Однак, навіть у другій половині XV століття в північно-східній Русі переважали так звані "чорні землі", для яких було характерно общинне землеволодіння селян з індивідуальним володінням присадибною ділянкою й орною землею, а також наявність виборного селянського волосного самоврядування під контролем князівської адміністрації. Існували дві категорії селян: чорні селяни, які живуть громадами в селах, що не належали окремим феодалам, і власницькі селяни, що жили на окремих землях у системі феодальної вотчини. Власницькі селяни були особисто залежні від феодалів. За цими селянами ще збереглося право вільного переходу від одного феодала до іншого, але на практиці воно все частіше виявлялося формальним. Залучення в систему феодальних відносин усього сільського населення привело до зникнення багатьох термінів, що позначали в минулому різні категорії сільського населення ("люди", "смерди", "закупи", "ізгої" і т.д.) і появі до кінця XIV століття нового терміна "селяни". Ця назва збереглася й до наших днів [5. 134].
Форму суспільних відносин, що існували в східних слов'ян у древні часи, можна визначити як "військову демократію". Її ознаками були: участь всіх членів (чоловіків) племінного союзу в рішенні найважливіших суспільних проблем; особлива роль народних зборів, як вищого органа влади; загальне озброєння народу (народне ополчення); рівність всіх членів суспільства. Правлячий клас формувався із двох прошарків: старої родоплемінної аристократії (вождів, жерців, старійшин) і общинників, які розбагатіли на експлуатації рабів і сусідів. Наявність сусідської общини ("верви") і патріархального рабства до певної пори гальмувало процес соціальної диференціації. Вищим органом управління й влади в древній Русі була князівська рада. Вона складалася з бояр й "княжих чоловіків". Окремі функції або керівництво галузями князівського палацового господарства здійснювали тіуни й старости. Згодом ці палацові управителі перетворюються в керуючих галузями князівського (державного) господарства. Десяткова (чисельна) система управління змінюється палацово-вотчиною, при якій політична влада належить власникові (князеві-землевласникові або боярину-вотчиннику). Складалися два центри влади - князівський палац і боярська вотчина.
Місцеве управління здійснювалося довіреними людьми князя, його синами й опиралося на військові гарнізони, керовані тисяцькими, сотниками й десяцькими. Ресурси для свого існування й діяльності місцеві органи управління одержують через систему годівель (зборів з місцевого населення).
У ранньофеодальній монархії важливу державну функцію виконували народні збори - віче. У його компетенцію спочатку входили всі питання державного правління, законодавство, суд і т.п. Поступово це коло справ звужується, і у віча залишаються тільки функції вищого управління: покликання й призначення князів, заключення договорів з ними, контроль за керуванням, питання "війни й миру" і т.п. Поточне управління стали здійснювати городові й сільські общини (сотні й верви), а також князівська адміністрація. При цьому віче опиралося на підтримку общин (сільська й міських), князівська влада - на підтримку дружини, феодальної аристократії й солдат [12, 62-63].
Таким чином, Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою з досить розвинутою економікою, соціальною нерівністю й зі складним переплетенням галузей влади. Також характерною була перевага військової сили, нерозділеність адміністративної, законодавчої й судової влади й перший написаний закон (Руська Правда), що нагадує "варварські правди" Західної Європи. А община при цьому була зародком місцевого управління.
Розділ 2. Сільська община, як основа давньоруської суспільної організації
Джерела не дають нам ніяких вказівок на існування сільської територіальної общини в IX -- X ст. Але це зовсім не означає, що її не існувало. В усякому разі, археологічні дані, що характеризують еволюцію поселень східного слов'янства VIII -- XII ст., з певністю говорять нам, що велика родина починає розпадатись і що виникають інші суспільно-економічні колективи. Зокрема вивчення городищ, які являють собою місце поселення великих родин, показує, що або городища втрачають це своє значення, перетворюючись у тимчасові пристановища, або навколо них розвивається селище, або виникав велике відкрите поселення, незалежно від городищ. Процес розкладу великих родин повинен був привести до виникнення тільки сільських общин, бо іншого суспільно-економічного колективу наука поки що не знає. Джерела не дають нам змоги також установити, яка назва була присвоєна сільським общинам.
Сільська община розкладалась у дофеодальний період. Цей розклад був зумовлений цілим рядом моментів. Тут на першому місці стоїть відділення від сільського господарства ремесла і торгівлі, яке почалось тоді, а це було можливо внаслідок розвитку продуктивних сил; далі йдуть грабіжницькі війни, що збагачували князів і племінну верхівку. Але ймовірно, що велику роль у розкладі общини грало і збирання князями данини.
Сільська община була необхідна на даному етапі розвитку продуктивних сил сільського господарства. Вона була "формою землеробського виробництва", що відповідала низькому рівневі техніки [35, 46].
Великі землевласники, які з'являються в надрах общин, що розкладались, перетворюючись у феодалів, не знищують общинної організації. Вони намагаються використати її як знаряддя свого панування над общинниками, землю яких вони експропріювали. Насамперед вони намагаються перетворити общинні виборні власті в своїх агентів. Далі починають втручатись у розподіл земель і угідь між общинниками, виходячи з міркувань найкращих способів експлуатації того чи іншого селянина. Нарешті, використовують общинну організацію для встановлення інституту кругової поруки.
Особливо були зацікавлені в збереженні общинної організації, як уже об'єднаного колективу, князі. Вони, як можна з достатніми підставами думати, пристосовували встановлення фінансово-адміністративних округ до території общин. В усякому разі, згодом (XII -- XIV ст. і пізніше) кожна волость, що складалась з кількох сіл, являла собою общину (волосну общину).
Дрібні феодали, не маючи змоги експропріювати належну всій общині землю, намагаються відірвати частину общинної території і утворити з общинників, що жили на їх землі, нову общину, яку також використовують для затвердження і зміцнення свого панування [35, 52].
Одним з найбільших показників розкладу сільської общини в дофеодальний період Київської Русі, який (розклад) почався тоді, є відокремлення ремесла від землеробства, підвищення продуктивності праці ремісників і поліпшення якості продукції. Археологічні дані дозволяють нам встановити, що цей процес достатньою мірою визначився з X ст. Саме з цього часу ремісничі вироби починають дуже відрізнятись своєю якістю й різноманітністю типів від продукції попередньої епохи.
Цей процес виявляється в усіх основних галузях ремісничої праці, але особливо показовий він, за археологічними даними, Щодо ремісничого оброблення металів. Раніш металеві вироби були дуже грубі своєю технікою, не відрізнялись різноманітністю зразків і не мали стабільних форм. Обслідування археологічних об'єктів, датованих X ст., виявляє, що їх асортимент різко збільшується14. З'являються добре вироблені ремісничі інструменти: сокири, долота, щипці, скоби, заклепки, цвяхи та ін., зброя у вигляді списів, стріл, кинджалів, ножів різноманітних типів, хатнє начиння, наприклад, сковорода, хатні речі, як от: кресала, замки, ключі тощо. Порівняння всіх цих виробів з виробами попередньої епохи показує, що якість плавлення і кування різко поліпшується. Разом з тим можна простежити, що поступово встановлюються стандартні типи цих виробів по окремих районах, наприклад, сокири з прямим верхнім краєм і півкруглою виїмкою в нижньому краї, залізні лопати з протилежним кінцем у вигляді сковородника, стандартні плоскі сковороди. Неважко зробити висновок, що в обробці заліза склались спеціальні ремісничі традиції, виробились спеціальні навички, що обробка заліза стала тепер окремою спеціальністю. Так само спостерігається великий прогрес в обробці кольорових металів. Так, місцевою роботою вважаються два срібні роги для пиття, знайдені в чернігівській Чорній Могилі, датованій візантійськими монетами IX ст. Ці роги являють собою вироби високої техніки: вони мають різбляну срібну оковку зі стилізованим рослинним орнаментом і фігурами звірів і людей. З'являються в цей час і стандартні типи прикрас, наприклад, новгородські вискові кільця з ромбічним розширенням, кільця з великим обручем у смоленських кривичів, а це доводить, що вже в цей період існували певні районні центри виготовлення їх [35, 58-59].
Археологічні дані дозволяють встановити розвиток керамічного виробництва. До розглядуваного періоду глиняний посуд ліпили руками з грубої глиняної маси при поганому обпалі. Можна припускати, що кожна родина виробляла такий посуд власними засобами. В X ст. почали застосовувати гончарне коло: гончарі навчились робити рівну дрібнозернисту глиняну масу і добре обпалювати виготовлені посудини в спеціальних печах, що вимагали вмілого поводження і спеціальних знань. Унаслідок розвитку техніки гончарної справи з'являються стандартні типи горщиків з відігнутою шийкою, з випнутими округлими боками, з орнаментацією з хвилястих чи паралельних ліній, які легко й швидко можна було робити в той час, як готовий сирий горщик обертався на гончарному колі. Все це дозволяє зробити висновок, що вироби ці виготовляли спеціалісти, гончарі, які займались виключно керамічним виробництвом, знали всі тонкощі ремесла і працювали на обмін.
Звичайно, поруч з цим ремеслом мусило розвинутись і домашнє ремесло; з'являються ковалі, теслярі, кушніри та ін., що працюють здебільшого на замовлення. Наявність стандартних типів виробів дозволяє зробити висновок, що в даний період виникли більш-менш великі ремісничі центри серед окремих племен. Але безперечно, що поруч з ними з'являються і більші ремісничі центри, які обслуговують своєю продукцією широку територію, наприклад, центри виробництва шиферних пряслиць, деяких типів поясних пряжок і намиста.
Розвиток поділу праці, розвиток ремесла означає і розвиток обміну, розвиток торгівлі як внутрішньої, так і зовнішньої.
Можна припускати, що спочатку основними предметами внутрішньої торгівлі були сіль і залізо. Місцеву сіль добували в Галицькій землі, а залізо з місцевої, так званої болотної руди, наприклад, у землі древлян. Успіхи в обробці металів, у ювелірному виробництві, в кераміці зумовлюють збільшення числа предметів внутрішньої торгівлі. Про збільшення торгівлі місцевими ремісничими виробами досить переконливо говорять археологічні дані. При розкопках виявляється більш-менш велике поширення решток однотипних речей. Виникнення ряду великих міст, що являли собою торговельно-промислові центри з населенням, певна частина якого перестала займатись сільським господарством, повинне було викликати торгівлю продуктами, створювати більш-менш місткі сільські ринки. Основним центром торгівлі був Київ. Він був збірним пунктом для всього, що рухалось по Дніпровській системі, а до цієї системи йшли товари з інших річкових систем. Київ був перехрестям не тільки водних систем, а й сухопутних шляхів -- з Волині, з Польщі, з Чехії й Угорщини, з Курська, з Переяслава. На південь же з Києва йшли три шляхи, що мали дуже велике значення в зовнішній торгівлі -- Грецький, Соляний і Залозний [35, 61-63].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
