Консерватори виступили проти реформи не тому, що вона не обіцяла реальних результатів. Вони відчули, що з їхніх рук вислизає економічна влада. Не випадково спроба державного перевороту сталася через місяць після прийняття Верховною Радою СРСР. закону про децентралізацію управління промисловістю.
Суть директивного управління не змінилася з появою раднаргоспів, але якість його погіршилася. Планова економіка неминуче ставала більш хаотичною, коли отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів. Тому через кілька років розпочався повзучий процес відновлення структур централізованого управління в іншій формі. Цей процес підтримувався Хрущовим, який уже встиг перетворитися на вождя. У своїй новій якості М. Хрущов не був зацікавлений у послабленні економічної влади цілком лояльних йому чиновників центральних відомств.
У 1960 р. в трьох найбільших республіках - Росії, Україні і Казахстані - були утворені центральні раднаргоспи. Українська рада народного господарства керувала місцевими раднаргоспами, кількість яких на той час зросла до 14. Черговий етап концентрації управління відбувся наприкінці 1962 р. Число економічних районів у віданні Укрраднаргоспу скоротилося до семи. Було утворено Раду народного господарства СРСР, яка мала контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспами всіх республік. Нарешті, в 1963 р. була утворена Вища рада народного господарства СРСР, покликана керувати усіма органами управління народним господарством: Раднаргоспом СРСР, Держпланом СРСР, Держбудом СРСР, комітетами, створеними замість ліквідованих міністерств. Система управління стала ще більш розгалуженою і забюрократизованою, ніж була до реформи.
Однак уже через короткий період виявився вплив негативних тенденцій нової системи управління: швидко росло місництво, губилася галузева перспектива розвитку і єдина науково-технічна політика. Пошуки причин збоїв економічної реформи привели до повернення до методів натиску й диктату.
У 1959 р. було проведено позачерговий ХХІ з'їзд КПРС, на якому було схвалено семирічний план розвитку народного господарства СРСР на 1959-1965 рр., складений з урахуванням нової системи управління промисловістю. Значна увага в ньому приділялася піднесенню і дальшому розвиткові оборонної промисловості. У машинобудуванні основна увага зосереджувалася на розробленні та впровадженні нових зразків техніки, здійсненню комплексної механізації та автоматизації виробництва.
Поступальному розвитку економіки СРСР сприяла економічна реформа 1965 р. Вона виразилася, з одного боку, у централізації керування народним господарством шляхом ліквідації раднаргоспів і відтворення галузевих міністерств. З іншого боку, відроджувався госпрозрахунковий принцип ведення господарства на підприємствах, створювалися фонди матеріального стимулювання, уводилася плата в бюджет за використовувані підприємствами основні виробничі фонди, підприємствам надавалися більше широкі права в області планування й ін. Всі ці заходи були покликані сприяти підвищенню зацікавленості трудових колективів у кінцевих результатах виробництва, у підвищенні рівня інтенсифікації праці й економіки країни в цілому.
Таким чином, промисловість СРСР в 50-60-х рр. ХХ ст. перейшла на новий етап, позначений з впливом науково-технічної революції та з реформами М.С. Хрущова. Промисловість країни в ці роки підвищилась, З'явилися нові галузі виробництва. Реформи промисловості мали значний успіх, але проводились неоднозначно. Багато з них не були доведені до кінця. Залишалася диспропорція між розвитком тяжкої та легкої промисловості. Легка промисловість відставала, що призвело нестачу товарів народного споживання. Незважаючи на це, СРСР в ці роки став могутньою індустріальною країною.
2. Реформування сільського господарства
В дуже тяжкому становищі знаходилось сільське господарство. Традиційний сільський уклад життя був зруйнований, колгоспно-радгоспна економіка животіла, не маючи серйозної матеріально-технічної бази й стимулів до продуктивної праці. Колгоспники, що перебували в повній залежності від держави, своєю працею продовжували оплачувати всі тріумфи модернізації країни. Біля двох мільйонів чоловік щороку тікали із села. Там назрівала небезпечна ситуація. Криза сільського господарства переростав у продовольчий. По всій країні не вистачало м'яса, молока, цукру. Усе сильніше відчувався дефіцит зерна. «Остаточне рішення зернової проблеми в СРСР», озвучене Маленковим на XIX з'їзді партії, виявилося черговим пропагандистським міфом. Зернових на душу населення вирощували набагато менше, ніж до революції. В 1952 р. колгоспи здали навіть насінний фонд. М'яса виробляли менше, ніж в останньому доколгоспному 1928 р., відсутність худоби на селянських подвір'ях, особливо в Росії, ставало нормою.
Село разом з тим залишалася донором промисловості. Розвиток сільського господарства нових територій (Прибалтики, України й Молдавії), інвестиції в бавовницькі господарства Середньої Азії й колгоспи Закавказзя здійснювалися за рахунок російського Нечорнозем'я. Нееквівалентний обмін між містом і селом збільшувався непомірними податками й відрахуваннями, які становили більше половини колгоспних доходів, що пояснювало постійну збитковість колгоспного господарства.
Неефективна колгоспно-радгоспна економіка сполучалася з непомірними податками на селянські подвір'я, які не тільки давали основний дохід сільським жителям, але й істотно випереджали колгоспно-радгоспний сектор по виробництву всіх видів сільськогосподарської продукції, крім зернових. Економічний натиск на село збільшувався соціальним тиском і прямою дискримінацією сільського населення, що було «прикріплене» до колгоспів через відсутність паспортів і не мало навіть відносної волі пересування.
Необхідність якнайшвидшої зміни сільськогосподарської політики усвідомлювалася всіма спадкоємцями Сталіна, по-різному, однак, що розуміли суть перетворень на селі. На початковому етапі «колективного керівництва», що співпали з гострою боротьбою за владу, дослідники виділяють два основних варіанти нового аграрного курсу. Їхніми ідеологами були Маленков і Хрущов, які по-різному визначали пріоритети сільськогосподарського розвитку. Суть заходів, запропонованих Маленковим у серпні 1953 р., полягала в зниженні податків, припиненні адміністративного тиску на особисте підсобне господарство й наділенні селян елементарними соціальними правами (першочерговою мірою була, звичайно, видача паспортів). Ні про які додаткові інвестиції мова не йшла. Передбачалося «включення» економічного механізму: через різке зниження обов'язкових податкових виплат колгоспи зможуть направляти отриманий прибуток на поліпшення машинно-тракторного парку, розширення виробництва, соціальну сферу та ін. Крім того, вважалося, що вільний розвиток особистого підсобного господарства дозволить досить швидко впоратися з недостачею продуктів. Таким чином, на основі економічних важелів вільно й природно повинні були розвиватися й колгоспно-радгоспна економіка, і селянське господарство.
Хрущов уявляв собі вихід із сільськогосподарської проблеми по-іншому. Його основна ідея складалася в «індустріалізації» сільського господарства: перетворенні колгоспів у великі господарства зі своєю машинно-тракторною базою, а селян - у робочих радгоспів. У результаті цього праця сільського жителя повинна була, на думку Хрущова, максимально наблизитися до праці городянина й стати вільною від «дрібнобуржуазних пережитків». Ці ідеї були вже відомі по проектах «агроміст», вони сполучили в собі соціальні ілюзії й привичний адміністративно-бюрократичний стиль управління сільським господарством [15, 136].
Гострота ситуації й загальна занедбаність положення перетворили аграрну політику в одне із ключових питань навесні - улітку 1953 р. Першочергові заходи були сформульовані на сесії Верховної Ради СРСР у серпні 1953 р. Вони зводилися до підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, збільшенню капіталовкладень в аграрний сектор економіки й радикальній зміні відносини до підсобних господарств. З підсобних господарств були «списані» недоїмки по обов'язкових держпостачаннях, а сільгоспподаток був зменшений в 2 рази [15, 136].
Це було ядром нової господарської політики, остаточно сформульованої на вересневому пленумі в 1953 р. Тут уперше було прямо сказане про тяжке положення на селі. Був декларований перехід від адміністративно-бюрократичного управління сільським господарством до економічних методів. Економічна зацікавленість повинна була стати основним стимулом розвитку колгоспної економіки, опиратися на істотне розширення господарської самостійності колгоспів і радгоспів. По суті, уперше після непу було визнано необхідним підвищити матеріальну зацікавленість селян у підвищенні продуктивності особистого підсобного господарства. У цьому напрямку були зроблені практичні кроки, що відразу ж полегшили становище на селі. Так, в 1952-1958 р. відбулося різке підвищення державних закупівельних цін, які виросли на пшеницю в 6 разів, а на велику рогату худобу в 12 разів. В 1954 р. був скасований податок на корів і свиней, що перебувають у власності селян, а з 1958 р. припинялася обов'язкова здача сільгосппродукції з особистого підсобного господарства. Це дало прекрасний результат: сільське господарство вперше після проведення колективізації стало рентабельним, був відзначений винятково високий ріст обсягів виробництва, валова продукція якого до 1958 р. виросла на третину. Доходи колгоспників продовжували зростати до 1957-1958 р.
Однак намічена програма була проведена не повністю. Її реалізація проходила вкрай суперечливо з кількох причин. «Аграрна лібералізація», як і зміни в інших областях, збіглися з боротьбою за владу між Маленковим і Хрущовим. У цій ситуації конкретні господарські рішення ставали коштами реалізації особистих амбіцій. Винятково важливе значення для визначення типу сільськогосподарської політики мав січневий 1955 р. пленум ЦК, на якому лінія Маленкова була піддана критиці, а сам він обвинувачений Хрущовим у спробах завоювати «дешеву популярність» у народі. Хрущов узяв гору, але його положення у владі ще не було монопольним. Йому треба було винятково швидко домогтися відчутних зрушень, насамперед у продовольчому питанні. Ставка на негайний успіх природно привела його до звичного адміністративно-бюрократичного керівництва сільським господарством. Домігшись монопольного положення у визначенні економічної політики країни, Хрущов, як і більша частина тодішніх керівників, не був готовий до перегляду суспільних відносин і розширенню теоретичних побудов. І якщо використання економічних механізмів ще якось уписувалося у звичну соціологічну схему, те матеріальна зацікавленість, тим більше як головний важіль сільськогосподарської політики, постійно вступала в протиріччя з уявленнями про власність і породжуваної нею психологією. Заходи щодо підйому сільського господарства Хрущов сформулював у січні 1954 р. у доповідній записці в ЦК. Він робив ставку на різке збільшення врожайності, у першу чергу, зернових культур. З його погляду, необхідно було істотно розширити посівні площі, розоравши степу Північного Казахстану, Сибіру й Уралу, а також змінити структуру посівів за рахунок збільшення питомої ваги кукурудзи.
До здійснення своєї програми Хрущов приступився наприкінці лютого - початку березня 1954 р., домігшись на черговому пленумі ЦК рішення про освоєння цілинних і перелогових земель Північного Казахстану, Сибіру, Алтаю й Південного Уралу, а також деяких районів Поволжя й Північного Кавказу. Із цього моменту почалася «цілинна епопея», що стала одним з найбільш яскравих подій радянської післявоєнної історії, черговою «легендарною сторінкою подвигу ленінського комсомолу» та виражала весь спектр ілюзій і протиріч того часу. «Цілина» - явище комплексне, оскільки економіка тут була тісно переплетена з ідеологією й комуністичним прожектерством, трудові будні із пропагандистським пафосом, а дійсна історія цілини довгі роки підмінювалася міфом. Як другий секретар ЦК КП Казахстану в цілинній епопеї добре виявив себе Л.І. Брежнєв, що поділився на початку 1980-х років своїми спогадами, рекомендованими для обов'язкового вивчення всьому дорослому населенню країни.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
