Многоопытные дипломаты, хитроумные и пронырливые, не верили своим глазам. Привыкшие к карликовым полям и деревням из полутора десятков домов в своих карманных княжествах, все пребывали в сомнениях, видя, как расположенные вдали деревни свои окраины продолжали за горизонт. Монархи -- и австрийский Иосиф II, вечно нуждавшийся в деньгах, и польский, -- шевеля губами, подсчитывали, во сколько обошлось государству такое строительство и... сомневались, не веря ими же названным суммам. Дипломаты гнали курьеров с депешами в свои столицы, сообщая об увиденном, скрипели перьями, вписывая в походные дневники, сочиняя письма, скептически брюзжа и не скупясь на ядовитые замечания: «декорации вместо домов», «в амбарах мешки с песком, а не с мукой», «людей и скот перегоняют ночами на новые места».
Иосиф II, высокий, худой и желчный, во всем подозревал обман, прямое надувательство, пренебрежение его монаршим величеством. Он писал своему министру Кауницу: «Видел на верфи три корабля. Как меня уверяли, совсем готовых к спуску. На мое замечание, что они тотчас, из-за сырого леса, погрузятся в пучину, мастер сказал странную фразу, что ежели Богу будет угодно, он не будет съеден свиньей, и добавил, видимо не подозревая с кем разговаривает: «Имя ему дали царское «Иосиф», а может, святого...»
Большинство, будучи предвзято настроенными скептиками и завистниками, «видели» то, что им хотелось видеть, не говоря уже о тех, кто злорадствовал, прислушиваясь к чужим словам. А в мемуарах, сочиняемых спустя много лет, уже и «очевидцы» фантазируют, не подчиняясь рассудку и здравому смыслу, твердо веря написанному...
Только де Линь -- веселый и умнейший француз, военный атташе Австрии, говорил об увиденном: «Все строится, приводимое в приличный вид...» Он единственный, кто дал наиболее правдивый и объективный описательный портрет и характеристику князя, с присущей ему эмоциональностью: «Гений, гений, гений!»
Домыслы «очевидцев» оказались на редкость живучи, хотя ни один из авторов не удосужился представить какие-либо доказательства. Один из участников поездки, сановник Ильин, сам возвращаясь из Тавриды в Санкт-Петербург тем же путем, но уже по суше, то есть проезжая непосредственно рядом с населенными пунктами, назвал рассказы о декорациях «нелепой басней».
Екатерина, которой стали известны слухи о мифических деревнях и селах, в ряде писем с дороги недвусмысленно и, следует надеяться, со знанием предмета, их опровергала и высмеяла, как лживые.
Николай Мурзакевич -- член Одесского общества истории и древностей, великолепно знающий край, писал в статье, посвященной путешествию: «По смерти князя Потемкина о путешествии этом явились разные слухи, якобы он выставлял по дороге декорационные деревни и церкви. Какие должны быть декорации, чтобы с середины реки можно было их видеть за пять и за десять верст, и как их было перевозить?»
А флот из 40 боевых кораблей, салютовавших Екатерине II на Севастопольском рейде -- это триумф Потемкина! Россия прочно утвердилась на Черном море, и это не оспаривал уже никто.
Князь в одном из своих ответных посланий Екатерине написал слова, которые многое объясняют: «Самой главной наградой для меня остается тот факт, что недоброжелательство и зависть не смогли принизить меня в Ваших глазах и никакое коварство не возымело успеха».
Так кто же все таки оказался автором, «инициатором» фальшивых, злобных статей под броским названием «потемкинские деревни»?
Как в русской, так и в иностранной литературе утвердилось мнение, что автор домысла -- секретарь саксонского посольства Гельбиг, живший в России в 1787-1796 годах и одновременно с особым удовольствием оплевывавший весь российский народ, его религию, его ученых, писателей. Прообраз идейного нациста. Его коллеги-дипломаты отзывались о нем как о «воинствующей заурядности, основанной на невежестве, вооруженной подлостью», которая не останавливалась даже перед тем, чтобы втоптать в грязь память о человеке. Именно Гельбиг в серии статей анонимно (!) опубликован в 1797 году в гамбургском журнале «Миневра», где упомянул «потемкинские деревни», повторив свое клеветническое утверждение в книге с биографией Потемкина. Сочинение Гельбига многократно переиздавалось на немецком языке, причем всегда анонимно.
К чести заграничных исследователей деятельности князя Потемкина, там вышли книги, полностью опровергающие Гельбига.
В 1938 году в Лондоне вышла книга историка Г. Соловейчика «Потемкин», переизданная в 1951 году в Швейцарии. В ней говорится о «грубых и неправдивых измышлениях Гельбига, изобретшего злобное словечко, которое продолжает повторяться псевдоисториками и лжеучеными...»
Но об этом -- в следующем номере журнала «Новый ФАВОРИТ».
Александр Абросимов
Журнал «Новый фаворит» сентябрь 2004
Напевно, більшість наших сучасників лише стисне плечима, почувши про такого гетьмана. Дізнавшись, що це козацьке прізвисько Світлійшого князя Григорія Олександровича Потьомкіна, дехто обурливо вигукне почерпнутий з публікацій низької історичної якості, ще й агітаційного характеру, постулат: «Та він же руйнівник Січі!» І виявиться неправим, адже у останню чверть XVIII століття саме Потьомкін став справжнім апологетом українського козацтва.
Народився Григорій Потьомкін 13 вересня 1739 року у сім'ї бідного дворянина Смоленської губернії. На той час Смоленщина була своєрідною «зоною контакту» українців, білорусів та поляків. Російський вплив у краї був мінімальний, зате смоленська шляхта охоче родичалася з козацькою старшиною, через що багато років по тому імператриця Катерина II вживатиме заходів до русифікації як України, так і Смоленської губернії. Тож не дивно, що Гриць -- а саме так називали майбутнього князя у дитинстві -- знав українську мову. Згодом, коли хлопця після смерті батька взяв на виховання й перевіз у Москву його родич Г. М. Кисловський, п'ятилітньому Григорію часто дорікали за нечисту російську вимову.
Дійшовши належного віку, Потьомкін поступив до Московського університету, але раптово покинув заняття, захопився фехтуванням та верховою їздою, за що й був відрахований. Та юнак, не шкодуючи за навчанням, записався у Лейб-гвардії кінний полк. Хто знає, можливо, йому довелося б ще довго чекати першого офіцерського звання, але допоміг його величність випадок. У день державного перевороту 1762 року Потьомкін виявився серед гвардійців, що супроводжували Катерину II у верховій поїздці з Петербурга до Оранієнбаума, де перебував Петро III.
Молодий вахмістр привернув увагу імператриці, що й відкрило йому шлях до придворної кар'єри: через декілька днів він вже корнет, згодом -- підпоручик, а після повернення із Стокгольму, куди його відправили у повноваженні кур'єра -- поручик і камер-юнкер, й одночасно -- фаворит її Величності. Здавалося б, така карколомна кар'єра мала вдовольнити Потьомкіна, але щойно розпочалася російсько-турецька війна 1768-1774 років, він покинув будуар Катерини II і вирушив на фронт.
У боях молодий генерал-майор відзначився як чудовий командир кавалерії, -- чого варта була лише блискавична атака Новотроїцьких кірасирів (полк вів початок від українського козацтва), очолювана ним у битві при Рябій Могилі. В ході воєнних дій, а саме -- 1772 року, Потьомкін познайомився з запорожцями і записався у Кущівський курінь під прізвиськом Грицька Нечеси, котре отримав від козаків, які сприймали його перуку за копицю нечесаного волосся.
Що ж являла собою тогочасна Січ? Після смерті у 1733 році останнього лицаря Запорожжя, гідного апофеозу Костя Гордієнка, Славне Військо Запорозьке Низове останнім з козацьких військ України присягнуло на вірність Росії. Відтоді поблизу Січі з'явилося укріплення -- Новосіченський ретраншемент, де постійно перебувала російська залога. На північно-західних кордонах Запорозьких вольностей виникла ще одна проблема -- Новосербія. Справа в тому, що за часів імператриці Єлизавети до Російської імперії переселилося чимало представників південнослов'янських народів: сербів, хорватів, чорногорців, македонців та інших, що втекли від переслідувань з боку турків.
Більшість з них мали, висловлюючись сучасною мовою, кримінальне минуле. Проте російський уряд був дуже радий цим біженцям: по-перше, з них сформували поселені гусарські полки, отже, Росія отримувала власну легку кінноту (адже козаки постійно підкреслювали, що вони є союзниками, а не підданцями імперії), а по-друге -- створювався інструмент тиску на непокірних запорожців, оскільки саме їхні землі -- північну частину Буго-Гардової та північно-західну Кодацької паланок -- уряд виділив під військові поселення, давши краю назву -- Новосербія.
Оскільки нові сусіди, у більшості своїй, в минулому були розбійниками, то не дивно, що їхні взаємини з січовиками були напруженими. В таких ситуаціях офіційний Петербург завжди ставав на бік сербів. Власне, Росія була зацікавлена у якнайскорішій ліквідації Запорозької Січі і зупиняла її лише турецька військова присутність у Північному Причорномор'ї, а у бойових діях проти турків і татар легка козацька кіннота та рухома флотилія були незамінними.
Сама Січ як лицарський християнський орден на той час перебувала у кризовому стані. З колишнього військового моноліту вона перетворилася на два угрупування: рядове козацтво, або «голота», та старшина, або «дуки». Типовим представником останніх був кошовий отаман Петро Калнишевський. Ось як характеризує його відомий науковий діяч української діаспори професор Нестор Король: «Тодішній кошовий надзвичайно багатий 84-річний П. Калнишевський, опираючись на заможніх сімейних запорожців, яких вже на той час на Запоріжжі було подостатку, що погірдливо і принизливо обзивав простих братчиків... не інакше, як «голитьбою» -- був набагато більше ніж лояльний по відношенню до Росії.
Мабуть, йому не давали спокою успіхи козацької старшини з Гетьманщини, звідки він був родом, що в цей час вже набула російське дворянство, а до того ще й в придачу передніше вільне селянство ба навіть збіднілих козаків собі в рабів». Отже, ми бачимо, що тогочасна січова верхівка, на відміну від Гордієнка та його соратників, врахувавши гіркий досвід своїх попередників, пішла шляхом найменшого спротиву, займаючись лише самозбагаченням і при цьому тримаючи у покорі головні маси козацтва за допомогою російських залог на Запорожжі. Єдиною інституцією, не підпорядкованою Росії, залишалася тільки Запорозька церква, підлегла лише Вселенському (Костянтинодонському) патріархату.
Втім, незважаючи на такі маніпулювання старшини, лицарський дух Січі ще не згас. Саме це й імпонувало Потьомкіну, який був за натурою романтиком та авантюристом. До того ж, запорожці під його проводом виявили у боях з турками дива хоробрості, за що ряд старшин отримали іменні золоті медалі, а кошовий -- оздоблений діамантами портрет Катерини II.
Проте, допомігши Росії виграти війну з Туреччиною, запорожці підписали собі смертний вирок. Справа в тому, що за Кючук-Кайнарджийською угодою, до Російської імперії, крім фортеці Кінбурн відійшли виключно козацькі землі, які до війни належали до Перевізької (Інгульської) та Прогноївської паланок. Частина запорозької старшини на чолі з Антоном Головатим розуміли, що офіційний Петербург, аби не звести нанівець результати війни, зробить все для знищення Запорозької Січі. Саме тому Головатий запропонував Потьомкіну, який у 1774 році отримав титул графа і став віце-президентом військової колегії та генерал-губернатором Новоросії, проект реформи Славного Війська Запорозького Низового, що зводився до наступного:
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
