав, порушення кордонів, наїздів, уведення рабів, крадіжок, панського суду над селянами.
За Судебником Казимира суб'єктом злочину могла бути не лише вільна людина, але й холоп. За першу крадіжку він карався тілесним покаранням, а за другу - смертною карою. Відповідальність за скоєні злочини за Судебником наступала з семирічного віку [15 - C.132].
Судебник, зокрема, карав за переховування втікачів: "А котрий буде люди виводити, а любо челядь невільну, а хватять - того на шибеницю". В цьому відбивався соціальний стан тогочасного суспільства [3 - C.141].
Загалом цей судебник являв собою суміш литовських та руських звичаєвих норм, які були адаптовані до нових умов. Це була далеко не досконала спроба кодифікації литовського права, так як в правовій практиці продовжили активно використовуватись норми звичаєвого права і привілеї.

4. Статути Великого князівства Литовського
Найважливішою пам'яткою і основнім джерелом права Литовської держави були статути.
Протягом шістдесяти років (1529 - 1588) литовський уряд тричі здійснює кодифікацію права. В епоху коли видані закони століттями залишалися в силі, це було видатним явищем. Деякі дослідники трактують статути як три послідовні редакції однієї й тієї ж пам'ятки. Але більшістю вчених було доведено, що ми маємо справу з різними пам'ятками права. На сьогодні ця точка зору є пануючою.
Статути є пам'ятками історії законодавства та культури литовського, українського і білоруського народів. Ось чому викликає протест найменування Статутів литовськими, що перекручує їх сутність і історичне походження.
Відомо, що в основу Статуту 1529 року були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви та Білорусії. Це відображене в його найменуванні: "Права писаные даны Панству Великому князьству Литовскому, Рускому, Жомойтскому и иных через наяснейшего пана Жикгимонта, з Божее милости короля Польского, великого князя Литовского, Руского, Пруского, Жомойтского, Мазовецкого и иных" [19 - C.243].
Статути 1566 та 1588 рр. носили назви: "Статут Великого князьства Литовського 1566 года" і "Статут Великого князьства Литовського 1588 года" [18 - C. 197]. В цих найменуваннях підкреслювався загальнодержавний характер статутів і відображалась інтеграція правових норм України, Литви та Білорусії. На цій підставі статути слід називати повним найменуванням з відповідним порядковим номером, як то: "Статут Великого князівства Литовського", та тільки не "Литовський статут", бо таке найменування спотворює дійсне розуміння історії.
У Великому князівстві Литовському кодифікаційні тенденції проявились у 1501 році, коли у Волинському привілеї великий князь Олександр декларував, що він буде діяти "пока права Статута в отчизне нашей вставим" [19 - C.243]. Справжня кодифікація права в князівстві розпочалася в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, остаточний текст його було затверджено на віленському сеймі лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовсько-Руської держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право.
У Статуті 1529 року було 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані, в основному, норми конституційного права та принципіальні положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому - шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому - процесуальне, в сьомому - кримінальне, у восьмому - земельне, в дев'ятому - лісне та мисливське, в десятому - цивільне, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому - кримінальне та процесуальне право [14 - C.140].
У Статуті були юридично закріплені основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління.
Така повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для більшості населення Литовсько-Руської держави [12 - C.145].

У 30 - 40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні зміни. Зміцнилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На Віленському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов'язався, разом з панами-радою створити для виправлення діючого Статуту комісію з п'яти католиків і п'яти православних [1 - C.95].

Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв'язаної з Польщею тільки спільним правителем. На черзі дня стояла більш тісна унія двох держав. її підтримували повітові сеймики, які бажали шляхетського судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов'язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів.

Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинність тільки з 1566 року. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів [12 - C.142].

Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу. Розділи перший, другий і третій тут регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено судоустрою, розділи з п'ятого по десятий - приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кримінальне та процесуальне право.

II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що найбільшого поширення він набув на Волині, проте діяв також і у інших воєводствах Великого князівства Литовського [10 - C.248].

Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської систем права. Під польським впливом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які мали проаналізувавши польське і литовське законодавство, виробити єдиний збірник законів для обох держав.

Але до уніфікації права не дійшло. Шляхта Великого князівства Литовського вперто захищала автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви у федеративній Речі Посполитій [5 - C.121].

Робота над ІІІ Статутом зробила можливим подальший розвиток правової системи Великого князівства Литовського. В комісію, створену для доповнення Статуту, король призначив двох радних панів (одного - єпископа, другого - світського) і дев'ять представників шляхти (по одному від воєводства). Серед них були католики і православні.

При розробці III Статуту головну роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з'їздах в 1582 і 1584 рр. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та підканцлери: Микола Радзивілл, Остафій Волович і Лев Сапега [12 - C.146].

III Статут був затверджений у відповідності з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав чинності.

У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян.

III Статут, як і два попередні, було підготовлено староруською мовою. Підканцлер Лев Сапега вирішив видати Статут на мові рукописного оригіналу.

Правова система за Статутом 1588 року - це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої [12 - C.147].

Статут 1588 року складався з 14 розділів, які нараховували 488 статей [6 - C.76].

Розглянемо головні положення статутів за галузями права, хоча такого підрозділу в Статутах не було. Це сталось пізніше, з виникненням буржуазного права. Право кожного періоду відповідає в основному економічним, політичним та соціальним відносинам, які його породили. Основу правової системи даного періоду складав поділ права на публічне та приватне. Кримінальні норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Майнові відносини розглядались як відносини людей з речами. Порушення приватного права породжувало обов'язки, виникнення, дія та припинення яких регулювали зобов'язувальним правом. Наприклад, головщина, як штраф за вбитого, була одним із видів зобов'язань [1 - C.95]. Тільки визначивши співвідношення публічного, приватного і зобов'язувального права та межу їхньої дії, право даного періоду можна умовно розділити за галузевим принципом.

Всі три Статути містять у собі норми конституційного права. Але, як це не парадоксально, найбільш прогресивний характер вони мають у Статуті 1529 року. Розділи та параграфи І Статуту, які відносяться до конституційного права, пріоритетні в порівнянні з законодавчими актами інших держав того часу. В них визначені права та обов'язки громадян, їхнє відношення до уряду, компетенція останнього. Такі правові норми, як покарання за наклеп, відмова від заочного звинувачення базуються на гуманізмі епохи Відродження. В І Статуті яскраво відображені ідеї правової держави. В ньому не визначені відносини між Церквою та державою, немає поняття образи релігії чи Церкви [14 - C.273]. В III Статуті жителі міст позбавлялись громадянських та політичних прав. Значно звузились функції уряду. Але в цілому зміст III Статуту свідчить, що від ідеї правової держави відмовлятись ніхто не збирався.

Страницы: 1, 2, 3, 4