Збереглося чимало відомостей про громадську організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Але за часів загальної небезпеки вони обирали царя ("тех"), авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 році зорганізував союз для боротьби з остготським царством Вінітара. Боротьба виявилася нещасливою для антів: потрапили до полону (були забиті Бож із синами та 70 старійшин. Другий вождь, Меза, відзначився в боротьбі з аварами в 550-их роках [20, 52].
Правдоподібно, що головний державний центр антів лежав на чорноморському побережжі. Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську державу за племінний союз. Ключевський називав її "Дулібський союз". Інші бачать короткотермінове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож -- з готами, Мезамир -- з аварами і т. д.). У всякому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті [3, 27].
Держава антів протривала три сторіччя -- від кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою аварів.
Як свідчать рештки поселень українців VІІ-VІІІ сторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують планом сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з безкурганними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця Х століття. Українські поселення мали укріплення -- городища з високими земляними валами та глибокими ровами.
Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою. По всіх українських землях залишилося багато городищ у Київщині -- 400, на Волині -- 350, на Поділлі -- 260, на Чернігівщині -- 208, у Галичині -- 100. Ці городища були різного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одного двору, інші були укріпленим замком вождя, треті, великі, служили захистом для кількох осель.
Городища, однак, не тільки захищали від свавілля ворогів, а й були також адміністративними осередками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розташовані на великих ріках, відігравали значну роль в торгівлі.
У кожному племінному об'єднанні були значні городові центри: у полян -- Київ, Вишгород, у сіверян -- Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у древлян -- Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів -- Бузьк, Волинь (біля Городив), у білих хорватів -- Велз, Червень. Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста [3, 35].
Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало гончарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремства. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Полювали на турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне -- бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну роль в житті. Усі ці природні багатства притягували увагу чужоземних купців і втягали людність України з далеких, часів у торговельний вир.
Східні слов'яни - довгий час зберігали патріархальний племінний побут. Вони ділилися на племена. Плем'я ж складалося з родів. Під родом малася на увазі сукупність родин, які живуть разом, які володіють загальною власністю й ними керує один родовий старшина. Родові старшини мали велику владу кожний у своєму роді, а зійшовшись разом на раду (віче), вони вирішували справи за все своє плем'я.
Родові общини вели своє походження від загального, найчастіше міфічного предка. Все добуте загальною працею було загальним надбанням і ділилося між родичами нарівно. Це первісне розуміння рівності як загальної "зрівнялівки" збереглося в східних слов'ян на довгі століття. Щасливий мисливець користувався загальною повагою не тому, що він багато мав, а оскільки щедро ділився видобутком зі своїми родичами. Найбільшим авторитетом користувалися більше досвідчені, люди похилого віку, носії досвіду й знань попередніх поколінь. Тому в слов'янських мовах однокореневі слова "старший", "старий", "старець", "старшина" означали одночасно й старшого за віком, і того, хто займає більше високе суспільне становище [5, 113].
Із часом, коли племена й роди розселялися на великих просторах, зв'язок між ними слабшав, і вони розпадалися, ділячись на самостійні родини. Кожна окрема родина заводила свою особливу ріллю, мала свої косовиці, окремо полювала й промишляла в лісах. Загальна родова власність замінялася сімейною. Точно так само переставала діяти й влада старшого роду ("родовластителя"): він не міг управляти всіма господарствами родичів, якщо ці господарства були розкидані на великих відстанях. Його влада переходила до батька кожної окремої родини, до "домовластителя". З розпадом родових зв'язків, родичі переставали почувати свою спільність й у випадку потреби поєднувалися для спільних справ уже тільки по сусідству. На загальну раду (віче) сходилися домохазяїни округи. З'єднані одним якимсь спільним інтересом, вони становили общину (верв) і обирали для ведення спільних справ виборних старійшин.
Таким чином, найдавніший родовий устрій замінявся поступово общинним, причому до складу общин могли входити родини, що належать не тільки до різних родів, але навіть до різних племен. Сусідська громада - це, як правило, село в 10-15 дворів, де жили великі родини з 2-3 поколінь, включаючи дорослих одружених синів. У міру їхнього росту на відстані в 7-8 км "у деревах" (лісу) ґрунтувалися села в 1-2 двори, які зберігали зв'язок із селом. Розчищення лісу під ріллю вимагало зусиль всієї общини, звідси її міцність у східних слов'ян [5, 117].
Вищим органом общини був схід з домохазяїнів, де рішення приймалося не голосуванням, а загальною згодою, і обиралися старці.
Сусідська (територіальна) община в східних слов'ян була нижчою ланкою соціальної організації. Сусідські общини згодом поєднувалися в племена, а останні - у союзи племен (починаючи з VII століття). Ці союзи племен являли собою досить складний соціальний організм. Центрами їхнього соціально-політичного життя були укріплені "гради", які згодом перетворилися в повноцінні міста. Наприклад, Київ - у полян, Іскоростень - у древлян, Новгород - у слов'ян й т.д. У Древній Русі вже в IX-X ст. було близько 25 великих міст. В XI столітті до них додалося ще понад 60-ти, а до моменту монголо-татарської навали на Русі було вже близько 300 міст. Міста були центрами культури. Якщо давньоруське село довгий час була неписьменним, то в містах грамотність була поширена широко, причому не тільки серед купців, але й серед ремісників. Про це свідчать численні берестяні грамоти й написи на побутових предметах. У містах відбувалися збори вільних чоловіків-общинників союзу (віча), на яких вирішувалися найважливіші питання.
Ускладнення общинного життя в рамках союзів східно-слов'янських племен привело до виділення особливого соціального шару - старійшин, і утворенню органів управління - рад старійшин. Община існувала й у містах. Вільні міські жителі, купці й ремісники, входили в сотні - об'єднання по професіях. Їхнім привілеєм було володіння зброєю. Оскільки сотень у місті налічувалося всього 10, то глава міського ополчення, він же - суддя з цивільних справ, називався "тисяцьким". Ця дуже впливова посада зберігалася до 1335 року, коли останній тисяцький у Москві був страчений великим князем Дмитром Донським [5, 124].
Типовою для середньовіччя була приналежність людини до якоїсь корпорації, яка її захищала. Якщо хтось виявлявся "випавшим" зі своєї групи, виявлявся викинутим із суспільства, ізгоєм. Відомі три випадки перетворення в безправного ізгоя: купець, який розорився, "попів син грамоті не вчений", Холоп, який викупився на волю. Вони надходили під заступництво церкви, за що на неї працювали. В VI-IX ст., в епоху масових міграцій і лютих зіткнень між племенами, з'явився прошарок професійних воїнів-дружинників на чолі з військовим керівником - князем, у руках якого сконцентрувалася реальна влада. Маючи владу й військову силу, опираючись на свій авторитет і накопичені багатства, князі, дружинники, старійшини вилучали в рядових общинників частину зробленої ними продукції.
Таким чином, до середини IX ст. з'явилися передумови для формування державності. Окремі міські племінні волості й князівства зібралися разом й об'єдналися під однією державною владою. У такий спосіб утворилася держава - Київська Русь.
Київська Русь була ранньофеодальною державою. У Х-ХІІ ст. на Русі складається велика феодальна власність на землю у вигляді князівських, боярських і церковних володінь. Формою земельної власності стає феодальна вотчина (отчина, тобто батьківське володіння) - відчужувана (із правом купівлі-продажу) і передавана в спадщину. Проживаючі на ній селяни не тільки виплачували данину державі, але й ставали поземельно залежними від феодала (боярина), виплачуючи йому за користування землею натуральну ренту, або відпрацьовуючи панщину. Однак значне число жителів як і раніше становили незалежні від бояр селяни-общинники, які платили данину на користь держави (великого князя). Вільне сільське населення - смерди - володіло землею на общинному праві: власником землі вважалася вся громада, розпоряджався нею сільський схід, окремі родини лише користувалися нею. Община захищала смердів, допомагала їм у важких випадках, несла колективну відповідальність за вбивство, вчинене на її землі. Смерди користувалися захистом закону, але за вбивство смерда платили в кілька разів меншу ціну, ніж за людей князів і бояр. ( ст.62,65,91 й ін. "Руської правди"). Зневажливе відношення до смердів виразилося в появі дієслова "смердіти" - "пахнути мужиком" [5, 124-126].
Ще гірше було становище залежних людей. Закуп одержував від землевласника "купу" - позичку, знаряддя праці й "отарицу" - ділянка ріллі, і не міг піти, не вернувши їх. У випадку втечі він перетворювався в холопа. Рядович надходив на службу за договором (рядом), відсутність договору так само перетворювало його в холопа. Джерелами рабства служили також покупка, самопродаж, неоплатний борг, тяжкий злочин, одруження вільного на рабині без договору з її хазяїном, народження від холопа або рабині. Холоп взагалі не мав ніяких прав, навіть діти його вважалися власністю його хазяїна. Вотчини, стаючи спадкоємною власністю, безумовно, були однією з основних причин феодальної роздробленості Русі, яка почалася в середині ХІ - початку XII ст.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
