УНП не стала масовою партією: національний ідеал серед народу не мав чіткого розуміння, не виробилась ще на той час ідеологія боротьби, гасла соціалізму викликали захоплення у значної частини української інтелігенції.
УНП діяла до 1917 р., а після стала основою Української партії самостійників-соціалістів. Очолив її М. Міхновський. І ця партія в революційні роки послідовно стояла на самостійницьких, національних позиціях, дотримуючись тих «Десяти заповідей УНП», що їх ще в 1904 р. склав Міхновський:
1. Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу Самостійна, Вільна, Демократична Україна -- Республіка робочих людей -- оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилась на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.
2. Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди -- се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.
3. Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців -- гнобителів.
4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народу й тобі.
6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.
7. Не зробися ренегатом-відступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо тим додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.
У цих заповідях, по суті, узагальнено багатовіковий досвід змагань за національну ідею і національний ідеал. «Заповіді» були надруковані у брошурі «Справа української інтелігенції у програмі української народної партії».
Автор осуджує участь української революційної інтелігенції в російському революційному русі від 1847 до 1897 рр. і стверджує, що ця півстолітня боротьба для українського суспільства ніякої користі не дала [10].
Міхновський формує раннє, але суто націонал-соціалістичне розуміння народної держави, української демократії і соціалізму. Ідеал Міхновського -- це дійсна українська націонал-соціалістична демократія.
Міхновський вважається ідеологом української самостійності. «Головна причина нещастя нашої нації, -- писав у 1905 р. М. Міхновський, -- брак націоналізму серед широкого загалу її [...]. У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох переважно із інтелігенції, -- не націоналістична...». Термін «націоналізм» у даному випадку вживався як відповідник «національної свідомості» [8].
У праці «Робітницька справа в програмі УНП» Міхновський стверджує:
«Отже організування усіх українських робітників в одну національну армію з метою вигнання з України усіх зайд, хто б вони не були, і захоплення в свої руки усієї української промисловості, націоналізація її, чи шляхом права, чи шляхом примусу -- це становить ціль української народної партії в сфері робітницького питання, яка всюди і завсігди тримається сього правила: Україна з її добрами тільки для українців, а не для чужинців».
Складена надалі Міхновським Програма УНП (1906) у повній мірі відображала цілі раннього націонал-соціалізму:
1. УНП визнає соціалістичний ідеал єдиним, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи...
2. Українські робітники складають свою незалежну робітницьку партію, яка в своїй діяльності не підлягає ніяким обмеженням і контролю...
3. Свідомий українець-робітник знає, що визволення українського пролетаріату єсть справа самого українського пролетаріату і нікого більше...
4. Не поділяємо тих думок, що селянин-хлібороб, власник мусить збанкротуватись, позбутися свого ґрунту, обернутись в сільського пролетаря-наймита, який заробляє собі на життя, роблячи в панських економіях. (…) Кожний член української нації, що живе з землі, бере землю до уживання, скільки може обробити її власноручно без наймита.
5. Перехід від капіталістичного господарства до орендного фермерства нам тим корисний, що тоді кожному найтемнішому чоловіку стане ясно як вдень, що клас земельної аристократії, що жив з оренди -- є клас суспільних паразитів [1].
Микола Міхновський, як юрист за фахом, свою віру втілював у життя: виступав захисником на політичних судових процесах, був помітною постаттю у громадському українському житті. Його «Справа української інтелігенції» -- це зібрані під однією обкладинкою статті, які він друкував у різних періодичних виданнях, нажаль, короткочасних.
У своїй промові «Націоналізм -- всесвітня сила» він наголошував на тому, що «Націоналізм -- це велитенська і непоборна сила... Під її могутнім натиском ламаються, здається, непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов'язки при чужинцях - переможцях...Націоналізм -- ангел помсти для пануючих і визискуючих націй, ангел помсти за упосліджених».
Книжечка Міхновського «Самостійна Україна» зробила епоху в нашому політичному житті. Не тільки тому що вона оголошувала засади української державності, а й через той підхід, яким те домагання підпиралося. «Самостійна Україна», як програма РУП, підняла так би мовити жовто-блакитне знаменя Української революції. Можна з впевненістю твердити, що цей твір запалив національне багаття в душах мільйонів українців, виплекав героїчне покоління 1917-1920 рр.
Міхновський прислужився справі створення і розбудови українського національного війська. Він заснував український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, від якого був делегований до Центральної Ради, зорганізував Перший охочій (добровільний) імені гетьмана Богдана Хмельницького полк, було обрано членом президії Першого Всеукраїнського військового з'їзду, що відбувся 18-21 травня 1917 р., входив до складу Українського Генерального військового комітету. В усіх цих військових організаціях Міхновський отстоював ідею самостійної України і планував повстання своїх полуботківців, щоб силовим порядком проголосити самостійну Українську державу. Але план не вдався [10].
Міхновський, повний пошани до свого народу, нагадував йому його історичне право на власну землю, як то робити годиться кожному громадянинові своєї землі і як до того кличуть закони цивілізованого світу. Він розуміє, що його сучасникам мало достіпні його аргументи, а ще менш доступні його мрії. Але він також знав, що народні рухи ніколи не починає маса, -- їх починають провідники, тверді, уперті, послідовні. Ними керує любов до їх ідеалу: «Нас горстка, але ми сильні нашою любовью до України!»
І хоча Микола Міхновський поклав усі сили на боротьбу за Україну, може здатись що його діяльність не мала великого кінцевого успіху. Єдиною причиною цього є те, що він значно випередив свій час і запропонував ті ідеї, до яких розбите українське суспільство було ще не готове. Але крім практичної діяльності, найбільший внесок Міхновського у справу українського відродження став ідеологічним і світоглядовим [1].
Микола Міхновський сам поставив крапку у своєму житті (цого було знайдено повішеним)... Цей вчинок вважаться мужнім вчинком героя, що програв.
розділ 3 дмитро донцов та його національнІ ідеЇ
В українському національному русі утвердження інтегрального націоналізму було пов'язане з ідеологією Дмитра Донцова (1883--1973). Він займає особливе місце в історії української політичної думки ХХ ст.
Думки і погляди Донцова мали велитенський вплив на сучасників, особливо на молодь, і відіграли велику роль в період підготовки і проведення національно-визвольної боротьби за створення незалежної Української держави. Багато його думок залишається актуальними і в наш час і будуть злободенними в майбутньому.
Донцов був дуже плідним публіцистом, літературним критиком, істориком та, перш за все, ідеологом українського національного руху [9].
Щодо постаті Донцова існують абсолютно протилежні твердження. «Дмитро Донцов -- лицар волі і думки, духа і чину, це колосальна особистість: живий приклад, живий докір, живий пострах. Він манить багатьох, але багатьох відлякує»,- так характерезує Донцова В. Іванишин (Нація. Державність. Націоналізм.- Дрогобич: Відродження, 1992).
А ось абсолютно протилежне судження, і, що цікаво, взяте воно не з якогось компартійного архіву, а буцімто з національного часопису: «Іншим зовсім джерелом неофашизму є «донцовщина» - еміграційна спадщина ідеолога так званого «інтегрального» націоналізму Дмитра Донцова. Його твори заповнюють духовний вакуум комсомольських душ і не погано прищеплюються до корінців, належачи до спорідненої тоталітарної ідеології» (Плющ Л. Чи має перспективи український фашизм? Сучасність, 1993.- Ч. 3).
Донцову закидають непослідовність, нестабільність у політичних поглядах та переконаннях. Спектр такої непослідовності широкий: від соціал-демократизму до фашизму чи націонал-соціалізму. Справді, Донцов був непослідовний, його погляди дійсно пройшли еволюцію, ця еволюція була складною, неоднозначною, але він ніколи не відходив від головного -- ідеї незалежності України. Та й чи варто принцип «непослідовності» або «нестабільності поглядів» ставити будь-якому мислителеві за провину [3].
На початку своєї полiтичної та публiцистичної дiяльностi Донцов вiддав данину соцiалiстичним iдеям i навiть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою свiтовою вiйною у його творчостi з'явилися виразнi антиросiйськi тенденцiї, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів по партії. Вiн наголошував на небезпецi для України наслiдувати приклад пiвнiчної сусiдки й закликав українство повернути очi на Захiд.
На основi цього висновку Донцов пропонує пов'язати геополітичне майбутнє України з Нiмеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередоднi очевидного конфлiкту цих держав з Росiєю та її союзниками вiн закликав (у разi поразки останнiх) до створення в межах Австрiйської iмперiї «Українського коронного краю».
«Рiвнiсть рабiв перед сильним володарем i паном, -- писав вiн після подій революцій 1917 року, -- уходила за рiвноправнiсть вiльних громадян, i леґенда про «демократичну Росiю» робила формальне спустошення серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда -- про Росiю -- носительку полiтичного i суспiльного поступу. Iмпульсивна гра сил у варварськiй, неукермованiй суспiльности, природний вибух незадоволення у деспотично правленiм краю -- бралося за прояву колосальної духовної енерґiї, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою органiзму -- за ознаку його вiдпорности й великої життєвої сили» [6].
Донцов відстоював українські національні інтереси в умовах бездержавності.
Одним із головних завдань Дмитра Донцова була розробка теорії національної еліти. За Донцовим, національна еліта -- це люди, здатні до вирішення передусім трьох справ: формулювання інтересів нації, їх відстоювання та організації цілої нації під гаслами цих інтересів.
Страницы: 1, 2, 3
