Джерела права Великого князівства Литовського - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Джерела права Великого князівства Литовського

ідканцлер Лев Сапега у вступі до ІІІ Статуту підкреслив ідею правової держави, метою якої є охорона прав та свобод громадян. У цьому Статуті керівник держави сам підкоряється праву [12 - C.146].

Стосовно цивільного права, то в Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Громадське землеволодіння на час дії III Статуту було майже ліквідоване. Власниками землі могли бути лише "вільні люди шляхетського стану". Землі шляхти поділялись на родові та вислуги. Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку продажу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислуги - землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність, зокрема, не могла бути конфіскована без рішення суду [12 - C.148].

Важливе місце в Статутах займало сервітутне право - право на користування чужими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, пасовищами тощо. Воно забороняло землевласнику будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, то господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм [9 - C.102].

Значний розвиток отримало зобов'язувальне право. В ньому детально регламентувались права і обов'язки за договорами купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо.

У праві застави були свої особливості, які виражались у тому, що заставлений маєток переходив у володіння та користування кредитора до повного його викупу боржником. В заставу могли передаватись землі-вислуги і навіть посади. Широке застосування та регламентацію отримав договір оренди [11 - C.160].

Значне місце в законодавстві було виділено оформленню договорів. Так, договір купівлі-продажу маєтків оформлявся тільки в письмовому вигляді в присутності свідків шляхетської належності з обов'язковою реєстрацією в судах.

Окремо варто виділити норми, що регулювали спадкове право. Статути знали спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. При відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо).

Міщани міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини переходили до дітей, а при відсутності дітей - у власність власника міста [12 - C.149].

Шлюбні та сімейні відносини регулювались нормами, які складались ще в Київській Русі і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків - 18 [6 - C.79]. Згодом III Статут знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих в шлюб, внесення дружиною приданого та запис віна на користь дружини з боку чоловіка. Віном називалась частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. В Статуті 1529 року сказано, що сума віна повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1/3 вартості майна чоловіка. По смерті чоловіка віно ставало власністю дружини [14 - C.286].

Розмір і порядок видачі приданого були передбачені в цьому ж Статуті. В придане входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини в розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого і віна. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а чоловікові поверталось віно. Як і в попередній період, дружина відповідала за борги чоловіка. Батьки зберегли за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхніми скаргами [12 - C 150].

Окремо варто зупинитись на кримінальному праві. Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість "обіди" під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, нанесене власнику чи громаді. Поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Злочин став зватись "виступом", а злочинець - "виступцем". Суб'єктом злочину визнавалась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14 років за II Статутом і 16 років за III Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнавались обставинами, які звільняли від покарання. З суб'єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, здійснені особисто і при співучасті. Співучасть у Статутах визначалась досить детально [12 - C.152].

Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систему злочинів, яка поділялась на шість головних видів.

Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбурювання до переходу в нехристиянську віру тощо. До політичних злочинів були віднесені: втеча до ворога, бунт, зносини з противником, здача йому замку. Державні злочини поділялись на злочини по службі і проти порядку управління. До останніх відносились: хабарництво, підробка документів, самочинне карбування монети тощо. Злочинами проти особи були визнані: вбивство, тілесні пошкодження, образа.

Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових знаків з метою оволодіння чужою землею, нанесення шкоди чужому майну. Злочини проти моралі та сім'ї: двожонство, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків, зґвалтування тощо [11 - C.163].

Загострення міжстанових відносин відобразились на меті та видах покарання. Головна мета покарання - залякування. До мети покарання відносилась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання злочинців як робочої сили.

Найтяжчим покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II - у 60, за III - у 100 [1 - 95]. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносились: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення. Болісні покарання застосовувались проти селян. Це биття кнутом, палкою тощо [12 - C.153]. Головним з майнових покарань була вина грошова, що складалась із "накладу", який поступав у скарбницю держави, "шкоди" - винагороди за вчинену шкоду потерпілому, "головщини", яку отримували родичі вбитого. Якщо злочин здійснювався насильницьким шляхом, то розмір покарання збільшувався.

Покарання у вигляді позбавлення прав і честі називалось "виволанням" і застосовувалось тільки до шляхти. Засуджені до такого покарання позбавлялись всіх прав та привілеїв і виганялись тимчасово або назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалось конфіскацією майна та іншими видами додаткових покарань. До менш тяжких покарань належало вигнання з міста. Застосовувалось і тюремне покарання на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялось надземне і підземне ув'язнення. За власне утримання в тюрмі злочинець сплачував мито. За дрібні злочини суд застосовував догану або зауваження [9 - C.140]. Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як правило, Статути вказували вид покарання, а не його розмір. За законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожний за себе.

Отже, Статути являли собою першу ґрунтовну і чітко систематизовану кодифікацію литовського права. Вони регулювали різні сторони суспільного життя, включили в себе, як місцеве звичаєве право так і норми міжнародного римського права, адаптованого для Литовської держави. Статути були основним джерелом права в цій державі, а після кодифікації використовувались ще кілька століть.

5. Магдебурзьке право
Важливим джерелом права у Великому князівстві Литовському було так зване Магдебурзьке право, воно регулювало самоврядування найбільших міст держави, особливо було поширене на українських землях у складі Литовської держави.
Даний вид права виник у Німеччині в 1188 році, коли архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування місту Магдебургу. В XIII ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі та на міста Польщі, Литви, Чехії, Сілезії, Угорщини [13 - C.45].
Норми цього права регулювали управління містом, суспільно-правові відносини, порядок суду та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгівлі.
За магдебурзьким правом міста звільнялись від управління й суду феодалів. Це право регламентувало права міських станів - купців, ремісників, визначало порядок обрання і функції органів міського самоврядування, ним регулювалися питання оцінки й успадкування майна.
Магдебурзьке право в містах Великого князівства Литовського діяло шляхом застосування в самоврядуванні та суді книг міського права європейських юристів Павла Щербича, Барташа Троїцького та ін. [15 - C.178].
Різновидом магдебурзького права було так зване "хелмське", або "хелмінське" право, яке на території Литовської держави широко застосовувалося здебільшого в містах Правобережної України. За своєю суттю хелмське право - різновид міського права. Воно являло собою переробку магдебурзького права на польську мову з використанням звичаїв та інших юридичних норм польського міста Хелм. Цю переробку, яка отримала назву "Право цивільне Хелмінське", створив П. Кушевич [12 - C.152].
Треба підкреслити, що в Литовській державі магдебурзьке право зазнало впливів місцевих правових звичаїв і, відповідним чином, було адаптоване до них.
Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. На ньому лежало піклування про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на продукти, слідкувати за чистотою та порядком у місті. Магістрат мав "правні книги" (збірники законів) та печатку з міським гербом.
До магістрату входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші - це війт, бурмістри, радці, лавники та магістратський писар, молодші - комісар або межувальник, городничий та возний [9 - C.136].
Очолював міську владу війт, який спочатку призначався королем. Його посада була спадковою, її можна було продати та купити. З часом міста викупляють спадкові війтівства, ця посада стає виборною, з подальшим затвердженням королем. Існували релігійні обмеження при виборах війта. Так, у грамоті на самоврядування місту Стародубу було сказано, що війтом може бути тільки католик. Це вносило ускладнення в життя тих міст, де значна частина населення була православною. В кращому випадку вдавалось отримати право на вибори до лави та ради одного-двох православних. У деяких містах православні не мали права займати жодної посади і навіть інколи їх змушували селитись в певних частинах міста, дуже часто не найкращій.
Війт разом з населенням міста обирали раду, в яку входили від 6 до 24 радців. Рада вела господарчі справи. Радці вибирали на один рік зі свого середовища бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом вони розглядали як судові, так і адміністративні справи. Існував і спеціальний судовий орган - лава, до складу якої входили війт (голова) і семеро лавників або присяжних. Лавники щорічно вибирались із середовища заможного міського населення. Вони розглядали як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільними справами міщан займалась рада. Підсудності лави в цих містах підлягали тільки кримінальні справи. Вироки при цьому подавались на затвердження королю [12 - C.154].

Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велося на польській або латинській мові.

У загальному бюрократичному апараті міста певні функції виконували і молодші урядники. Так, до компетенції комісара були віднесені рішення суду по переділу землі, встановлення межових знаків. Возний виконував доручення суду: розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком в місті.

Страницы: 1, 2, 3, 4